Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Людей, для яких не існувало нічого святого. Які пристосовувались до системи, слугували системі, в душі з цієї ж системи глузуючи.

Боляче, гірко про це писати, бо на декотрих спершу я замалим не молився.

Не хочу називати їхні прізвища — Бог їм суддя. Хто не знав молодого запального Вітюню: які він писав " вірші, як умів виступати, цей юний бунтар! Ми ним захоплювались, ми його замалим не на руках носили, не підозрюючи навіть, що цей молодик просто-напросто набива собі ціну, щоб потім, коли настане час, подорожче продатися. Що оті всі ідеали, якими він так красиво палав у своїх віршах та виступах, нічого для нього не важили: в душі він сміявся і з них, як і з усіх нас, що розвішували вуха, захоплено йому аплодуючи.

А потім настав його час. І Вітюня вже в новій іпостасі. Блискучий позаштатний лектор міськкому партії, улюбленець цека, помічений та обласканий самим Щербицьким. Як він горнувся віддано до цього душителя України, як підставляв свою прилизану голівку під його ласкаве крильце! Система не довіряла своєму народові, вбачаючи в кожному потенційного зрадника, тому за кордон, навіть у близьке зарубіжжя, можна було потрапити лише в складі делегації, половину якої становили стукачі КДБ та наглядачі від партійних органів. То була потішна картина: радянські "совки" навіть до туалетів ходили тільки гуртом, буквально тримаючи один одного за руки. Щоб підступні агенти не застукали наодинці та не завербували до своїх розвідок.

А Вітюню стали пускати самого. У вільний політ. І то не куди-небудь, не в так звані демократичні країни, а в бастіон проклятого капіталістичного світу — Сполучені Штати Америки. Вітюня розсовував важкенні залізні завіси, як легенькі фіранки, і блукав там де завгодно, скільки завгодно, жив, їв і пив у кого завгодно. І щоразу привозив звідти публіцистичні книжки, в яких переконував, палко і щиро, як це він міг робити, що Америка — кака, що в тому проклятому капіталістичному світі, який гниє, та все не може догнити, неможливо жити радянській людині. Що вона там задихнеться одразу, от і він, Вітюня, нащо вже загартований та підкутай класовою свідомістю, і то ледь живий повернувся додому. До соціалістичного раю. Не забував мазнути дьогтем і тих наївних закордонних людей, які його приймали гостинно, у яких тижнями жив: Вітюня чесно відробляв ту високу довіру, що до нього проявляли партійні, та й не тільки партійні, органи.

Якось я полетів разом з ним в Азербайджан — у складі делегації на декаду Української культури й мистецтва. Соціалістичних, звісно. Поверталися, смертельно втомлені (виступи, виступи, виступи, поїздки в найвіддаленіші райони, безкінечні застілля: "Пєй, дарагой!" Там, в одному з райцентрів, мені пощастило побачити й великого Леніна з двома кепками: одна була на голові, а другу, запасну, тримав у руці. Виявилося, голуби обгадили його лису голову так, що її не можна було одмити, її спішно одпиляли, а натомість приладнали нову, але скульптор не помітив кепки в руці та й нап'яв іще одну на голову вождя пролетаріату, захищаючи її од голубів)... Вся наша делегація спала, приколисана одноманітним гулом моторів, один я заснути не міг: на колінах Вітюні, який сидів поруч, примостився велетенський унітаз, придбаний в антикварному магазині в Баку. Справжній мистецький витвір, ніжно-блакитний, поцяцькований срібними квітами — Вітюня його придбав, щоб поставити в новій квартирі, куди збирався переїжджати; він його ніжно притримував, пильнуючи, щоб не впав та не розбився, і клята посудина весь час впивалася мені в бік, муляла, не давала й на хвилинку забутись.

І потім, коли ми прилетіли нарешті в Бориспіль, Вітюня, оберігаючи унітаз, не сів разом з усіма в поданий автобус — подався на стоянку таксі.

Щербицький його мостив на голову нашої Спілки — замість Загребельного, який не вписався в систему. Мало того, що частенько дозволяв собі вести себе незалежно, та ще й написав "Південний комфорт" — роман, що поставив на вуха всю прокуратуру Союзу. Повний сарказму на адресу керівної еліти, що давно розкошувала в комунізмі серед оголених сіл і міст, де в магазинах були лише порожні полиці та довжелезні черги будівників комунізму, що душилися за кіло ковбаси чи півкіло масла. Першими зняли галас прокурори, ці стражі закону, що не так його охороняли, як топтались по ньому,— вони організували навіть читацьку конференцію в Москві, хоч роман ще й не був перекладений на "общепонятный", а вони самі не могли вчитати жодного українського слова. На дивовижну ту конференцію злетілося гайвороння з усіх кінців неосяжної, щоб винести вирок: "Пресечь!". Тобто спалити роман, бажано разом із автором. "Нарешті й Москва заговорила українською мовою,— сміялися в Спілці письменників,— Загребельний примусив". Тож Павла мали знімати з голови, а на його місце коронувати Вітюню.

А Вітюня взяв та з Києва й зникнув. Не попрощавшись навіть із своїм "благодетелем". "По заграницах набрался, стервец!" — обурювалися в цека партії України. Тихенько обурювались, упівголоса, майже на вушко Вітюніному папі Щербицькому, бо Вітюня рвонув цього разу не в Сполучені Штати Америки (ще рано, рано туди!), а до Москви, до престольної, де й очолив журнал, що дихав на ладан: Горбачову потрібен був рупор для перебудови. І не помилився у Вітюні Михайло Сергійович: невдовзі журнал цей став найпопу-лярнішим та найзлободеннішим, я сам полював за кожним свіжим номером, Вітюня таки проявив себе геніальним редактором, головний ідеолог того часу Яковлев у ньому "души не чаял". Та коли перебудова стала пробуксовувати і під Горбачовим трон захитався, Вітюня помахав йому ручкою з літака, що взяв курс на Америку, і вже там, у Америці, в Сполучених Штатах, що їх стільки років проклинав і обпльовував, де, клявся-божився, нормальна людина почина задихатися, і дня не проживши, уже там, в заокеанні отому, звив собі тепле кубельце та й плює тепер у наш уже бік, особливо в бік України, де народився і виріс, де похований прах його пращурів. Тріпочучи відмитими од бруду блакитними крильцями. А спитати в нього:

— Хто був довіреною особою Щербицького під час обрання цього душителя України до Верховної Ради Союзу? Отакий він, шестидесятник Вітюня!

А в потилицю йому дихає майже двійник, щоправда, не в Америці: не спромігся, не встиг. Це його вивів у своїй повісті Роман Іваничук під красномовною назвою "Ренегат".

Тож цей не мотонув до Америки: зрадивши друзів та однодумців (а чи були в нього взагалі однодумці?), оголосив себе на весь Радянський Союз полтавською галушкою та й проголосував, як галушці й належалось, за збереження Російської імперії, а отже — проти самостійної України. Це ще в роки горбачовської перебудови, коли він без мила вхитрився влізти в сім'ю генсека, стати там своїм "человеком", нерозлучним другом Раїси Максимівни. Знала б Раїса Максимівна, як віддячить їм за хліб-сіль цей відданий друг, коли Єльцин повалив Горбачова і наш герой змушений був повернутись до Києва. Яку він книжечку спік, оголосивши її чоловіка, якому у свій час замалим не черевики облизував, поріддям диявола. Нечистою силою. Забувши українську приказку, що з чортом поведешся, од чорта й наберешся.

А нині — куди ж йому, бідоласі, подітись, коли всі друзі вчорашні одвернулись од нього презирливо... Нині ж "правит бал" з комуністами, що піднялись, як чортополох на гнойо-вищі, та й цуплять нещасну мою Україну в ведмежі обійми "единой и неделимой"...

Ну, а цей чолов'яга для мене зовсім незбагненний. Великий поет, патріот України, але як людина — не доведи і помилуй! Ріж поли й тікай!

Ось лишень один епізод.

Тисяча дев'ятсот вісімдесят шостий рік. Вибух Чорнобильської атомної станції. Атомна хмара накрила всю Україну. Та й не тільки Вкраїну. Ганебна, нелюдська поведінка партійних вождів, що звикли ховати правду від усього світу, а насамперед — од власного народу. Солов'ями заливаються московські газети, твердячи, що жодної небезпеки немає. Мимо урядової трибуни, на першотравневому святі, в хмарах радіоактивного пилу женуть нещасних дітей, і повія з Верховної Ради робить їм ручкою, мило всміхаючись. А на черговому з'їзді письменників України виходить на трибуну Іван Драч і б'є на сполох: "Атомна блискавиця вразила генетичний код України!" І намагається догукатись до совісті тих, хто давно вже позбувся буржуазної цієї химери. В тім числі й до повії, яка й тут, в урядовій ложі, мило всміхається.

Другий день з'їзду. Я йду до Верховної Ради, де відбувається з'їзд,— несу текст свого виступу. Не про атомний вибух, я ще як слід не усвідомив страшної загрози, що нависла над нашими головами. Мені пече інше. Атмосфера підлабузництва, культу особи, що процвітає у Спілці.

І тут мене наздоганяє поет. Бере попід руку і починає обурюватись поведінкою Гончара. І публікою, яка його оточує. Або, точніше, якою він себе оточив. Що ми вже стали посміховищем в очах інших письменників. Насамперед москвичів...

— Нащо ти мені оце кажеш? — обірвав я його.— Он на з'їзді трибуна, виходь і виливай усе, що на душі.

Гаразд. Сидимо в президії: поет, його зброєносець, що й на крок не одходить од нього, я, а попереду — Олесь Теренті-йович Гончар. Мені надають слово, і я хочу навести його в оцих спогадах, щоб хоч частково передати ту атмосферу, в якій ми жили і творили.

Ось скорочений варіант мого виступу:

"Шановні товариші!

У своїй доповіді на минулих звітно-виборних зборах партійної організації київських письменників Борис Олійник сказав таке. Що ми, мовляв, говоримо про те, що в нас є підстави заздрити письменникам Росії. Напишіть такий же гострий, правдивий проблемний твір, і він без зволікань буде опублікований.

Чи відповідає оптимістичне це твердження дійсності? Чи й справді ми безпричинно посилаємося на кращу долю письменників Росії?

Звернемось до фактів.

Леонід Первомайський, роман "Дикий мед". Буквально зарубаний у провідному нашому журналі та видавництві, опублікований у Москві. Тепер цей роман по праву вважається одним із набутків радянської прози.

Олесь Гончар, роман "Собор". Дружньо зацькований республіканською пресою лише тому, що автор зачепив гострі й болючі проблеми духовного переродження представників певного прошарку нашого суспільства.

Євген Гуцало, повість "Мертва зона".