Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
І хоча вона теж сиділа, зачаївшись, як миша, її невдовзі таки заарештували та й повели... Не на розстріл повели, а в Червоний Лиман, у гестапо чи в жандармерію, точно не знаю, і вона сиділа там кілька тижнів, а потім її одпустили і вона знову сиділа, як миша, поки й прийшли вже наші війська. А коли прийшли наші, о, тоді вона притьмом вилізла з нірки і стала проявляти неабияку активність, доно-сячи і на того, й на того, що працювали буцім на німців. Навіть Валя Чмовжова, моя однокласниця, яку викликали лише один раз до управи начисто переписати якісь папери (на свою біду, мала гарний почерк), навіть вона не сховалась од недремного ока цієї комуністки, та й була за її ж доносом затримана слідчими органами. Попосиділа в сараї, що правив за тимчасову в'язницю. Донесла та жіночка і на нас, наче ми підтримували зв'язок із поліцією, бо ж уціліли всі до одного, не розстріляли німці нікого, і щастя наше, що доносові цьому не надали ваги, а то загриміли б запросто усі до одного до Сибіру. Потім вона довго добивалася, щоб її поновили у партії, бо спалила свій партквиток, як тільки появилися німці.
Я й не думав співставляти цих двох жінок, але коли навіть комуністка сиділа під час окупації тихіше води нижче трави, то що вже вимагати од простої селянки, яка тільки й уміла, що працювати з ранку до вечора і праця для якої становила весь сенс її життя.
Вже по війні, в шістдесят восьмому році Лідія Василівна Шаповал, викладачка української літератури середньої школи міста Миргорода, велика шанувальниця красного слова й ентузіастка своєї справи, педагог, як то кажуть, од Бога, вручила мені грубезний том з таким дарчим написом: "Хай ця книжка завжди нагадує Вам про рідний корінь, рідне джерело, рідне повітря і про тих людей, яких Ви описуєте".
Том цей належить до серії "Історія міст і сіл України" і присвячений Полтавській області. Отоді я й надибав на шістсот сімдесят восьмій— сімдесят дев'ятій сторінках згадку про Бондаренко — жінку, про яку я написав свій перший нарис у тисяча дев'ятсот сорок третьому році. Там написано буквально таке:
"У В. Сорочинцях створено підпільну групу партизанського загону "Перемога" , який діяв на території Миргородського та інших районів Полтавської області. Одним із зв'язківців загону, організатором постачання продовольства, зброї, розповсюджувачем листівок була..." Так, так, саме вона, О. А. Бондаренко, тричі розстріляна фашистами, нагороджена потім посмертно орденом Леніна.
В мене немає жодного морального права піддавати сумніву ці рядки, заперечувати їхню правдивість. Я лише себе самого запитую: невже я тоді був такий сліпий і глухий, що нічого не почув, не побачив? А діяльність підпільної групи була настільки законспірована, що про неї у Великих Сорочинцях сном-духом не відали? Кому ж тоді адресувалися оті всі листівки?
Не знаю. Не знаю.
Та годі із сумнівами. Пишу тільки про те, що бачив і чув, що довелось пережити самому.
Отже моя перша проба пера виявилася настільки невдалою, що мені більше й не пропонували нічого. Я продовжував опрацьовувати листи читачів, готуючи їх до друку в газеті, і завідуючий мене вчив, як їх правити — вже тоді я познайомився зі штампами, що процвітали на шпальтах всіх радянських газет. Спробуй подати, наприклад, до друку, що трудівники такого-то села вирішили вчасно провести сівбу зернових. Просто сказати про це. Ні, обов'язково треба було починати отак: "Натхненні великими перемогами Червоної Армії над фашистськими поневолювачами, трудівники такого-то села з величезним піднесенням вирішили провести дострокову сівбу зернових". І так у кожному абзаці, в кожному реченні. Ми вкладали оці пишні цитати всім авторам тих листів, навіть коли наводили пряму їхню мову, і годі було, гортаючи підшивки газет, дошукатися живого, притаманного нашим адресатам слова. Та й вони з часом потроху-по-троху засвоювали нашу науку і згодом все більше й більше листів починалося отим "з великим піднесенням".
Десь всередині зими редакція газети перебралась до Києва. Досі пам'ятаю, яке гнітюче враження справила на мене зруйнована наша столиця. Весь Хрещатик лежав у руїнах, там раз по раз лунали вибухи: сапери висаджували у повітря стіни, що не завалилися під час грандіозного вибуху в сорок першому році, який змів весь Хрещатик з лиця землі, всі газети криком кричали про фашистських варварів, які не пожаліли одне з наймальов-ничіших міст Європи, і нікому з нас не западав у голову сумнів, чому це німці, захопивши місто, надумались його руйнувати. Висаджувати в повітря цілі квартали будинків, у яких і жили. Та ще і в день якогось свого свята фашистського. Що за ідіотський салют? Нікому з нас це не западало в голову, а якщо когось і відвідувала крамольна думка, то він потай відхрещувався од неї, як нечистий од ладану.
З дня у день ми всією редакцією виходили розчищати руїни Хрещатика. І кого тільки там не зустрічали! Оно Рильський в пальтечкові благенькому, а он і Тичина з його хрестоматійним пенсне. Пиряють потрощену цеглу нарівні із нами, смертними, в Павла Григоровича і рукава червоні від цегли.
Люба сестронько, милий братику, Попрацюємо на Хрещатику!
Чи не саме тоді, носячи важкенні цеглини, він склав оці по-дитячому наївні рядочки?
Іще, пам'ятаю, я кілька разів ходив вибирати собі квартиру. Нині в переповненому Києві важко уявити, що цілі квартали стояли незаселеними, особливо у центрі. Я ходив з будинку в будинок, не стрічаючи жодної живої душі, підіймався з поверху на поверх, з квартири в квартиру, і всі вони як одна стояли порожнісінькі, і в усіх були сліди поспішної втечі. Під час окупації там жили, виявляється, переважно німці, які панічно втекли. А до того в багатьох тих квартирах мешкали євреї, які або лежали тепер у Бабиному Яру (про той масовий розстріл ми тоді ще не знали), або евакуювалися, рятуючись од неминучої смерті. Про панічну втечу окупантів свідчили купи сміття, потрощений посуд, повні ванни замерзлої води (з кранів вода вже не текла), в туалети гидко й ступити, у вибиті шибки заліта вільно сніг,— як же тут жити? Мені, що й так коцюбну від холоду? Врешті мені набридло отак безрезультатно ходити, я повернувся у свій кабінет, у наш відділ листів, де, як на початку у Харкові, знову спав на столі, примостивши підшивку газети під голови. Спав, зібгавшись в калачик, зберігаючи кожну грамульку тепла, спав навіть не роззуваючись, бо тут теж було холодно, але принаймні не мело у вибиті шибки снігом та не лежали гори сміття. З дня у день продовжував працювати над листами і не скажу, щоб робота ця мені дуже подобалася. Хоча я вже добре набив руку і кожен лист увінчував пишними отими загальниками, без яких, здавалось мені, не могла існувати нормальна людська мова. Юхим Антонович Лазебник, мій майбутній редактор, якось посміюючись розповів про такий майже анекдотичний випадок. До війни він працював у криворізькій газеті, тоді саме велася бучна компанія за заборону абортів, відділ листів працював в поті чола, організовуючи відгуки читачів (в основному читачок) на рішення уряду і якось до нього в кабінет ввірвався червоний од гніву чолов'яга, вимахуючи пожмаканою газетою.
— Ви редактор?
— Я,— мимохіть звівся Лазебник.
— Так от, товаришу редактор, я щойно побив свою жінку і пообіцяв, що як повернуся од вас, то й не так буду бити!..
— Та в чім справа, товаришу?
— А ви подивіться, що вона написала!.. Ви подивіться! — тикав у газету пальцем розгніваний відвідувач.
Юхим Антонович взяв ту газету, прочитав нігтем підкреслену фразу: "Я з власного досвіду знаю, які шкідливі аборти".
— З власного... З власного!..— кричав уже чоловік.— Поки я пропадав у відрядженнях, вона набувала той досвід. А тепер клянеться і божиться, що того не писала. Як не писала, коли ось надруковано? Кому я повинен вірити: нашій партійній газеті чи отій брехусі?
Юхим Антонович став його заспокоювати, та чоловік не вгамовувався.
— Покажіть листа тієї брехухи! Щоб не здумала більш одпиратися.
Розшукали той лист, принесли. Там було написано: "Я знаю, які шкідливі аборти..." "З власного досвіду" в тому листі не було.
— Ну й ну...— сказав тоді чоловік.— Ну й ну...
— Так що виправляйте, виправляйте, та й оглядайтеся,— закінчив Юхим Антонович.— Щоб не направили так, як отой працівник.
Він частенько зупиняв мене, розпитуючи, як живеться-працюється (сам тулився в редакції, бо дружина з дітьми ще не повернулась з евакуації), бо вважав мене своїм хрещеником. Я вже, здається, згадував, що по завданню відповідального редактора Юхим Антонович Лазебник навідувався в Червоний Лиман, цікавлячись, що я робив під час окупації, та й привіз позитивний відгук: організував і командував партизанською групою. І той відгук вирішив мою долю подальшу. Я проймався все більшою симпатією до цієї людини, я мимоволі горнувся до неї, і коли мені якось (це було вже на початку березня сорок четвертого року) Юхим Антонович сказав, що його призначили відповідальним редактором обласної волинської газети і чи не погоджусь я працювати у нього, то я не вагався й хвилини.
З Луцьком, обласним центром Волинської області, нормального сполучення ще не було. Бої ще точились під Ковелем, щоночі налітали німецькі літаки і скидали бомби на центр, так що Луцьк можна було вважати прифронтовим містом і добратись до нього було не так просто. Тож ми всі втрьох: Юхим Антонович, його дружина Ніна Павлівна, яка щойно повернулася з евакуації, і я сіли на санітарний літак та й полетіли до Луцька.
Літачок той мав три кабіни: попереду — для пілота, потім — для поранених, а вже позаду невеличка кабінка чи не для кулеметника — на той випадок, як налетять "месершмідти". Тож Юхим Антонович і Ніна Павлівна сіли в кабіну для поранених, а я примостився в задній кабінці. Обидві передні кабіни закривалися, моя ж була відкритою, попереду стирчав лише пластмасовий щиток, який майже не захищав від зустрічного вітру: вітер вривався в кабіну, забираючись під мою благеньку шинелю, тіпаючи мої чер-вонофлотські штани. Хоча й був березень, але ще й не пахло весною, на полях лежали глибокі сніги, і я ще ніколи так не мерз, як у тій проклятій Богом кабінці. Здавалося, що й очі бралися кригою.
А тут іще повітряні ями.
