Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Живий, ще небачений світом ланцюг од Західної України до Києва, жовто-блакитні прапори, що їх уже не сміла зривати міліція. Я бачив міліціонера: якась західняночка, що приїхала аж зі Львова, приколола йому на лацкан мундира жовто-блакитний значок, і він розгублено питав свого начальника:

— Что мне с ним делать?

Ми бігали на всі оті мітинги, ніг під собою не чуючи, ми хрипли од крику: "Слава!.. Ганьба!.." — ми годинами сиділи біля телевізорів, дивлячись засідання Верховної Ради, і московської, й нашої, як найцікавіші в світі спектаклі: вирішувалось наше майбутнє! — нам було не до творчості, все написане нами вмить здрібніло й померкло під дужими вітрами подій, і добре, що за моїми плечима лишилися не тільки "І будуть люди", "Біль і гнів" — так до кінця і не пройдений мною Чумацький шлях мого народу, а й сільські, містечкові та міські історії, а то навряд чи я зміг би їх написати.

Особливо історії. Такої перебудови всього себе, такого повного зречення набутого досвіду не вимагав од мене жоден твір, досі написаний.

Скільки я мав лиха з цими історіями! Коли рипнувся їх друкувати.

Пригадую, як поніс перші три до "Вітчизни". Серед них і "На поруки". Коли десь за місяць зайшов Валентин Речме-дін, мила сердечна людина, тримаючи мої історії в обох руках, звернувся до мене:

— Дорогий Толю...

— Можеш не продовжувати,— перебив я його.— Забракували.

— Злякався Дмитерко. Хоча б не оцей прокурор!.. Буквально видер з рук Речмедіна рукопис, побіг до Дми-

терка, головного редактора журналу,— він мене не пустив далі порога. Отак через поріг і перегавкувались. Я ще йому сказав на прощання:

— Ви нагадуєте мені польського жовніра. Який наваляв у штани, а потім випра вдову вася: "Я не від страху, я од злості..."

І довелося мені на противагу негативному прокуророві, якому закон був, як дишло, вставляти архіпозитивного секретаря райкому партії (аж самому гидко було!) — постать ходульну й схематичну.

А як мені викидали, вже у видавництві, назву "Українська вендетта"!

Ніззя!

■— Чому не можна, чому? — кип'ятився я.— "Русский лес" можна? "Русский характер" можна? "Русская душа" можна? А чому не можна "Українська"?..

А у відповідь залізобетонне: ніззя!

Так книга була й видана під безликою назвою "Постріли Уляни Кащук".

А випадок з "Містечковими історіями"! Мало, що поміняли заголовки ("Гром победи" на "Гапочку", "Колектив і Колядко" на просто "Колядко") та повикидали цілі абзаци, а ще й головний редактор Стаєцький вдався до такої акції, що в нормальну голову вкластися ніяк не могло.

Я саме лежав у лікарні після операції, коли він мені зателефонував:

— Анатолію Андрійовичу, як ви себе почуваєте?.. Видужуйте, дорогенький, видужуйте... А я до вас ось у якій справі. Не хочеться вас засмучувати, але цензура відмовилася підписати вашу книгу до друку. Терміново подзвоніть Загре-бельному, може, він щось удіє.

Пізніше виявилося, що Стаєцький сам дзвонив до цензури:

— Там ми вам надіслали підписану до друку верстку Дімарова, так ви пригляньтесь пильніше. Суцільна антирадянщина.

— Так навіщо ж ви свій підпис поставили?

— А що я мав робити, коли все спілчанське начальство на мене насіло!..

Але й це вже позаду, і це вже, як то кажуть, історія, і мені настав час прощатися з читачем: стукнуло сімдесят літ — схаменутись не встиг. Щоквітня виїжджаємо з моєю дружиною, моїм першим читачем, помічником і редактором, у Мохнач, де замолюємо минулі партійні гріхи: вирощуємо хліб і до хліба, бо як же можна прожити на пенсію? — та плекаємо надію, що Україну не зведуть до могили симоненкй і К°, не затопчуть слони (наче їм уже й місця немає в Африці) і північний сусід врешті-решт позбудеться великодержавницької шизофренії, а наші хохли доморощені перестануть чубитись на потіху сусідам, і Україна таки зведеться з колін і стане нарешті Державою.

Бо інакше — неварто й жити на світі!

Та ще лишається додати кілька слів про моїх друзів сердечних із Австралії: про родину Ткачів-Нитченків. Про Лесю, авторку прекрасних оповідок, повних народного дотепу, про її чоловіка Віктора, напрочуд сердечну людину, про їхнього сина Юрка, який на чужині виріс патріотом України і несе її слово в найдальші закутки світу, про патріарха української літератури Дмитра Нитченка, автора мудрих і повчальних книжок. Уклін їм за те, що вони, отакі, є на білому світі!

І от же (чорт мене водить!) не можу не написати про те, як Юра Ткач, видавець моїх книжок англійською мовою, скористався моїм запрошенням та й приїхав до мене в Мохнач, де я саме ставив фінський дерев'яний будиночок замість глиняної хати, що геть завалилася (вуж виткнув цікаву голівку прямо в обличчя моєї дружини, що саме поралася в сінцях). Ставили цю дерев'яну споруду майстри з Великих Канівців, хлопці, нівроку їм, і попрацювати і випити, і коли вони довідалися, що приїжджає капіталіст з Австралії (а в їхній уяві за кордоном ніхто, крім капіталістів, і не живе), то занепокоїлись: як так не вгостити заокеанського гостя?! Наловили риби, зарізали півня, затіяли варити юшку, та не просту — архиєрейську, а до юшки дістали бутель самогону, од кількості градусів аж синього, та й стали виглядати дорогого гостя. Та не встиг Юра ступити до двору, як яструбом налетів голова колгоспу Володимир Дмитрович Івко: "Ви що, надумались од мене отакого гостя ховати?" — ухопив бідного Юру за шкірку та до машини — тільки гуркнуло вслід.

Ступив за годину Юра до двору: борідка набік і очі танцюють.

А тут уже і юшка на столі парує, і пол у стаканчики повні.

— Юрко, може, досить? — запитав я обережно Юру Ткача, дивлячись, як мої майстри наповнюють щедро оті підступні посудини.— Нам же завтра рано вставати!

— Що?!. Та я!.. Та ми!..

— Ну, як знаєте. А я піду спати, бо мені вести машину. Роздягнувся, ліг. Чую: Юра співає.

Склепив очі. Чую — Юра танцює. Гуцає, аж шибки дзеленчать.

— Гоп!.. Гоп!.. Гоп!..— заохочують його кляті дядьки...

А вранці не міг добудитися Юри. Не одривав од постелі — одклеював.

Не хочу звинувачувати Юру в тому, що сталося. Та привези цим чортам самого президента Сполучених Штатів Америки, і той од них рачки полізе!

А його мама, пані Леся, вже винна сама. Ну, хто ж віддасть усі до копієчки гроші жебрачці, хай і з дитиною, коли ще треба добиратись додому? Та по дощу. Та без парасольки.

А вона взяла та всі грошики й вигорнула. До останнього п'ятака, що ой як би згодився в метро! І тьопала пішсчки під зливою через увесь Київ, од Політехнічного аж до Хрещатика.

Чи вони усі такі, з отієї діаспори?

Мені дуже пощастило на знайомство з цими людьми. І Євген Стахів, під час війни організатор підпілля в східних областях України, людина-легенда, за яким полювало гестапо. Це він організував підпільну групу в Краснодоні, а Фадеев його потім вивів у "Молодой гвардии" як запроданця й зрадника. І Степан Горлач, що охрестив Україну, її незалежність. І Петро Балєй, що надіслав мені свою мудру книгу із зворушливим написом. І, врешті, Іван Кошелівець, чи не найсвітліший розум в діаспорі, автор ґрунтовних досліджень літературного процесу на Україні.

Я пишаюся цими людьми, які і зараз готові покласти життя за Україну.

Замість епілогу

П'ятнадцять років тому в мені заворушилася повість. П'ятнадцять років я ношу її в собі, як найбільше свято і найбільше прокляття: моїй німоті, моїй неспроможності втілити її в слово. П'ятнадцять років я шукаю тієї форми, у якій, у єдиній, ця повість зможе появитись на світ.

І якщо я її врешті-решт напишу, лиш тоді зможу сказати:

— Я немарно прожив на цім світі.