Москаль-чарівник - Котляревський І. П.

Михайло. За трьома ра­за­ми? Та я за первим ра­зом так то­рох­ну, що і горш­ки з по­ли­ці по­ле­тять.

Солдат. Слу­шай, хо­зя­ин! Я ска­жу, раз, два, три, по сло­ву «три» тот­час па­ли!

Михайло. Чую. (При­це­ливается).

Солдат. Раз.. два… три!..

Михайло (спущает ку­рок - ог­ня не­т). Що се за при­чи­на?

Тетяна смеется. Сол­дат хохочет.

Солдат. Прик­ла­ды­вай­ся. Пусть же­на твоя го­во­рит - раз, два…

Михайло. Доб­ре. Ка­жи, жін­ко, раз, два, три. (Прикладывается).

Тетяна. Раз… два… три!

Михайло спущает ку­рок - опять нет ог­ня. Смех.

Михайло (с негодованием). Та ну-бо, мос­ка­лю, к чор­ту! Се твоя шту­ка. На­що ти за­мо­вив руж­же?

Солдат. Вот те на! Да мне ка­кая нуж­да за­го­ва­ри­вать ру­жье? По­дай-ка, под­сып­лю по­ро­ху на пол­ку: авось выст­ре­лит!

Тетяна (к мужу). Та не стрі­ляй! Не­хай во­но тя­ми­ть­ся! Бач, мос­каль не­пев­ний. Ро­зір­ве руш­ни­цю, то по­ра­нить із нас ко­го або і уб’є.

Михайло. Не хо­чу, не хо­чу, не бу­ду стрі­ля­ти, мосьпан глу­зує з нас (садится)… А їсти притьмом хо­четься.

Солдат. Эх, ка­бы те­перь по­да­ла хо­зяй­ка лав­ре­нич­ков! Этих, зна­ешь, тре­угольнич­ков.

Михайло. Лав­ре­нич­ків! Який то у вас, мос­ка­лів, язик лу­б’я­ний! Скільки меж на­ми веш­таєтесь, а і до­сі не ви­мо­виш: вареників.

Солдат. Ну, ва­ре­ни­ков… Да что ты, Чуп­рун, об мос­ка­лях так пло­хо ду­ма­ешь? Да я как за­хо­чу, то по-хох­лац­ки го­во­рить бу­ду не ху­же те­бя.

Михайло (хладнокровно). Ди­во! Мо­же і зас­пі­ваєш по-на­шо­му?

Солдат. А по­че­му ж и нет? Слу­шай в оба.

Михайло. Слу­хаю, слу­хаю. Прис­лу­хай­ся і ти, Те­тя­но!

Солдат (поет).

№ 6

Ой был, да ни­ма, да по­ехал на мельни­цу,

Бедна моя го­ло­вуш­ка, од­на до­ма ос­та­лась. (2)

Девчина моя, Пе­ре­яс­лав­ка,

Дай же мне поужинать, моя лас­точка! (2)

Ох, я бедняжка, я ж не топила,

За водою как пошла, ведры побила. (2)

А дамов пришомши - печку развалила,

За то меня родимая чуть-чуть не ушибла. (2)

Михайло и Те­тя­на сильно хохочут долгое время. Сол­дат, на их глядя, тоже смеется и после говорит.

Что ж вы сме­етесь? Раз­ве ху­до спел?

Михайло и Те­тя­на (вместе). Гар­но, гар­но, ні­чо­го ска­за­ти.

Михайло. Утяв до гап­ли­ків! (Смеется).

Тетяна. Аж пальці зна­ти! (Смеется).

Михайло. Де ти так вив­чив­ся? Се ди­ко­ви­на! Не мож­на й роз­піз­на­ти,- та­ки не­мис­тен­но по-на­шо­му! (Смеется).

Солдат. Да спой-ка ты, хох­лач, хо­тя од­ну рус­скую пес­ню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!

Михайло. Ва­шу? А яку? Мо­же, со­ко­ли­ка або ку­ку­шеч­ку?.. Мо­же, ла­пуш­ку або ку­муш­ку? Мо­же, ру­ка­вич­ку або під­по­ясоч­ку? Уби­рай­ся з своїми піс­ня­ми!.. Прав­ду ска­за­ти, єсть що й пе­рей­ма­ти!.. Жін­ко! Зас­пі­вай же ти по-своєму ту піс­ню, що мос­каль спі­вав. (К сол­да­ту). Сядьта пос­лу­хай, як во­на спі­ває.

Тетяна. Доб­ре, чо­ло­ві­че, зас­пі­ваю:

№ 7

Ой був та не­ма, та поїхав до мли­на.

Бідна моя го­ло­вонько, що я до­ма не бу­ла. (2)

Дівчино моя, ти ж моя ма­ти,

Довго ж ме­ні, моє сер­це, без те­бе ску­ча­ти? (2)

Дівчино моя, Пе­ре­яс­лів­ко,

Дай ме­ні ве­че­ря­ти, моя лас­тів­ко! (2)

Я ж не то­пи­ла, я ж не ва­ри­ла,

По во­ду піш­ла - від­ра по­би­ла. (2)

А до­до­му пришла - піч роз­ва­ли­ла.

За те ме­не моя ма­ти тро­хи не по­би­ла. (2)

Михайло. А що? Яко­во?

Солдат. Ну, што и го­во­рить! Вить вы - при­род­ные пев­цы. У нас пос­ло­ви­ца есть: хох­лы ни­ку­да не го­дят­ся, да го­лос у них хо­рош.

Михайло. Ні­ку­ди не го­дяться? Ні, слу­жи­вий, та­ка ва­ша по­с­ло­ви­ця ні­ку­ди те­пер не го­диться. Я то­бі ко­ро­тенько ска­жу: те­пер уже не те, як дав­но бу­ло, іск­ра до­те­пу роз­же­в­рі­лась. Ось заг­лянь в сто­ли­цю, в од­ну і в дру­гу, та заг­лянь в се­нат, та кинься по мі­ніст­рах, та то­ді і го­во­ри - чи го­дя­ть­ся на­ші ку­ди, чи ні?

Солдат. Спо­ру нет, что нон­че и ва­ших мно­го есть зас­лу­жон­ных, спо­соб­ных и от­лич­ных лю­дей да­же в ар­мии, да пос­ло­ви­ца-то идет, вишь ты.

Михайло. Пос­ло­ви­ця?.. Ко­ли на те піш­ло, так і у нас єсть їх против москалів не тро­хи. Така, напримір: з москалем знайся, а камень за пазухою держи; од чого ж вона вийшла, сам розумний чоловік, догадаєшся.

Тетяна. Го­ді вам спо­ри­ти­ся. Те­пер чи мос­каль, чи наш - все од­но: всі од­но­го батька, ца­ря бі­ло­го, ді­ти. Тільки в тім і раз­ни­ця, що од­ні ду­же шпар­кі, а дру­гі смир­ні… Чо­ло­ві­че! уже не ра­но,- мо­же, час спа­ти ля­га­ти?

Михайло. Та щось і сон не бе­ре, ко­ли їсти хо­четься.

Солдат. Да, с то­щим брю­хом пло­хой сон бу­дет.

Михайло. Хоть би ти, Те­тя­но, зас­пі­ва­ла. Мо­же б, на жи­во­ті по­легчá­ло.

Солдат. В са­мом де­ле, спой, Та­ню­ша, что ни есть.

Тетяна. Хі­ба мос­ковську, що ме­не од­на дон­чи­ха вив­чи­ла.

Солдат. Ну-т­ка, ну, спой рус­скую; вер­но, так же спо­ешь, как я ва­шу.

Михайло. По­чуєш та й ска­жеш то­гді, чи прий­де то­бі по ну­т­ру.

Солдат. А как эта