Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Недавно тут була ще свиня, а може і пара, і ми так і в'їхали голі — мордами в гній. Саме в'їхали, бо кожного з нас, коли ми залазили в низенькі дверцята, садонули в сідницю прикладом чи чоботом,— точно не знаю, але твердим і болючим.

Промордувалися в тому хліві майже до вечора. Врешті нас випустили, принесли одяг, наказали одягатися.

— На допрос!

Першого повели голову, а за ним уже мене. Лейтенант довго допитував, хто я і звідки, хоч перед ним і лежала моя довідка, яка свідчила, що я — секретар Студенецької сільради. Особливо його цікавило те, за чим ми йшли за Дінець.

— Та подивитися, чи не лишилися на тому хуторі люди!..

— А чого опинилися в німецьких окопах?

— Цікаво було...

— Цікаво!.. Ми цікавих розстрілюємо!..

— Та ми ж нічого не робили такого...

— Звідки нам знати... Ну, добре, ідіть. Побудете в нас, поки перевіримо.

Тепер нас не загнали у хлів — замкнули в сараї. Я був такий зморений, що як зайшов до сараю, як ліг на долівку, так одразу ж і провалився у сон.

Звільнили нас наступного дня, десь під обід. Звільнив той же старшина, що заганяв учора у хлів.

— Насиділись? Можете вертатись додому.

— А годинник? — заїкнувсь голова: годинника йому так і не повернули.

— Який годинник? — здивувався старшина. (Я на власні очі бачив, як він знімав з руки голови трофейний годинник).— Рядовий Іванов, ти бачив годинник?

— Нікак нєт, товаріщ старшіна!

— Чуєш, ніхто не бачив твого годинника. То ти його, мабуть, загубив по дорозі.

Голова більше вже й не заїкався про годинника: радий, мабуть, був, що його одпускають живого.

Голодні і злі, поверталися ми з того СМЕРШу додому. Я йшов і не відав, що мине кілька днів і я потраплю до іншого СМЕРШу, коли йтиму із Студенка до району,— той же почерк, та ж недовіра жодним довідкам, так же голого, в чому мати родила, мене вкинули, правда, тепер не до хліва — в сарай, де я й просидів, поки смершівці не перемацали кожен рубчик в моєму одязі, а в моїх черевиках поодривали навіть закаблуки. Потім кинули разом з молотком: "Прибивай!"— і я попостукав, вцілюючи себе молотком тим по пальцях. І ще відібрали у мене бінокля, нещодавно подарованого одним командиром,— це була єдина цінність моя, я боявся з ним розлучитися і на хвилину, прихопив навіть, йдучи до району,— і от тобі маєш — забрали. Ще одна нагода пересвідчитись, що по тих СМЕРШах сиділи неабиякі здирці й грабіжники.

Отак і просекретарював я десь до середини серпня, а потім прийшла до мене мамуся.

Я, здається, забув написати, що, повернувшись із шпиталю, я не застав у Студенку тьотю Аню й мамусю. Всіх учителів, як тільки німець знову появився по той бік Дінця, усіх до одного одразу ж вивезли геть із села. Чи то вони для радянської влади являли неабияку цінність, чи навпаки — викликали найбільшу підозру, тільки евакуацію починали з учителів, завозячи їх подалі від фронту. Тож мамусю і тьотю Аню завезли аж у Харківський район Ворошиловградської області, тепер уже Луганської.

Як мамуся довідалася, що я в Студенку, не пам'ятаю. Але знала напевне, бо інакше не пішла б у редакцію газети "Радянська Україна", що на той час зупинилася в Марківці. Понесла мої вірші: "Ось почитайте, може, приймете мого сина на роботу до себе? Він ще з дитинства мріяв працювати в газеті". Там не сказали "так" чи "ні", попросили за тиждень навідатись.

Вже набагато пізніше, у сорок четвертому році, коли мене приймали до партії (м. Луцьк, редакція газети "Радянська Волинь"), наш редактор Юхим Антонович Лазеб-ник розповів, що йому, тогочасному працівникові "Радянської України", доручили з'їздити в Червоний Лиман і перевірити, що я робив під час окупації. А в Червоному Лимані про нас уже знали: ми були єдиною партизанською групою (якщо можна було нас так назвати) принаймні в лісах Студенка та Яремівки. Тож коли мамуся появилася через тиждень в редакції, їй сказали, що можна по мене йти. І мамуся другого ж дня вирушила в далеку дорогу.

* * *

Хоч я давно мріяв стати журналістом, однак жодного уявлення не мав про роботу в редакції. І коли мене запитали, чи згоден я працювати коректором, я з радістю погодився: слово "коректор " пролунало для мене уперше, від нього так і повіяло романтикою роботи журналіста, повної цікавих пригод і ще цікавіших зустрічей.

І от я працюю коректором. З ранку до вечора сиджу в тісній комірчині, звіряючи з текстом довжелезні, як ковбаси, гранки, що їх приносять із друкарні. Нас, коректорів, четверо. Мені, як новобранцеві, ще не довіряють правити гранки, тож я читаю уголос надрукований на машинці текст, а моя напарниця звіряє вже з тим, що набрано в друкарні. Робота одноманітна й до біса нудна, особливо для такого, як я, що, за переконанням мамусі, й народився з шилом у задниці. Мені й зараз важко всидіти на одному місці більше години, тоді ж був прикутий до столу вісім годин, вісім нескінченно довгих годин, і під кінець дня у мене й у голові макітрилося од читання уголос, переліку всіх розділових знаків.

Щоб хоч трохи розвіятись, я вирішив видавати власну стіннівку, а точніше — своєрідний "бойовий листок", заповнюючи його виловленими нами "блохами" — помилками, нісенітницями та незугарними реченнями. А їх протягом дня збиралося достобіса. Особливо нам дошкуляла писанина власкора Прокопенка, який не визнавав, а може, й не знав жодних членів речення, окрім підмета й присудка. Тож і фрази його складалися з одного-двох слів і од безконечних крапок аж рябіло в очах. Я нашкрябав ось таку епіграму:

Крапки. Крапки. Крапки. Крапки. Крапок, крапок більше слів. Красномовними крапками Обігнать усіх зумів. "Ішли. Стали. Заридали. Втерли носа. Знов пішли!.. Боже! Крапку Прокопенку На його перо пошли!

Написав та й оприлюднив у "бойовому листкові".

Коли ж мій витвір показали Прокопенкові, він аж почервонів од гніву. Зім'яв мій "бойовий листок", пожбурив на землю:

— Це хуліганство!

І пішов, передали, скаржитись редакторові.

Кілька днів я потерпав, що мене виженуть з роботи. Але чи то Прокопенко роздумав скаржитись, чи редактор не придав значення цій скарзі, тільки я як працював, так і продовжував працювати в редакції аж до переїзду до Харкова, визволеного нашими військами від німців.

Деякий час продовжував працювати коректором і в Харкові, тепер уже у великій кімнаті, де стояло кілька столів. На одному з тих столів я і спав: діждавшись, поки всі розходилися, збирав підшивки газет та й мостив під боки і голову. Спав, не роздягаючись, бо в одягові було наче м'якше лежати, лише роззувався. А чи вмивався, проснувшись, щось не пригадую. Мабуть, таки умивався, втираючись носовою хустиною: про таку розкіш, як рушник, я не міг навіть мріяти.

Харчувався в їдальні, до якої наша редакція була прикріплена. Нам усім видавали талони, що були різного гатунку, залежно від посади, і наші, коректорів, найнижчого, тож відповідно і харчували: на сніданок по кілька ложок каші, заправленої чи то олією, чи то оліфою, така вона була вонюча, по склянці (підозрілого кольору чаю, ледь підсолодженого, та по скибрчці хліба: хочеш їж, хочеш — дивись. На обід суп, що ркорше нагадував помиї, а на друге — крихітний шматочок омлету — привіт од дяді Тома з Америки, на вечерю знову каша з тієї ж шрапнелі і чай. Я, звісно, весь час був голодний і наїдався по-справжньому двічі на місяць, коли нам виплачували аванс і зарплату. Йшов на ринок, що аж кипів од люду (чого тільки там не було: кожен, рятуючись од голоду, виносив що міг), і на всі гроші купував важку, як цеглина, чорну хлібину. За один присіст її і вминав, не лишаючи й крихти: вічно голодний шлунок мій міг переварити на той час будь-що.

Трохи згодом на мене накинула оком офіціантка, що нас обслуговувала, і каші на моїй тарілці побільшало, суп погустішав, там навіть стали з'являтися крихітки м'яса, а чай посолодшав. Я, звісно, не міг бути невдячним і одного разу запросив Надю, так звали офіціантку, поїхати покупатися за місто.

Не знаю, чим я не вгодив Наді під час того купання. Поводився ж із нею дуже ґречно, навіть пальцем не діткнувся до неї, але Надя лишилася купанням тим невдо-волена й одразу ж у моїй тарілці поменшало каші, а суп знову став такий рідкий, хоч купайся в ньому.

Іще крім отих чорних хлібин я одного разу з'їв цілісіньку капустину, яка важила не менше двох кілограмів. Капустину ту мені подарував знайомий шофер, що підвозив до їдальні продукти, і я її отак сиру й ум'яв до останнього, як то кажуть, листочка, і тут шлунок мій загартований врешті не витримав... Відтоді я до всіх сироїдів ставлюся з великою упередженістю.

Десь в кінці вересня мене перевели літпрацівником у відділ листів: своєрідну канцелярію, де реєструвалися всі листи, що надходили до редакції, а потім розсилалися по відділах. Листів тоді надходило мало, з десяток протягом дня, тож і відділ наш був найменший в редакції: я та завідуючий — чоловік середнього віку, завжди похмурий та невдоволений. Коли я, заходячи, вітався до нього, то чув у відповідь щось схоже на "бур" чи "мур", а руку він подавав так неохоче, наче боявся, що її в нього відірвуть.

Один раз на місяць наш відділ мав подавати огляд листів, що надходили, для друку в газеті. І тоді завідуючий обкладався підшивками "Правди" й "Ізвєстій", де теж друкувалися такі огляди, та й здирав звідти цілісінькі фрази, компонуючи їх з найбільш цікавими на його погляд листами. Трудивсь кілька днів, і я в той час не смів і озватись до нього, а написавши, односив до машбюро, де й стежив ревниво, щоб хтось із працівників не пропхався зі своїм матеріалом поперед нього.

Коли ж виходив свіжий номер газети з тим оглядом, він цілісінький день читав його й перечитував, смакуючи кожну фразу.

У Харкові ж мене знову ледь не забрили до армії: викликали до військкомату та й погнали на медичну комісію. І окуліст, і отоляринолог, наче змовившись, написали в обхідному листі, що я "годен" до стройової, тобто ідеально бачу і чую, і я, ошелешений, побрів прощатись з редакцією. Зі сльозами на очах (так мені шкода було полишати редакцію) розповів про своє горе завідуючому. Той щось муркнув у відповідь та одразу ж і вийшов з відділу.

"Нікому я тут не потрібний!" — гірко роздумував я. Душила образа на завідуючого, який не те що не поспівчував — словом не озвався до мене! І родяться ж отакі кам'яні ідоли на білий світ!

"Годен!" Ну, я ж вам навоюю!.."

Згодом появився завідуючий:

— Ходімо до редактора,— буркнув якось аж знехотя.

— До редактора? — не повірив я тому, що почув: щоб сам редактор зацікавився долею отакої комахи, як я.

— Атож...

Паламарчук нещодавно прийшов до нас у редакцію, замінивши Чеканюка, який перейшов на роботу в цека.

Я його один раз лише й бачив, і здався він мені таким строгим та недоступним, що страшно було й підступитися до нього.

І от я сиджу в кабінеті відповідального редактора і як ніколи хвилююся.

— Так що там у вас?..