Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Суцільні прокльони.
Порахували зіпсовані ті бюлетені, дістали натомість нові, привезені про всяк випадок з району, стали писати на них патріотичні гасла.
— Дев'яносто дев'ять відсотків,— підсумував голова. І до секретаря, що писав протокол:— За кандидатів блоку комуністів та безпартійних проголосували дев'яносто дев'ять відсотків.
Цим і закінчилося голосування в глухому тому селі.
До району вертались по темному. Попереду гула вантажівка, натовчена дядьками по самісіньку зав'язку, за нею, розсипавшись у цеп, рухались ми, а за нами вже порожні сани. Лише тоді, коли ліс лишився далеко позаду, ми на них повсідалися, готові щомиті скочити в сніг...
Наступного дня я вже був у редакції. Сидів за письмовим столом, строчив кореспонденцію в номер з красномовним заголовком: "Голосують людські серця". Думки вискакували, як чортики з бочки, обкатані рядки лягали один до одного, наче й не я їх писав, а штампувала відрегульована добре машина.
Ось короткий виклад цієї кореспонденції, що була надрукована дванадцятого лютого тисяча дев'ятсот сорок шостого року в газеті "Радянська Волинь".
Вона починалася так: "Село не спить. Всю ніч вогні. Не проспати б".
Далі йшов опис виборчої дільниці з обов'язковою згадкою про товариша Сталіна. Який, звичайно ж, ласкаво всміхався з портрета.
"Шоста година, а вже появляється перший виборець. Це літня жінка — Ольга Базарна. Вона за всю ніч очей не зімкнула: боялася запізнитись.
— Мій син віддав своє життя у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками,— заявила вона, опускаючи бюлетені до урни.— Голосую за світле життя, що його принесла нам радянська влада, за дорогого товариша Сталіна!..
Восьма година, в приміщенні повно народу. Яскраве світло од ламп, урочисто лунає святкова музика. А люди йдуть і йдуть. До виборчої урни підходять селяни й селянки, опускають блакитні і білі бюлетені, відходять потім вбік і довго не розходяться. Діляться між собою враженнями, радістю, говорять про сучасне і майбутнє. А народний вождь Йосип Віссаріонович Сталін тепло і мудро посміхається до них з великого портрета".
Під кінець наводились патріотичні написи на бюлетенях, що їх полишили ощасливлені радянською владою селяни.
"Дев'яносто дев'ять відсотків голосів було подано за непорушний блок комуністів та безпартійних. За вождя всіх народів товариша Сталіна!"
Ця кореспонденція була надрукована в нашій газеті без жодної правки.
Нині ж думаю: чи могла з'явитися в той час інша стаття? Про те, як було насправді. Як ми підходили до села, розсипавшись в цеп, з автоматами напоготові. Як цілилися у кожне вікно, йдучи вже селом. Як ястребки турили селян до дільниці. Про оті дві дірки над кабінами, з яких щедро сипалась крейда. Про закриту вантажівку, вщерть набиту дядьками. Про блакитнопогонного лейтенанта, який дбайливо сховав бюлетені з прокльонами: "Разбєрьомся!" І про те, як замість цих, вилучених, досипали уже нових з патріотичними написами.
Чи могла отака стаття з'явитись?
І де б я, автор такої кореспонденції, опинився б після того, коли б вона була надрукована? Де опинилась би вся редакція на чолі з Вами, Юхиме Антоновичу, коли б раптом узяла та й надрукувала б на шпальтах "Радянської Волині" отаку кореспонденцію.
Ловлю себе на думці, що надрукувати таку річ у радянській газеті — жоден тогочасний фантаст до цього не додумався б. Недремне цензорське око засікло б її ще в наборі, у гранках. Помітило б, вилучило б та й однесло б у відповідні інстанції.
За кожну критичну кореспонденцію, що таки з'являлася зрідка на сторінках нашої газети, Вам, Юхиме Антоновичу, доводилось воювати у різних інстанціях. Показуючи, що це не узагальнення. Прикрий випадок, нетиповий для нашої дійсності...
Але що найстрашніше: я тогочасний просто не зміг би написати той нарис по-іншому... Я щиро вірив у те, що Сталін дні і ночі не спить, піклуючись про всіх нас, його дочок та синів ("Всі ми Сталіна сини, Сталінові дочки"), що наш лад найсправедливіший та найгуманніший у світі, і цю мою віру не могло похитнути ніщо.
Хоча неправда, іноді моя віра у справедливість нашого ладу таки похитувалася.
Я вже згадував, що навпроти нашої редакції стояв будинок НКВС — велетенська похмура споруда, схожа скорше на в'язницю. Вікна в ній світилися майже всю ніч. Особливо вражали ковані залізом ворота, заввишки з наш двоповерховий будинок,— ті ворота не відчинялися ніколи, годі було здогадатися, що за ними відбувається.
Так от, відчергувавши всю ніч "свіжоголовим" ("свіжо-головим" у кожній редакції називався черговий, що вичитував щойно зверстані сторінки газети перед тим, як їх підписати до друку. Не доведи Господи якась груба помилка, якась не та навіть літера у такому слові, як Сталін чи Сталінград, і не один рік в'язниці тобі гарантований. Та не тільки тобі, а й авторові, та коректорам, і відповідальному редакторові: усі ми висіли на одній ниточці, яку в будь-яку мить могли перерізати нещадні ножиці пильних органів, що день і ніч наглядали за нами. Ви, Юхиме Антоновичу, не втомлювалися розповідати про одного редактора районної газети, який у тридцять сьомому році застрелився з-за однієї літери, що вкралася в заголовок: замість "Выполняйте советы врача" там було надруковано "Выполняйте советы врага")... Тож, підписавши останню сторінку, я звівся з-за столу та й підійшов до вікна, за яким розгорався світлий по-весняному ранок.
Було ясно, сонячно, тихо. Безлюдна ще вулиця світила дбайливо підметеними тротуарами і навіть будинок навпроти не здавався таким похмурим та грізним. Я потягнувся, з насолодою думаючи, що зараз прийду додому, завалюся у ліжко і спатиму, спатиму скільки влізе. Потягнувся, та так і застиг з піднесеними догори руками: оті важкенні, оббиті залізом ворота раптом почали одчинятися. Потихеньку, поволі, наче самі собою, все ширше і ширше, показуючи темне нутро, що лежало за ними. Одчинились, застигли і з розтуленої навскрізь пащеки полився суцільний людський потік: жінки, діти, дівчата, згорблені од старості діди і молоді чоловіки. Виливаючись на середину вулиці, вони йшли по чотири в ряд, а по обидва боки, за ними пильнуючи, крокували солдати: одні з собаками, інші тримали наперевіс гвинтівки з примкнутими багнетами. Ні звуку, ні окрику, колона виливалася й виливалася, як у страхітливому сні, і не було їй кінця-краю. Наче вся Волинь, усе населення області було зігнане в жахливий той двір і тепер, прорвавши залізну загату, виливалось на вулицю...
Я отак і простояв з піднятими руками, аж доки той двір спорожнів і печальний потік зник у кінці вулиці.
Куди вони пішли? Куди їх погнали?
Брів додому, як у тумані. Не помічав ні освітленої по-святковому вулиці, ані будинків, що світили затишно вікнами. Перед моїми очима все лилася й лилася ота безмовна колона, тільки чомусь замість наших солдатів вже крокували есесівці з лютими псами на повідках. Під час окупації я одного разу бачив, як німці гнали полонених. Так то ж полонених, так то ж самих чоловіків, а тут і жінок, і молоденьких дівчат, і малолітніх дітей! Я навіть побачив у колоні тій жінок, що несли немовлят.
Повернувшись додому, заснути так і не зміг: перед очима все крокували й крокували есесівці і лилася, лилася безконечна колона...
Не один день по тому ходив, як у воду опущений. Було таке відчуття, наче в мені усередині відкрилась невигойна рана і пекла, й не давала хоч на мить забути про неї. Як отой Шевченківський цвях, вбитий в самісіньке серце.
Врешті не витримав, розповів Лазебникові. Пізно увечері повертаючись додому в будинок, де ми разом жили. На вулиці — ні душі і я не боявся, що хтось міг підслухати.
— Ну нехай чоловіки, вони проти нас воювали. А діти?.. А оті немовлята?.. їх за віщо?..
Юхим Антонович довго мовчав, а потім сказав якимось аж надломленим голосом:
— Я теж бачив цих нещасних людей.
І розповів, як секретар обкому Профатілов запросив його поїхати на вокзал: подивитись, як відправлятимуть до Сибіру мельниківців-бандерівців. Коли вони приїхали на оточений енкаведистами вокзал, люди вже були повантажені в ешелони. У товарні вагони з заґратованими віконцями. Крик, стогін, лайки солдатні, що супроводжували ті вщент набиті вагони, охриплий гавкіт собак...
— А одна жінка... Як вона кричала до нас з Про-фатіловим крізь заґратоване віконце!.. Як же проклинала!.. Навіть Профатілов не витримав — пішов геть з перону...
— Ви тільки про цю розмову нікому,— попередив уже біля нашого будинку Юхим Антонович.
І я про неї мовчав, поки й був на Волині. Іще пригадую, як вішали двох мельниківців. Двох членів Повстанської армії. Того ж таки літа, що й відправили до
Сибіру оті ешелони. Тоді була спущена команда згори і по всіх райцентрах Волині загойдалися гадюками петлі на зведених шибеницях. Шибениця була поставлена і в Луцьку, при самому базарі.
Я любив заглядати на луцький базар. Іноді й копійки не мав за душею, а йшов пошвендяти поміж рядами, прислухатися до місцевої говірки, такої несхожої до нашої, схід— ч няцької. ("А коб тебе качка копнула!", "Най мене шляк трафить, як я говорю неправду!"). Той базар був своєрідним дзеркалом, що відбивав рівень життя на Волині. Спочатку, як тільки ми появилися в Луцьку, базар був як море, набитий по вінця усім, що тільки можна було продати-ку-пити. Куди там нашим злиденним базарчикам на сході України! А потім, з початком колективізації, базар став стискатися, як шагренева шкіра.
Позникали підводи (лискучі коні, мов змії!), що тріщали від різного збіжжя. Зникли й веселі дядьки та тітки, що, торгуючи, на тих підводах і сиділи. Базар все стискався й стискався у розмірах, все біднішав та біднішав, тож тепер знайшлося місце на ньому й для шибениці, що до неї й зігнали одного недільного ранку людей озброєні автоматами енкаведешники. Зігнали та й оточили таким щільним кордоном, що й миша не вислизне. В отому натовпі опинився і я.
Люди з таким острахом поглядали на шибеницю, наче не кого іншого, а саме його чи її мали вішати. Люди німо мовчали, боячись впасти в око оцим хвацьким воякам, які наставляли на них автомати.
Аж ось у коло, прямо до шибениці, під'їхали дві машини. Одна — легковушка, з якої одразу ж і вилізло кілька офіцерів, але не на них — на вантажівку дивився завмерлий натовп.
