Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Комлач перестав нарешті сміятись, завів мотоцикла і, включивши фару, під'їхав до Анатолія Ілліча.

То була незабутня картина: Костенко стояв над убитим котом і копав його люто ногою. Котяра був з доброго підсвинка, та ще й чорний, мов вибрався щойно з труби.

Анатолій Ілліч врешті сердито плюнув і почалапав у темряві. Чи не за тим, за чим і царі пішки ходять?

— Підберіть,— шепнув мені Комлач.

— Навіщо?

— Покладете йому в рюкзак. Хай привезе зайця додому.

Котяра був іще теплий і важкий, як пудова гиря. Я заштовхав його поглибше в коляску. А коли добрались до місця (зупинилися тепер уже не в тому селі, де я полював у ранзі міністра, а набагато нижче по течії, в Мохначі), я непомітно відніс того кота в курінь на льодник, де зберігалася риба. Кіт там всю суботу й пролежав, а в неділю, рано-вранці (Анатолій Ілліч, який ще звечора впакував у рюкзак двох крижнів, чиря і п'ять лисок, солодко спав), я збігав за котом, загорнув його в целофан та й упхнув поверх набитої птиці.

І всю дорогу до Києва: гляну на Костенків рюкзак — душуся сміхом.

Зустріла нас Тамара Іванівна, Костенкова дружина:

— Ну як, полювальники? Щось убили?

— Убили. Анатолій Ілліч ще й зайця вполював!

— Іди ти к чорту!

— О, і признаватись не хоче! Не бійся, не прийду на зайчатину.

— Ти що, справді зайця привіз?

— Та якого там зайця! Ти що, цього чорта не знаєш?..

Довго ж по тому кепкували над бідолашним Костенком.

А я зачастив до Мохнача. Частенько з Анатолієм Іллічем. На полювання й рибалку. Спершу виривалися на суботу й неділю, і безвідмовний Комлач щоразу возив нас мотоциклом до Мохнача, а потім настала відпустка, і ми завалились туди на цілісінький місяць. Жили у Лісковця Олексія Яковича. Що це за людина була! Дотепний, веселий, а мова! Як скаже, то немов припечата. "Двічі поблизнило та раз потроїло, то за три укоси семеро дітей". Це — про молодицю, яка мала семеро діток. Він і одружився на своїй Палажці Данилівні не так, як усі люди: їхав за молодою до церкви вінчатися та й підібрав по дорозі її подружку Палазю. І доки молода у вікно виглядала свого судженого-вудженого, молодий ("А пощо гак зайвий робити, коли осьо жива дівка під боком?"), завіз Палазю до церкви та й повінчався з нею. І прожили все життя душа в душу, не посварившись жодного разу: рідко я бачив таку усмішку ласкаву, як у Палажки Данилівни. "Та мої ж ви хороші!" — раз по раз зривалося з її вуст.

Я все більше приростав душею до Мохнача, знайшовши там другу свою батьківщину, замість отієї, зруйнованої, з коренем видертої. Я став приїжджати щовідпустки з сімейством, та й Анатолій Ілліч брав із собою Тамару Іванівну і Юльку — онуку. ("Ви пишите, що набудущий год приїдите цілою татарською ордою,— відгукувався на мого листа Олексій Якович. Зберігаю, його орфографію й синтаксис, схожі на письмо новітніх письменників.— Приїзжайте, розмістимо вас чимало поміститця у хаті козаків а котрий бешкетуватиме то ми його накомарі привяжемо часів на два то він по-плохіша зразу. Як же там у вас проходит там житуха? Наверно так як за корпусного права і пісні мабуть такі як за корпусного ой гай густий а дуб товстий розложистий".) Було людно, гамірно й весело, особливо коли Якович виносив із своєї "лабораторії" таку медовуху, що й губи злипалися і найміцніші пиятики на брови ставали. Я не розлучався із записником та олівцем, бо що не людина, то ціла історія, що не двір, то справжній Клойндайк: де не копни — щире золото живої мови народної; я з головою поринав у прабатьківську мову, єдину на світі, омиваючи душу від столичного суржика, що в'їдався іржею, не давав на повні груди дихнути, і коли якось до Лісковця приїхали з Києва дві сракаті невістки з онуками, які цвенькали тільки "на расєйськом", та ще й діточок своїх до того привчали (а обоє ж із сусіднього Горошина!), ми так із Костенком їх випуштрили, так обох висміяли, що вони одразу ж стали розмовляти по-людському.

"Хоч ви їм розуму вставили!" — сміялася Палажка Данилівна.

Не хочу повторюватись: людей тих я описав у "Сільських історіях", де вже не Мохнач, а Тікач. І Лісковців, наших перших господарів, у яких ми кілька років підряд зупинялися, і Телюків, до яких перебралися потім, і отих всіх людей, які й досі живуть на хуторі, а які вже й лежать на кладовищі, особливо затишному й тихому, як усі сільські кладовища: бачу хрест над могилою Палажки Данилівни (чи приїжджають, чи провідують її оміщанені сини та онуки?), бачу поруч іншу могилу, що мені першого разу різонула по серцю,— довгий горб, зарослий травою, а в ногах маком висіяні манюсінькі горбики: мати з дітьми, які померли од голоду в тридцять третьому році. Коли я дивився на страшні ті могили, здавалося, що то лежить сама Україна з малими дітьми своїми. От куди б возить на екскурсію комуністів новітніх, може, хоч в одного проснулася б совість!..

Та годі поки що про Мохнач. Ще не раз повертатимусь до цього невмирущого хутора, що лежить на межі Полтавщини й Черкащини, оточений лісом, підперезаний річкою. Де мудро хазяйнує меткий і веселий, з козацького роду, на запорожця і схожий (а є, є запорожці у Мохначі, серед них і електрик Запорожець Віктор: голова — куди тій професорській!)... Схожий на запорожця, який живцем зійшов з відомої картини Рєпіна, Володимир Дмитрович Івко: тягне колгоспного воза, аж шия тріщить! Не забуває й отих усіх одиноких дідів та бабусь, отих усіх вдів, згорьованих на усуспільненому полі. "А хто ж отих доглядатиме?" — таким було його перше запитання, коли начальство, яке завжди поспішає ступати в ногу, часто-густо навіть не дивлячись, куди воно йде, запропонувало Івкові терміново організовувати ферми.

Чув я, щоправда, й іншу думку на захист колгоспу. Вже од рядового колгоспника, який все життя горбився на "кудипош-лють" роботі. Коли я його запитав: "А що ви думаєте про ферми?" — відповів теж запитанням: "А де ж я тоді крастиму?"

Аргумент, що вбивав наповал. Масова клептоманія ("Не вкрадеш — не проживеш"!), прищеплена сатанинською владою народові, який колись і чужу тріску обходив — не брав.

Тож годі поки що про Мохнач. Надходять останні дні мого перебування на посаді головного редактора, про що й настав час розповісти.

Видавництво "Радянський письменник" не прирівняли чомусь до таких державних установ, як "Дніпро", "Веселка", "Молодь". І штати набагато менші, і зарплата: Олександр Дя-

ченко, директор нашого видавництва, одержував стільки ж, скільки рядовий редактор того ж "Дніпра". Звідси й плинність кадрів: редактори, як тільки траплялась нагода, так і звільнялися. "Бытие определяло сознание". Врешті президія Спілки письменників вирішила дозволити кожному редакторові, в тім числі й головному та директорові, редагувати за плату по одній книжці в рік, щоб мати хоч якийсь приварок до злиденної тої зарплати. Тривало це не один рік, аж доки Микита Хрущов ввів народний контроль, що мав покінчити з масовими крадіжками всього, що погано лежало (а погано лежало все), і ми чи не перші впали в око грізної цієї установи, що буквально перевернула все Сашкове життя. (Кого ж, як не директора, потягли в першу чергу на килим!)

Бідний Сашко! Я ще й пожартував над ним буквально за тиждень перед цією подією.

У нашій Спілці якось склалося так, що директор видавництва завжди ходив у своєрідному чорному тілі. Його не обирали ні до правління, ні до парткому, він жодного разу не займав почесного місця в президіях численних письменницьких зборищ, а тут наче щось у лісі здохло: звівся Збанаць-кий, який головував на чергових зборах, і запропонував обрати до президії ще й Олександра Дяченка.

Після голосування Сашко як неофіт останнім піднявся на сцену, а там уже всі місця зайняті, всі стільці давно обжиті, хоч бери та спускайся донизу. Збанацький скомандував принести ще один стілець, і Сашка примостили обіч столу, на виду всього чесного люду.

З довжелезною доповіддю виступив один із секретарів Спілки, він завжди вмудрявся проголошувати фрази, абсолютно позбавлені змісту, а що любив поговорити, то й тут жував жуйку більше години. В залі відверто куняли, в президії перемовлялися стиха, а Сашка, який перед зборами хильнув у "Енеї" традиційних сто грамів, і зовсім розморило. Розставив широко ноги, куняє.

Я узяв та й написав йому записку: "Сашко, застібни матню!"

Треба ж було бачити, як Сашко, прочитавши записку, зімкнув блискавично коліна!

І просидів отак із коліньми, міцно затисненими, наче шістнадцятка, доки й збори скінчилися і люди стали розходитись. Аж тоді звівся і, намагаючись не розімкнути колін, ледь переступаючи ногами, пішов до дверей.

— Один раз пощастило прорватися в президію, та й то зіпсував мені свято! — лаявся потім Сашко.

10*

267

А ми, сміючись, животи надривали. А потім було не до сміху.

В московській "Правде" появилася бздушка. Так газетярі називають коротеньку, всього на кілька рядків, інформашку, що ставилася, як правило, в кінці сторінки. Ця теж була внизу і повідомлялося в ній, що в "Радянському письменникові" видана книжка про київську футбольну команду "Динамо" в перекладі з російської. Найцікавіше те, що і перекладач, і директор одна й та ж особа.

Бздушка то бздушка, ми й особливої уваги не звернули на неї: переклав же, не вкрав, але наш народний контроль одразу ж зреагував і наслав ревізорів, як круків.

Пізніше мені розповіли, хто організував оту бздушку. Сашка хотіли забрать на роботу в Спілку письменників, мене сватали на директора видавництва, і певні кола (саме в журналі "Дніпро" появилася перша частина мого роману з отим згарячу написаним абзацом) вирішили трупом лягти, а не допустити мене до керівної посади. Так я зіткнувся з неабиякими майстрами інтриги, які ссали з мене кров добрий десяток років.

Місяць сиділи в нас ревізори. Місяць тіпало все видавництво. А потім потягли Сашка на засідання, а точніш — на розправу. Пішов з ним і я, хоч мене й не запрошували, а з керівництва Спілки не з'явився ніхто: вмили руки. Воліли не згадувать про ту свою постанову.

Сашко перевівся за цей місяць нінащо. Схиливши голову, слухав грізних промовців, які вимагали не тільки виключити з партії, а й віддати до суду. І, наче за соломинку хапаючись, штовхав мене ліктем:

— Толю, виступи!.. Толю, виступи!..

Я й виступив.