Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Ми швидко заприятелювали, нашу дружбу не похитнуло ні люте цькування Івана на всіх рівнях, ні грізне постукування кулаком Василя Коза

ченка, який викликав мене у партком і обзивав гнилим лібералом. (Не хочу твердити, що я був аж такий уже хоробрий, але в мені, як і в кожному українцеві, сидів отой чор-

тик, що як наставить ріжки, то не опустить, доки їх не зламають). Тож я, незважаючи на всі перестороги обачних та мудрих, продовжував стрічатись з Іваном (він працював тоді коректором у редакції біологічного журналу — далекі од гуманістичних наук науковці виявили найбільшу порядність, пригрівши безробітного Дзюбу). Я продовжував стрічатись з Іваном аж до того ранку, коли до мене заскочила Марійка Драчева (Драчі жили кількома поверхами вище) та й стривожено мовила:

— З Іваном щось скоїлось. Як пішов із дому ізвечора, так і не повернувся досі...

Підстав для тривоги було більш, ніж досить: не так давно кадебісти убили художницю Аллу Горську, убили таємно, по-підлому, звернувши все на її свекра. Ми одразу ж поїхали на квартиру Івана, де вбиті горем його дружина і мати місця собі не знаходили,— втішали їх, заспокоювали, але чого варті були наші слова! Я згодом подався в міліцію (ідіотська уява малювала Івана вже мертвого), там мені пораїли почекати до вечора, а тоді вже оголошувати розшук. А за якихось три години заскочила знову Марійка і повідомила, що Івана заарештовано і на квартирі його проведено обшук.

"Живий, слава Богу!" — аж зітхнуло в мені.

А потім потяглися довгі місяці, коли Дзюба сидів у ка-дебістській катівні. Згодом його випустили, оголосивши на весь світ, що Дзюба покаявся. Пам'ятаю, як лаявся Анатолій Ілліч Костенко, коли хтось йому сказав про те покаяння Іванове:

— І ти, дурню, повірив?

— Та в газетах усіх надруковано!

— Надруковано!.. Ти спершу, ніж звинувачувати Дзюбу, сам посидь у тій буцегарні!..

Коли ж нам до рук потрапила сіренька книжечка, терміново видана, здається, в "Політвидаві", Анатолія Ілліча не можна було переконати, що писав її Дзюба:

— Кадебісти писали! їх почерк!

— Але ж він підписав!

— Підписав!.. А ви знаєте, чим там годують ув'язнених? Які порошки підсипають?..

І я вірив Костенкові. Вірив, читаючи оту брошуру. Де поділося талановите іскрометне письмо? Вогнисті думки, що обпалювали душу й серце? Де подівся Іван, що весь аж світився ясним розумом, молодечим запалом? Ні, так можна писати тільки з великого примусу, в години нелюдської смертельної втоми.

І в мене не піднялася рука." Та що там рука — не було щонайменшого поруху кинути докір Іванові,

Бо хто я такий, щоб збирати на нього каміння? Що я написав, рівне отій його праці? Яка пролунала на всю Україну — дзвоном на сполох.

II

Після смерті Сталіна (та й то не одразу) розорене дощенту село стало потроху приходити до тями. Люди не те що стали заможно жити, як про те галасували на кожному кроці продажні газети, та все ж і не пухли з голоду, як у сорок сьомому, а трудодні, оці чисто символічні палички, що ними розраховувалась держава за каторжну працю, стали наповнюватись реальним змістом. Та головне: були скасовані оті всі податки, що доводилися до кожного двору і ставили селян на грань вимирання.

Легше стало і з позиками: селянин уже не змушений був нести останню курку на ринок, щоб кинути злиденні копійки в ненаситну пельку держави.

Село, повторюю, поступово виборсувалося з кривавого болота, що ось-ось мало поглинути його з головою, і в людей появилася віра, хай поки що й несмілива, що оті гострі ножиці, які десятиліттями нещадно їх стригли разом із шкірою, вирівнюючи різницю між містом і селом (старець до старця), врешті випадуть з рук більшовицької влади і життя поступово налагодиться.

Може б, так воно і було, бо вже й корівчини в багатьох дворах заремигали, і погустішало птаства, і паці стали нагулювати таке-сяке сало, і насаджувалися молоденькі фруктові деревця — замість вирубаних, що їх Сталін на прощання теж додумався обкласти податком ("На кожному півневі печатка стоїть,— сказав якось один дядько.— 1 за горобців скоро будем платити!" Сказав та й загримів до Сибіру). Може, село й звелося б на ноги, якби Микиті Хрущову не замандьори-лось доганяти й переганяти Америку.

Намір мовби і непоганий: наздогнати ще й перегнати багату Америку, та якби ж тільки він появився в нормальній країні, ще й доведений був до нормальних людей, а не до наших партійців, в яких гарбузи, а не голови. Яким головне — відрапортувати, а там хоч і трава не рости.

— Моча в голову старому дурневі вдарила, мать його за ногу! — матюкався Георгій, приїжджаючи до нас із села.

Георгій — мій швагер, чоловік Дусиної сестри Люби, кондовий русак і матюшник: кожне слово зцементовував матом. ("Расті, синок! — чукикав п'ятимісячного сина.— Вирастєш — будеш бабам дирки вертеть!"). Але, як не диво, матюки в нього лунали настільки природно, що ми їх майже не помічали.

Під час війни Георгій партизанив на Україні, там познайомився ж з Любою, теж партизанкою, згодом на ній одружився та й осів у наших краях: головою селищної Ради на Поліссі, де й партизанив. Недовго й проголовував: одної ночі, зібравши кількох партизанів, витяг із якогось схрону міномет та й обстріляв сонне містечко, намагаючись поцілити в будиночок райкомівців, з якими на смерть пересварився. Переполоху наробив на всю область, бо спершу подумали, що то прорвався якийсь загін УПА, що діяв на теренах Західної України. Згаряче його хотіли судити, та за нього заступився Ковпак, і Георгія пересадили з голови на директора зачуханого смолокурного заводика. А вже після смерті Сталіна послали витягати із прірви відсталий колгосп. Георгій шпарко взявся за справу, але щоденна дріб'язкова опіка райкому не давала йому як слід розгорнутися, і він не стільки витягав той колгосп, скільки воював із райкомівцями, обзиваючи їх поголовно бандерівцями:

— Бандєровци проклятие!

Найбільшою бандерівкою в його очах була перший секретар райкому партії, схожа на сучасну Вітренчиху, яка намагається всіх підім'яти під себе. Вони конфліктували майже щодня, аж поки одного разу Георгій, втративши останній терпець, одматюкав її привселюдно, ще й обізвав курвою, за що й був відправлений на "заслужений відпочинок". Але це сталося набагато пізніше, вже за Брежнєва, а поки що Георгій тягне колгоспний хомут та заїжджає до нас одводити душу.

— Здоров, бандєровєц! — вітався з порога.

— Привіт, власовець! — відповідав я йому.

Якось за святковим столом моя наївна, як капустина, дружина поцікавилась:

— А як у вас там кукурудза вродила? — Микита саме повернувся із США і заходився впроваджувати кукурудзу аж до Північного полюса включно.

Георгій замалим не вдавився котлетою. Виплюнув на тарілку, сердито глянув на Дусю:

— Все такая, Дуся! Вот такая! — Та й відміряв по лікоть на своїй товстелезній руці розмір "качанистої", що густо родила на шпальтах радянської преси.

Віддали і ми данину тій "качанистій". По завданню цека партії відрядили письменника Віталія Петльованого в село, він невдовзі привіз великого нариса, і ми його спішно видали під красномовною назвою: "Посторонися, Америко!" Так що й ми доклали рук до того, що невдовзі масні чорноземи, де зроду-віку родила найкраща в світі пшениця, були відведені під кукурудзу, і в магазинах позникав білий хліб: видавався тільки для діабетиків. Але й діабетикам не вистачало, наче наш народ винахідливий на те тільки й ждав, щоб поголовно захворіти на важку цю хворобу.

А згодом з усіх магазинів, як по команді, щезло і масло: щоб звітувати перед райкомами, що вони таки наздоганяють Америку, голови колгоспів кинулися в міста втридорога скуповувати масло... Тоннами, машинами вивозили з баз, щоб потім те ж масло державі і здати, підвищуючи надої молока від кожної Лиски до рівнів прямо-таки астрономічних: роззявляйте роти не тільки америки, але й Голландії!

Бувало таке, що голови сусідніх колгоспів домовлялися потай, і перед кожною комісією переганяли один одному недостатню кількість худоби: гурти корів, свиней, телят мандрували щоночі з одного колгоспу до другого, всесоюзна туфта, розбухаючи по дорозі до небачених розмірів, котилася знизу доверху, до кабінетів кремлівських мрійників, а вже звідти, зверху донизу, щедрим дощем сипалися ордени та медалі аж до Героїв Соціалістичної Праці включно. А простий люд проклинав ні в чому невинну Америку, що сном-духом не відала, яким робом ми її наздоганяємо, проклинав і складав такі ось частівки:

Ветер, ветер, ты могуч, Ты летаешь выше туч, Ты выходишь на орбиту,— Забери с собой Никиту! Этот старый педераст За.......рабочий класс!

Не хочу так уже беззастережно, вслід за анонімним автором цієї частівки, проклинати Хрущова. Ніхто не відніма у нього двадцятого з'їзду, на якому Хрущов розвінчав культ особи Сталіна (переказують, що під час тієї промови сталініс-ти — а їх була більшість — втрачали свідомість)... А відлига, що потім настала!.. А отой поділ всієї країни на окремі промислово-сільськогосподарські зони, що мали функціонувати абсолютно самостійно! Чи котилися б ми так сьогодні у прірву, обриваючи зв'язки, коли б той поділ вдалося довести до кінця?

Але, як люблять говорити промовці... Але на карб йому буде поставлена і ота кукурудза, що стала в нашій країні справжньою Божою карою, і затіяна естафета з Америкою, а для нещасної моєї України ще й вказівка навчати дітей тією мовою, яку вибирають батьки,— жоден валуєвський указ не зробив стільки для масового знищення українських шкіл та поголовної русифікації, як оця вказівка Хрущова. Особливо, коли до влади на Україні дорвався зрусифікований полячок Щербицький, а йому на підмогу прийшов суслів-ський перевертень Маланчук,— все партійне чиновництво одразу ж зацвенькало "общепонятной", а манкурство набуло рангу державної політики.

А Чорнобиль! Ота атомна блискавка, що, за влучним висловом Івана Драча, поцілила в генетичний код України.

Коли Москва затіяла будівництво Чорнобильської станції... (Саме Москва — Україна, як типова колонія, не сміла й писнути...) Коли Москва затіяла пекельне це будівництво — в самому центрі України, на витоках Дніпра, в басейні якого проживає половина мого народу, українські вчені забили на сполох. Але хто б їх послухав, коли сам президент всесоюзної Академії наук Александров сказав, що нічний горщик і то небезпечніший, аніж атомна станція.

Посадити б старого йолопа на той атомний горщик, коли він вибухнув на весь світ!

До цієї пекучої теми, що ятриться невигойною раною, доведеться ще не раз повертатися, вона нависатиме над багатьма поколіннями мого народу раковою пухлиною, розкинувши метастази на сотні кілометрів...

Натомість я хочу закінчити публіцистичний цей відступ згадкою про зустріч Хрущова з творчою інтелігенцією, після якої припинилася гра в будь-яку гласність, наглухо перекрилися шлюзи для щонайменшої вільної думки.