Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Порівнявшись із столом, різким порухом руки кинув гвинтівку на плече, при цьому геть зсунувши набік рукавом мундира власні окуляри. Крутнув головою у бік генерала, і окуляри полетіли на землю. Генерал, ухопившись обіруч за своє бабухате черевце, зігнувся над столом і реготнув: "Ну, комик, ну, комик! Вы что, из цирка его взяли?!"

"Дроздь, а Дроздь! Иди акурки собирать!" — лунало майже щоранку над головою нещасного Дрозда — за годину до підйому. І доки рядовий "Дроздь" збирав недопалки, його молоденьку дружину поетесу Ірину Жиленко викинули буквально на вулицю — з немовлям на руках. У відчаї вона кинулась у Спілку письменників (до кого ж і йти!), один з громовержців сердито прорік: "Треба було думати, що писати!" Почитайте спогади цієї уславленої нині поетеси: чи не здригнеться ваше серце од болю.

Але і в армії не розкаявся Дрозд: демобілізований, привіз вражаючу повість "Катастрофа", яку потім кілька років підряд терзали запопадливі критики, громили на всіх зібраннях штатні оратори.

А він працював з невтомністю отієї мурахи, якій жодна гора не страшна. Повість за повістю, роман за романом, торкаючись тем найболючіших, висвітлюючи своїм нещадним пером вади найпекучіші, що роз'їдали здеформоване наше суспільство. "Ирій", "Вовкулака", "Балада про Сла-стьона" (пишу з пам'яті, тому багато пропускаю) і, нарешті, блискучий роман "Спектакль", що набув всеєвропейськсдах "розголосу. Я майже всі ці повісті рецензував, благословляючи їх у світ, в рецензіях тих я не міг утриматися від захоплення, після Григора Тютюнника я ще не зустрічав такої довершеної прози, такої читабельності. Не боюся вжити це слово, од якого одвертають носи літературні гурмани з вкінець зіпсованими смаками та розладнаними шлунками: їм обов'язково подавай щось "елітне", щось таке, що скорше нагадувало б ребуси, а не прозу нормальну. Я з захопленням читав кожну нову річ Володі Дрозда, з першої ж сторінки він брав мене у полон, хоч це було не пригодницьке чтиво, о ні, не пригодницьке: зріз за зрізом показував він наше хворе суспільство.

Пригадую, як я носився з романом "Спектакль". Як рекомендував прочитати його друзям,— всі говорили, що роман надзвичайний, що він стане подією в нашій літературі, але коли дійшло до присудження Шевченківської премії, то її одержала якась сірятина,— уявляю, як гірко було на душі Володі! Хоч він пізніше твердив, що йому то байдуже,— я в те не міг повірити. Він сам, у тому ж "Спектаклі", оголив до кінця свою душу, розповів про отой синдром "галіфе", позбутись якого до кінця не зміг і в зрілому віці. Звідси, здається, й абсолютно несподівані вибрики Дрозда, коли з підступної ласки партійних органів, що намагалися його приручити, давали йому те керівне галіфе поносити.

Але хіба можна приручити справжній талант? Це все одно, що запхнути в мішок їжака: як ти його не ховай, а колючки

все одно витикаються. Розчароване начальство за якийсь час стягло оте галіфе із Володі, який не дуже, здається, й одбри-кувався. Дрозд, який так і не зміг вписатися в систему, хоч іноді ж іїШмагався пройтися стройовим мимо начальства, знову повертався "на стезю свою" — до літературної праці, де відчував себе Богом, що заново творить світ. Тут він до кінця щирий: перед собою і тим світом, що його створює.

А нищівна критика все не давала йому вільно дихнути: терзала його майже кожну свіжонаписану річ. "Придворний критик" Лазар Санов наступав йому на п'яти, у видавництвах його зустрічали як троянського коня з-за бугра. "Скільки я воював і за "Ирій", і за "Вовкулаку" з Мирославою Лещен-ко,— пригадує Дрозд,— головним редактором у сімдесяті роки видавництва "Радянський письменник". Це їй належать геніальні слова, мовлені з трибуни партійних зборів: "У книжці Дрозда "Ирій" — лише тридцять п'ять процентів сучасності!.." А ось приходжу на мітинг — Мирослава Пилипівна уже там, коло трибуни, кричить: "Ганьба!" — на адресу партократів. Іде колона до Верховної Ради під жовто-блакитним прапором, Мирослава Пилипівна — у перших рядах її. Я повертаюся і йду додому. Я заприсягаюся в одній колоні з Мирославою Лещенко не ходити. Дай Бог Мирославі Пилипівні на ще багато "перебудов". Але в такому "кіні", як казали колись у Петрушині, брати участі не хочу... Це — не злопам'ятність, це — залишки моральної чистоплотності..."

Володю, Володю! Звідки Вам було знати, що Мирослава Лещенко, як і Василь Козаченко, висіли на гачку в КДБ! На Ътш добре налаштованій блешні, з якої жодна щука не зірветься. Мирослава Пилипівна в роки окупації (дурне ж було, молоде) чимось "крепко" прошпетилась (здається, піднесла хліб-сіль "визволителям") і за отой порух чисто дитинний (батьки ж її були репресовані ще перед війною, воно, бідне, мабуть, плекало надію, що німці дійдуть і туди та й випустять її тата-маму з-за колючого дроту...) за отой порух змушена була все життя одробляти, служачи ревно дияволові.

А Василь Козаченко юнаком під час окупації не міг утриматися од поетичної сверблячки та й опублікував невинні вірші про кохання і весну, що в його серці бриніли, в окупаційній газетці. Дорогоціннішої поживи для кадебістських рибалок трудно й придумати, і вони, протримавши Василя Козаченка деякий час на тій блешні (Саджати? Не саджати?) , довели його до потрібної кондиції оскаженіння (од страху) та й спустили керувати нашою Спілкою.

Лютішого та запопадливішого голови не мали жодні письменники братніх народів. Пам'ятаєте його од постійного гавкоту охриплий голос? Він винюхував українських буржуазних націоналістів по всіх закутках. Навіть під спідницею власної жінки.

За висловом самого Дрозда, він працював (та й зараз, слава Богу, працює) з невтомністю графомана, не відрізняючи ночі від дня. І в мене на полиці стоїть роман "Листя землі" — плід виснажливої праці, я його назвав "Пакульською біблією від Дрозда". І переконаний: не перебільшив ніскілечки. Про цей унікальний роман, коли б він був створений в іншій країні, хай навіть у тій же Латинській Америці чи в якомусь Зімбабве, заговорив би весь світ. Але — "тільки не в нас... Тільки не в нас..." — гірко писав я, згадуючи львівську Нанашку.

Коли я почув, що Володя продовжує працю над другим томом своєї Пакульської біблії, мені стало по-справжньому страшно: він звалював на свої плечі нелюдський тягар. Чи вистачить сил? Чи витримає? Чи дійде до кінця? Чи не упаде, спустошений, в дорозі?.. Лишається тільки плекати надію.

Плекати надію.

Починаючи писати ці спогади, я пообіцяв собі не переступати сімдесятилітню межу: досить було й того, що я накоїв у своєму житті за оці сімдесят років. Але життєвий матеріал не так легко втиснути в заздалегідь налаштовані рамки, він часто-густо вихлюпується, і тоді я вже поспішаю його підібрати поза віковими рамками.

Так сталося й з Іриною Жиленко.

Я по-справжньому познайомився з Іриною як поетесою лише тепер, в середині дев'яностих років. Поезія її давно мене оминала, тим більше, що я, з головою поринулий в прозу, систематично поезією і не цікавився: Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський та Василь Си-моненко — оце і весь поетичний мій обрій (говорю про шестидесятників). Про Стуса я знав лише те, що він сидить у в'язниці, а про Ірину Жиленко... Ну, кублиться щось гостроносеньке, гарненьке в поезії, як у кубельці, видає зрідка поетичні збірки, про які чути чував, але читать не читав.

Я — не літературознавець, тому мої міркування про поезію можуть здатися дещо наївними. Кажу про власний смак. Є поезія для серця, для душі, і поезія, що не чіпає ні душу, ні серця — адресується розумові. Останньою я можу захоплюватись, насолоджуючись її зовнішнім блиском, несподіваними образами, але вона ніколи не викличе в моїй душі отой щем, як викликає згадка про материнську пісню над колискою. Хай вибачають мені літературознавці, але Шевченка я люблю більше, ніж Франка, а Лєрмонтов мені в сто крат ближчий, аніж Пушкін. Не наводжу приклади з інших літератур, особливо європейських, бо я, не знаючи іноземних мов, можу читати цих поетів лише в перекладах, а це все одно, що розмовляти на митах.

Тож Івана Драча я сприймаю лише розумом; з Ліною Костенко набагато складніше; Микола Вінграновський полонить серце і душу, він весь горить, він весь випліскується разючими образами, за один "орденоносний язик" йому варто поставити пам'ятник.

Або дитячий віршик про чорного-чорного кота, який іде по білому снігу і лишає чорні сліди...

Поезія в ньому бурлить, кипить, як магма у вулкані, він не може нею не викричатись: в колі друзів, перед випадковими слухачами, на сцені, зрештою, де Микола замилуваний ." у власну поезію, та й у самого себе. Він такий — улюбленець • муз і жіноцтва, учень Довженка. Близький до Вінгранов-; , ського і Дмитро Павличко з його геніальною "Молитвою"., Ч> що довгий час блукала по закордонах, а вдома — ні-ні! — її не пускали і на поріг рідної хати. З його піснею про два кольори, що одразу ж стала народною,— найвища нагорода поетові.

А Ірина Жиленко до мене довго не йшла (скорше — я до неї). Та ось три роки тому мені трапилась на очі тоненька книжечка в скромній паперовій оправі, що лежала, як попе-, люшка, серед розкішних російськомовних видань: "Купіть і мене, дядечку, купіть!" Ірина Жиленко. "Вечірня у старій І винарні".

Я цю книжечку й купив, і відтоді вона стала для мене однією з найдорожчих книжок: мені не доводилося ще зустрічати такої затишної, такої теплої поезії. В оцих Ірининих, вимовлених довірливим голосом, віршах стільки тепла, що його вистачило б зігріти всю землю. В них хочеться вкутатись, обгорнутися, захищаючись од часом такого жорстокого світу.

Особливо вразив мене один вірш (а всі вони прекрасні!). Він бринить у мені, як молитва, я одного разу не витримав і відніс до редакції "Літературної України" з проханням надрукувати, адже книжечка видана мізерним тиражем і мені по-справжньому жаль тих людей, в чиє серце не ввіллється цей вірш.

Візьми мене і вирви з мене Орденоносний мій язик!..

Наводжу його повністю й тут:

Була я пташкою — і ти мене спіймав. І небо взяв у придане за мною. Я стала квіткою — і ти мене зірвав. Та й досі пахне дім у нас — весною. Я стала яблуком.

Зостався по літах Лиш смак медовий на твоїх вустах.