Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
При всіх орденах та медалях. Що їх він ніколи не надівав, навіть у День Перемоги.
Од могутнього ляпаса пенсне Чалого злетіло під стелю, а їх власник повалився на стіл. Ляпас той пролунав не тільки на всю нашу Спілку — він прокотився луною по всіх кабінетах партійних, аж до найвищих. Після цього Чалого інакше, як "контужений Бодя", не називали. А тут іще оскандалився і в одному з московських журналів: підписався під статтею лауреатом премії Лесі Українки, хоча й комітет іще не засідав, і премії ще не ділили,— так хотілося чоловікові ходити в лауреатах. Тож партійним чиновникам не лишалося нічого іншого, як прибрати Чалого з керівної посади, бо якось не личило мати в своїх лавах секретаря з побитою мордою.
А в Спілці ще довго сміялися:
— Один козак знайшовся серед письменників, та й той виявився євреєм!
Щось подібне сталося і з Козаченком, хоча ніхто його по мордасях не бив (а заробляв! заробляв!). Цей уславлений борець з націоналізмом (українським, звісно. Буржуазним, звісно. Яку кадру міг би мати Петро Симоненко, коли б Козаченко дожив до наших днів!)... Цей невтомний борець, цей гладіатор КПРС постраждав на іншому фронті.
Працював у нашій поліклініці прекрасний лікар. Терапевт. Микола Каленикович. Користувався не металевим стетоскопом, а дерев'яним, отакою архаїчною трубочкою, успадкованою ще від діда-прадіда. І якою ж приємною була вона на дотик! Як зігрівала наші серця!
Він завжди писав нам, хворим, не історії хвороби, а "поеми".
— Зараз будемо писати поему. Як вам, голубчику, по-швидше позбавитись капосної цієї хвороби.
Він буквально поставив мою мамусю на ноги — після важкого інфаркту. Мамуся дивилася на нього, як на Господа Бога, для якого не було нічого неможливого.
— Ось прийде Микола Каленикович...— тільки й чули од неї.
А дружині з першого ж погляду визначив правильний діагноз. Після того, як вона побувала не в одного лікаря із скаргою на якесь таємниче захворювання.
— До ендокринологів, голубонько, йдіть. До ендокринологів. У вас щитовидка запалена.
Місяць пролежала дружина в ендокринології. І Микола Каленикович її провідував чи не частіше од мене. Забігав після роботи по дорозі додому.
А біленький платочок, що його якось привіз моїй мамусі з Москви.
— Скиньте геть отой чорний, бо він вам не личить. Надіньте ось цей... Та ви на двадцять років помолодшали! Хто це сказав, що вам сімдесят!..
І треба було бачити, як берегла той платочок мамуся.
До нього вишиковувались на прийом цілі черги. Тільки до Калениковича! І як наслідок — заздрість. Хвороба, від якої не застраховані навіть лікарі. Та й ще чимось не вгодив головному лікареві: мав до біса незалежну натуру і частенько воював із начальством. А тут і медсестра прибігла в сльозах: Микола Каленикович примушує записувати до медичної картки хворого історію його хвороби. "А чого це я повинен писати? Мені хворого треба оглянути, розпитати детально. А нашим лікарям за тією писаниною ніколи й на хворого глянути". Та ще вирядив із кабінету одного письменника, що зайшов разом із жінкою: "Ви на свою жінку і дома надивитесь!" А письменник був ревнивий, як той таджик з високогірного аулу, що якось підсів до нашого багаття:
— Завтра іду в район. До лікаря.
— Захворіли?
— Ні, я здоровий, слава аллаху. Жінка захворіла. Щось у грудях болить.
— Так ви жінку й везіть.
— Хто ж жінку до лікаря возить! Сам поїду. Покажу, де в неї болить, лікар і дасть порошків...
Тож ревнивий письменник і накатав отакенну заяву на Калениковича, який посмів вирядити його з кабінету.
А ще... Та хіба мало можна знайти зачіпок, коли треба звільнити людину з роботи!
І згуртований довкола головного колектив почав діяти. А оскільки з професійної точки зору до Миколи Калениковича неможливо було придратися, то й почали порпатися в його біографії, розсилаючи гінців в усі кінці, де він жив і працював. І Микола Каленикович, допечений до живого, якось вигукнув, ткнувши пальцем у головного:
— Ще Геббельс сказав: побільше брешіть — щось та залишиться!
Оцей його вигук і став головним козирем, коли його доля вирішувалася на секретаріаті (поліклініка була спілчанською): "Він посмів цитувати Геббельса!"
Та ще те, що проти Миколи Калениковича виступив весь колектив. А колектив завжди правий — один із постулатів радянської влади.
І коли ми, хворі, стіною стали на захист нашого лікаря, нас постулатом оцим в основному і побивали. Та ще тим, що Микола Каленикович посилався на Геббельса.
Дійшло до того, що ми написали на секретаріат великого листа, зібравши підписи хворих. Та з листом, цілою делегацією, і вирушили на прийом до Козаченка.
Козаченко категорично відмовився нас прийняти. На поріг не пустив!
Тут уже, як кажуть, найшла коса на камінь: ми сіли та й написали листа в цека. На ім'я Щербицького. Не про Калениковича вже писали, а про те, що Козаченко відмовився прийняти делегацію письменників. Вислухати думку колективу.
І чи то Козаченко вже зіграв свою роль і навіть в очах начальства став одіозною постаттю, чи якимось несподіваним вітром повіяло, тільки лист наш не загубився в численних коридорах цека, і Козаченка невдозі прибрали з посади, видавши за вірну службу чотиритомник чи п'ятитомник його безсмертних творів.
Миколу Калениковича таки звільнили з роботи, не порахувавшись з думкою хворих, а я вже в "Містечкових істо--ріях" опублікував "Колектив і Колядко" і слово "колектив" навіть не дійшло до цензури — викреслив рішуче редактор, та отак з урізаним заголовком ("Колядко") історія ця й була опублікована. І обійшлося, на диво: ніхто не закинув, що автор наводить тінь на здоровий радянський колектив. Може тому, що в повітрі повіяло якщо не новою відлигою, то передчуттям якихось змін, і флюгер над будинком цека, спрямований строго на Москву, ледь-ледь ворухнувся.
Першим секретарем Спілки став Павло Загребельний, а секретарем парткому — Борис Олійник. У Спілці одразу ж повіяло демократичним тим духом, що про нього ми вже й забули. Павло, сам талановитий до біса, став пригрівати таланти, особливо з молодшого покоління, на декади літератури й мистецтва запрошувалися такі бунтарі, що до цього їх і близько не підпускали до всесоюзного дійства, досить згадати хоча б Ліну Костенко чи Григора Тютюнника. У Павла вистачало сміливості вступати в суперечку навіть з працівниками цека, відстоюючи власну думку, оновлений партком його дружно підтримував, до того часу, поки між Загребель-ним і Олійником пробігла ота киця, що завжди розпалює чвари. І Спілка розпалася навпіл.
Я не знаю точно першопричини тих чварів. Розповідали, що Загребельний в колі друзів пожартував над Олійником і один з отих "друзів" одразу ж той жарт у вушко Олійникові й відніс, приперчивши доброю долею власного домислу. Думаю, що таке могло статися, Загребельний взагалі щедрий на гострі слівця. Недипломат по натурі, він ніколи не стримувався, і в Спілці сміялися, що Загребельний не може піднятися на другий поверх по сходинах, не наживши двох-трьох ворогів.
Якось до нього прийшов поет, що подавав, як то кажуть, великі надії. Просить, щоб Спілка посприяла встановити телефон на квартирі. Без телефону він, бачте, не може творити.
— А в Шевченка був телефон? — вигукнув Загребельний.
І хоч потім добився, щоб цьому поетові таки поставили телефон, все одно нажив ворога.
А другий поет, який у той час працював у "Літературній Україні" і публікував у тій же газеті бездарні вірші. Ну, публікував і хай би собі публікував,— їх, отаких, хоч косою коси, але ж треба було, щоб ті вірші впали в око Павлові. Взяв та й процитував одного вірша на черговому пленумі, назвавши і його автора,— спочатку від першого рядка до останнього, а тоді від останнього до першого. Ефект виявився разючий: набір фраз, абсолютно позбавлених змісту. Не кажучи вже про будь-яку ознаку поезії.
І ворог — готовий. На все життя ворог.
Я й досі подибую вірші цього поета. І хоч підписується він уже не просто поет, а поет-академік і не одну премію має, але, далебі, де ж тут поезія?
Отаких людей і став гуртувати довкола своєї особи Борис Олійник, вирушаючи в хрестовий похід проти Загребельного.
Та ще став активно підливати масла у вогнище і видатний наш прозаїк, якому історичні романи Загребельного заступили сонце.
Ці романи, починаючи з першого ("Диво"), користувалися величезним успіхом у читачів. Стотисячні тиражі розкуповувались буквально протягом кількох днів, я вже згадував про те, що вони перепродувалися потім з-під поли по ціні, в десять разів вищій од номінальної. І це було не просто чтиво: високохудожній аналіз історичних подій, про які йшла мова.
Не можна було відмовити авторові і в сміливості: Павла вже як несло, то несло. Я вже згадував про "Південний комфорт", написаний наче спеціально для того, щоб звернути собі шию, та ще й напередодні шістдесятиліття, коли йому, як першому секретареві Спілки письменників, світила не тільки зірка Героя Соціалістичної Праці, а й звання академіка. А його "Первоміст"! Коли я прочитав цей історичний роман, мені стало"по-справжньому страшно за автора. Ну, самі посудіть: в час, коли на всіх рівнях кричали про мости єднання народів і націй під егідою великого російського народу, Загребельному стукнуло в голову написати роман про перший міст через Дніпро і воєводу при тому мостові. Якому байдужісінько, хто мостом тим скористається, хай і татаро-монгольська орда ним прогуркоче, нищачи Київську Русь, г аби лише він, воєвода, лишився при тому мостові. | Перегук із сучасністю, як полюбляли писати тогочасні * критики, лунав на кожній сторінці цього роману-памфлету. Всі сучасні мостовики мали піднятися в похід на автора, щоб стерти його в порошок, і... на диво, все обійшлося. Роман просто лишивсь непоміченим — розумні промовчали, а дурні не зрозуміли нічого. Унікальний випадок!..
Кілька років нашу Спілку колотило у чварах, і це були не кращі її роки. Аж доки Павло Загребельний кинув на стіл заяву про звільнення (і тут проявився його вибуховий характер) , а Олійник благополучно перебрався невдовзі в Москву (пройшов по партійних списках у депутати) — на високу посаду заступника голови Верховної Ради, де вже в тій іпостасі проголосував за збереження СРСР, тобто Російської імперії, яка залізним зашморгом душила всі народи і нації.
І зараз, коли я бачу на екрані телевізора Бориса Олійника, члена цека компартії України, цього філіалу російської, вірного соратника Петра Симоненка, який спить і бачить мою державу у ярмі всесоюзному, мене так і підмиває спитати:
— Шановний Борисе Іллічу! У вас не тремтіла рука, коли ви голосували за збереження імперії зла?
Мабуть, що не тремтіла...
