Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Пілот, мабуть боявся ворожих винищувачів, які могли кожної миті звалитися з низьких, наче свинцем налитих хмар, тож вів літак, замалим не чіпляючи колесами снігів, і нас тіпало, як у віялці. Наш У-2 то підносився різко угору, то провалювався в яму чергову, і всі мої нутрощі то злітали уверх, то опускались донизу. І коли б не крижаний отой вітер, коли б не холод собачий, що пронизував до кісток, мене давно вивернуло б, як рукавичку.
Врешті літак сів на якомусь польовому аеродромі, щоб дозаправитись пальним. Пілот хвацько вискочив з кабіни, а я сидів, не в спромозі поворухнутися, мені здавалося, що й тіло моє насмерть примерзло до крісла.
— Живий? — спитав пілот весело.
— Ж-живий,— процокотів я зубами.
— Потерпи, вже недалеко.
З передньої кабіни, хитаючись, вилізла Ніна Павлівна. Була аж зелена, а Юхим Антонович заходивсь викидати з кабіни те, чим вона снідала.
Дозаправившись, ми знову рушили в путь, раз по раз провалюючись в оті невидимі ями...
І ось нарешті ми в Луцьку. Сидимо в натопленій добре кімнаті, п'ємо розведений вонючий, як смертна кара, спирт-сирець, наминаємо гарячу яєшню. Цілісіньку гору яєшні, що ледь вміщається у сковороді, я ще не знаю, що до кінця війни моя продовольча картка отоварюватиметься в основному яйцями, з дня у день і на сніданок і на вечерю їстиму лише яєшню, що мені вже здаватиметься іноді, що тут, на Волині, розводять лише курей; жодної іншої живності, лише кури та кури.
Крім нас трьох, що прилетіли, за столом іще Яків Панасович Чернявський, відповідальний секретар редакції,— не випускаючи смердючої самокрутки із рота, стежить за тим, щоб в усіх чарки були по вінця, та Дерев'янко Микола і Ярина Фетісова. Фетісова вразила мене тим, що була дуже повною, за час війни я одвик бачити повних жінок, а ця як пампушка, що вона й їсть?
Сидимо, не стільки п'ємо, скільки закушуємо (я ледь допив чарку вонючого того сиводралу. "Нічого, научишся",— втішав мене Чернявський), і чи то од спирту, чи од яєшні сон налягав на мої обважнілі повіки і голоси то віддалялися, то напливали дрімотними хвилями.
І як же солодко спалося мені хоча й на підлозі, але на ряднині, ще й справжня подушка у головах!..
Отут настав час для невеликого відступу. Хочу попросити вибачення у майбутнього читача оцих моїх спогадів за хаотичний виклад подій, з яким він зіткнеться в подальшому: по-іншому писати я вже не зможу. Сам життєвий матеріал спонукає мене до такого викладу і якщо я спробую піти наперекір, дотримуючись послідовності та хронології, то, боюсь, у мене нічого не вийде.
Отож почну із заголовка. Із того, як би я назвав подальші свої спогади, коли б надумався писати їх окремою книжкою. Про своє перебування на Волині, в редакції обласної газети протягом тисяча дев'ятсот сорок четвертого—п'ятдесятого років.
Я б найшвидше обрав такий заголовок: "Нас називали "советами". Так йменувало нас місцеве населення. Або ще точніше: "Ми були окупантами".
Нещодавно я розмовляв по телефону з Юхимом Антоновичем Лазебником, який давно вже на пенсії. Але навіть на пенсію вийшовши, він не полишає перо публіциста: цьому свідчення — багато статей, що публікуються в пресі, в тім числі й у такому прогресивному журналі, як "Кур'єр Кривбасу". (Я схиляю голову перед його редактором Григорієм Джамаловичем Гусейновим, який насмілюється видавати українською мовою журнал в отому ворожому російськомовному морі). Статей гострих і чесних,— людини, яка серцем своїм вболіває за український народ, за молоду нашу державу.
Пригадуючи оті шість років, проведених на Волині, я запитав:
— А чи не здається вам, Юхиме Антоновичу, що ми там були окупантами?
— Так, окупантами,— погодився Юхим Антонович. Й одразу ж уточнив:— Але гуманними.
Дорогий Юхиме Антоновичу, дозвольте з Вами не погодитись. Так, ми не вбивали й не заарештовували тих нещасних людей, не виселяли цілісінькі села в Сибір, не ламали отим людям хребти, заганяючи їх до ненависних колгоспів,— наші руки, як то кажуть, були чисті од крові людської, але ми усі, навіть гуманісти,— всі були причетні до пекельних подій, що коїлися тоді на Західній Україні, зокрема на Волині. Пригадаймо хоча б те, що ми писали щоденно на шпальтах "Радянської Волині",— чи не були ми своєрідними Геббельсами, які вірою й правдою служили нелюдській системі? Нас не виправдовує й те, що всю оту щоденну брехню ми навіть не вважали брехнею, а неправду — правдою. Вирушаючи в службові відрядження, ми вже мали наперед задані теми і під них підганяли усе, що бачили й чули. Писали здебільшого про те, як мало бути по нашій "совєтській" мірці, а не як було насправді. Навіть фото, які ми з тих відряджень привозили, частенько не відповідали гіркій отій дійсності.
У мене й досі збереглося таке одне фото. Воно було опубліковане в нашій газеті під красномовною шапкою: "Збирають щедрий колгоспний урожай". На задньому плані — колгоспник на жатці кінній косить пшеницю, а на передньому — я. Присівши, ще й голову пригнувши, щоб не потрапити в об'єктив фотоапарата, підіймаю догори пучок пшениці, щоб вона на фото здавалася набагато густішою, ніж була насправді. Фото в газеті появилося, звісно без моєї особи, але з отією на передньому плані пшеницею, що я тримав у руках.
Або як ми щоденно майже доказували, наскільки багатшими стали селяни, об'єднавшись в колгоспи. Ми не брехали, о ні, не брехали, ми тільки півправди видавали за правду. Допитувалися, для прикладу, у кого велика сім'я та ще й щоб усі були працездатні (а багатодітні сім'ї в той час на Волині не були винятком, сім, а то й десять чоловік від одного двору працювали в колгоспі) і скільки ця сім'я одержала хліба на вироблені трудодні. А потім писали з чистою совістю: колгоспник такий-то на вироблені трудодні одержав шістдесят пудів хліба (не центнерів, не тонн, а саме пудів, щоб здавалося побільше). Одна людина, а не семеро, а то й десятеро. Справді заможне життя! Читайте, радійте і співайте пісні з дякою великому Сталіну.
До речі, про пісні.
Надходило сімдесятиріччя цього генія всіх часів і народів. Найвидатніша подія в житті кожного мешканця Волинської області, якщо вірити нашій газеті. Ще заздалегідь ми зібралися у вашому кабінеті, Юхиме Антоновичу, радячись, як відзначити на шпальтах "Радянської Волині" цей ювілей. Масові відгуки трудящих? Серія статей про товариша Сталіна? Добре, дуже добре, але все це буде в усіх газетах на терені СРСР. На всіх, як то кажуть язиках. А нам хотілося чогось особливого, чого не було б у жодному часописі. І тоді я згадав один віршик, що надійшов до нашого відділу від поета-початківця. Ось він, цей віршик:
Батьку ти наш рідний,
Сталіне ти наш,
Не покинь нас, батьку,
В цей пагубний час.
Ми до тебе линем,
Вирви нас з ярма.
Бо швабська "культура" —
То наша тюрма.
— А що, як організувати цілу сторінку народної творчості? Своєрідні частівки. Про товариша Сталіна.— Я так і сказав: "організувати", інакше ми уже й не уявляли своєї роботи.
Моя ідея одразу ж сподобалась.
— Давайте, Анатолію, беріться одразу ж за справу,— благословили Ви мене, Юхиме Антоновичу.
Повертався з тієї наради, подумки чухмарячи потилицю. У моєму столі, крім оцього віршика, лежало ще два рядочки, які можна було назвати частівкою. Або, на гірший випадок, — приказкою:
Сказав Ленін і Сталін,
Щоб була вся країна в металі.
Вдячні за щасливе життя, волиняни щось не поспішали славословити Сталіна.
Звернувся в обласний будинок народної творчості. Там теж не було чим похвастатись.
Але, як кажуть росіяни, "ліха бєда начало": я власноруч засів писати частівки. Та ще й залучив до цієї благородної справи працівника мого відділу Олену Рябуху, а також молодого поета Петра Марценюка, який подавав великі надії. (Марценюка невдовзі заарештували наші славні органи за те, що був одружений з дочкою • місцевого священика, який буцім мав зв'язок з оунівським підпіллям. Дали цьому нещасному хлопцеві двадцять п'ять років таборів. Повернувся він уже під час хрущовської відлиги — тінь од людини. Пам'ятаю, як він ридав вже у Львові, зайшовши до мене у книжково-журнальне видавництво. Те моторошне ридання-стогін я не забуду повік).
Так появилася ціла сторінка "народної творчості", надрукована вісімнадцятого грудня одна тисяча дев'ятсот сорок дев'ятого року під красномовною шапкою: "Славим батька народного, славим Сталіна рідного".
Але й цього було мені мало. Натхненний отими частівками, я нашкрябав оповіданнячко, як волинський колгоспник влаштовує в щойно збудованій хаті іменини товаришеві Сталіну. Набилося, звичайно, повнісінько люду, "кожен (цитую дослівно) хотів привітати того, хто ледь посміхався з портрета добрими очима. Кожен хотів побажати йому життя щасливого і довгого, як не жила ще жодна людина у світі".
Нещодавно, гортаючи підшивку "Радянської Волині", я наткнувся на отой свій витвір. Прочитав і не знав, що мав робити: сміятися чи плакати. Господи, невже це я написав оці рядки? Невже щиро вірив у те, що такі іменини й справді міг справити волинський селянин, який нахапався зашпорів од рідної радянської влади по самісіньку зав'язку?
А Ви ж, Юхиме Антоновичу, не тільки благословили цей кульгавий витвір до друку, а ще й похвалили його на черговій летючці. Спробували б не благословити! Де була гарантія, що я не поскаржуся у відповідні органи, що Ви відмовилися друкувати оповідання та вірші про товариша Сталіна?
"Ми не лукавили з собою",— сказав наш великий поет.
В сорок шостому році, в неділю, десятого лютого відбулися вибори до Верховної Ради. Подія, до якої готувалася вся неосяжна країна протягом багатьох тижнів і днів. Спершу відбувалися збори трудящих, на яких висували кандидатами в депутати людей відібраних, ретельно просіяних в райкомівських, обкомівських решетах та й спущених зверху до низу: по одному кандидатові на кожен виборчий округ. Хоча пробачаюся: не по одному. Як же можна не висунути товариша Сталіна та його соратників? А членів політбюро України? Тож обов'язково писалося так: "Трудящі такого-то села (заводу, навчального закладу) з величезним піднесенням висунули кандидатом у депутати Верховної Ради вождя народів Йосипа Віссаріоновича Сталіна, а також колгоспницю П. В. Васюту". (Село Сільно Ковельського виборчого округу).
