Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Повість окремим виданням спершу побачила світ у Москві, потрібно було цілих десять років, щоб її наважились надрукувати вже на Україні.
Прекрасні новели Григора Тютюнника, що в багнети зустрічались офіційною критикою. Всі ці твори, коли б вони належали письменникові Росії, давно були б відзначені найвищою літературною премією. Наша ж "Літературна Україна" боялася надрукувати навіть інформацію про відкриття пам'ятника на могилі Григора Тютюнника. Чекала, поки така інформація появиться в "Литературной газете".
Дмитро Кошеля, повість "Прирічанські портрети". В 1981 році видана російською мовою в Москві, в 1985 році видана в Києві мовою оригіналу, українською, піддана розгромній, нищівній критиці в статті, написаній з позиції вульгарного соціологізму.
Павло Загребельний, роман "Південний комфорт". Гостропроблемний, правдивий, підданий нищівній критиці за те, що автор насмілився говорити про негативні явища серед людей, які давно себе поставили над усіма нашими законами і вважають себе недоторканими.
За браком часу не буду продовжувати сумний цей перелік. Немало творів, мужніх, правдивих, чесних, не побачило світ саме з-за своєї мужності, правдивості, чесності. А скільки десятків книжок покалічено у видавництвах, де не те що правда — викреслювався навіть натяк на правду. То чи є в нас підстава добре поставленими голосами виконувати пісеньку про прекрасну маркізу?
В атмосфері жорстоких утисків республіканської цензури, в атмосфері редакторської перестраховки і сваволі редакторської чи не нагадуємо ми хор, якому дозволено співать лише пошепки? Всі ворушать губами і спробуй дізнатись, який в кого голос.
Маємо гіркі підстави заздрити не тільки письменникам Росії, а й письменникам Білорусії, Прибалтійських республік, Вірменії, Грузії, Казахстану. Бо хіба побачили б світ кращі твори Бикова, Распутіна, Астаф'сва, Белова, Думбадзе, Айтматова, коли б ці письменники жили на Вкраїні і писали б українською мовою?
27-й з'їзд комуністичної партії закликав до рішучої перебудови по підвищенню якості продукції. Давайте поглянемо під цим кутом зору на нашу книжкову продукцію. Якщо за кількісними показниками, за валом, ми наздогнали й перегнали всі на світі америки, то якісні наші показники, за окремими винятками, становлять досить-таки сумну, непривабливу досить картину...
Сірятина завдає нам непоправної шкоди не тільки тим, що знижує смак читачів,— сірятина страшна іще тим, що на її фоні все більш-менш пристойно написане здається якщо не геніальним, то талановитим напевне. І навіть справжні майстри красного слова, провідні наші письменники дозволяють собі розслабити м'язи, задовольнитись набутим. І вже Борис Олійник починає набридливо повторюватись у своїх поезіях, витворюючи власні образні штампи. Вже Юрій Мушкетик, поряд з повістями й романами по-справжньому талановитими й цікавими, видає кілька нечитабельних творів, забуваючи, що без читабельності будь-який твір нічого не вартий. Вже Євген Гуцало, автор яскравих повістей і новел, дозволяє собі в ряді творів тонути в дріб'язковому і несуттєвому. А провідний наш прозаїк Олесь Гончар поряд з художньо досконалими творами друкує слабкі та сіренькі, які аж ніяк не прикрашують його творчість. Послужлива критика одразу ж підійма їх на щит, проголошуючи еталоном художньої творчості. Ми дописались до того, що вже й не знаємо, з чим порівняти твори Олеся Гончара. Хіба що із "Словом о полку Ігоревім", як це зробив журнал "Київ". А Віталій Коваль скористався Днем космонавтики, щоб у статті "До зоряних сфер" піднести до небес Олеся Терентійовича. Читаєш цей підлабузницький опус, надрукований у "Вечірньому Києві", і, щипаючи вебе за руку, запитуєш, так хто ж врешті-решт полетів першим у космос — Гончар чи Гагарін? Та всі рекорди, як завжди, побив Юрій Бсдзик, проголосивши творчість Олеся Гончара вершиною світової культури. Отак, ні більше, ні менше. Не Шекспір чи Толстой, не Шевченко чи Байрон, а Гончар!
Тож чи не час Олесеві Терентійовичу з притаманною йому ленінською скромністю сказати цим товаришам, які не втомлюються проголошувати йому щоденні осанни, сказати їм, щоб вони хоч літературу шанували, якщо не навчилися себе шанувати?"
Цей виступ так і не був надрукований у "Літературній Україні". Навіть не згаданий. А коли я сів на місце, наш поет голосно, щоб почув Олесь Терентійович (уявляю, що він казав Гончареві під час мого виступу!), став мені дорікати:
— Як ти посмів чіпати ім'я Олеся Терентійовича! Гончар — наш прапор! Наша святиня!
— Еге ж, святиня, еге ж! — трусячи цапиною борідкою, підмекував зброєносець.
І мені лишалося тільки подумки розвести руками...
А як саме життя мстилося цьому поетові за нещирість, довелося пересвідчитись, коли ми одного разу виступали в школі.
Він уже був автором не одного десятка поетичних книжок. Його знали, його декламували по всіх куточках країни, особливо молоденькі вчительки, які були закохані в нього. Кожну нову збірку свою уславлений поет одкривав кількома віршами. Славив Леніна (Сталіна, слава Богу, вже розвінчали), керівну і спрямовуючу. Писав їх (тут треба віддати поетові належне) лівою п'ятою, і мені щоразу здавалося, що він обкрадає, весь час одного й того ж графомана.
І ось — творча зустріч у школі. І молоденька вчителька, червона од збудження.
— Діти! — каже вона солодко.— У нас сьогодні велике свято: нас ощасливив своєю присутністю відомий поет. Давайте йому покажемо, як ми його шануємо й любимо, продекламувавши його найкращі вірші. От я бачу,— мигцем погляд у папірець, що тримала в руках,— першою хоче виступить Оля. Давай, Олю, продекламуй улюбленого вірша нашого поета!
Виходить Оля і декламує графоманського вірша про партію.
Учителька сяє, а наш поет зблимує очима так, наче його мазонули чимось мокрим по пиці.
— А тепер ти, Вітю.
Ще більш графоманський вірш — це вже про Леніна. Ох і попознущався ж я з нього, повертаючись із школи!..
III
Працювала в нашому видавництві Оля Мужицька, дочка першого секретаря Полтавського обкому партії. Ніскільки не схожа на розбещених дітей партійної еліти: скромна, працьовита, вона тягнула редакційного воза нарівні з усіма, я не помічав у ній жодної спроби виділитись з-поміж нашого згуртованого, досить-таки демократичного колективу.
Якось вона попросилася з'їздити на тиждень в Полтаву — захворіла мати. Був кінець літа, в розпалі — полювання на пернату дичину, в мене жижки трусилися — постріляти з рушниці. Домовився з Мушкетиком махонути у вихідні на Полісся, уже й набої були споряджені, і рушницю щовечора діставав із чохла та прикладав до плеча, цілячись у вікно, не було тільки машини. А в Юри новісінька щойно придбана "Волга", то як її не обкатати! Я йому телефонував майже щовечора, квапив і лаявся, що всіх качок перестріляють, доки начухаємось, та Мушкетик все монався й монався, здаючи в набір черговий номер журналу. Наче не могли обійтися без нього.
Аж тут Оля Мужицька з проханням відпустити додому.
Я вже знав, що в кожній області є заповідники, куди рядовому мисливцеві — зась! Конфіскують рушницю, ще й по потилиці надають. Там дичини аж кишить, качки самі сідають на мушку. Тож не могло того бути, щоб такої райської місцини не було й на Полтавщині, де боліт та річок не перерахувати, а Олин же батько — секретар обкому, хазяїн області, як тоді модно було казати.
— Гаразд, одпущу. Тільки з однією умовою.
— З якою, Анатолію Андрійовичу?
— Якщо умовите тата, щоб він дав команду пустити в свій заповідник. Хочеться хоч раз пополювати по-людському.
— Та, Анатолію Андрійовичу, з усієї Полтавщини позганяють качок! — пообіцяла гаряче Оля.— Не тільки качки — єгері вам на мушку сідатимуть!
Бач, їздила з татком на полювання! Ну, тим краще для мене.
І ось ми утрьох: я, Юра Мушкетик і мій друг Юрко Юреч-ко їдемо на полювання. Не на якомусь там драндулеті задрипаному, а новісінькою "Волгою", та ще й чорного кольору. Найпрестижнішою на той час машиною. Юрко — за рулем, я — поруч, Юречко — позаду. Він у формі полковника: працював у військовій газеті. їдемо на Лубни, де нас, при в'їзді в місто, зустрічатиме своєю машиною перший секретар райкому партії. Полювання, як передала Оля, повернувшись до Києва, буде на найвищому рівні.
— Отже, так,— каже Мушкетик,— поділимо ролі. Я — шофер, ти — міністр, а ти,— кивок головою назад,— ад'ютант. У них і щелепи поодвисають, як побачать ад'ютанта у формі полковника.
1 — як у воду дивився!
Перший зустрів нас перед Лубнами. Гаряче поручкався зі мною, подав руку і "ад'ютантові", а "шоферові" ледь головою кивнув.
— Заїдемо по дорозі в райком.
Заїхали. Запросив мене й "ад'ютанта" до свого кабінету, "шофер" же лишився в машині. Там висіла на всю стіну мапа району і перший, водячи по ній пальцем, почав доповідати, де урожай уже зібрано, а де ще збирають.
— Надіюся, що будемо перші в області. Комуністи району не підкачають... Ну, а тепер, може, з дороги підзакусимо?
Я сказав, що ми не голодні, дякуємо. Боявся, що як підемо закушувати, то й на полювання не попадемо.
— Тоді не будемо гаяти часу. Поїхали. Там, до речі, юшка вже, мабуть, готова.
їхали з годину, якщо не більше. Спустилися з високого урвища і перед очима відкрилось — ні в казці сказати, ні пером описати!
"Є на Полтавщині куточки,— писатиму я пізніше в заспіві до "сільських історій",— де природа наче втомлюється од безконечного степу та й каже сама собі: "Годі"! І тоді перед очима виростають то гай, то ріденький перелісок, а то й справжній лісище, з такими могутніми стовбурами, яких не знайти в найславетніших пущах. Щойно ви смажилися в морі світла і спеки, а тут ураз потрапляєте в прохолоду й тінь, і ваш натомлений зір спочиває в зелених сутінках, і ви вдихаєте з насолодою запах прілого листя, папороті, грибів і ще чогось, таємничого і трохи тривожного, чим завжди незримо віє в лісі.
Є, повторюю, отакі на Полтавщині куточки, що розкидані зрідка зеленими перлинами по безкраїх степах,— та немає місця чарівнішого, аніж захід Полтавщини, її Придніпров'я, де протікає хоча й неширока, але повновода й глибока Сула. Живлять її невеликі й більші притоки, оті всі джерельця, струмки і струмочки, де вода до щему прозора та чиста, а кожна водорость пригладжена ніжно і старанно, де бережки аж пружинять од густої трави, що навіть у серпневу спеку не втрачає свого смарагдового полиску.
