Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Цензура, яка була трохи притихла в роки відлиги, почала лютувати з новою силою — видавництва трусило, як у лихоманці. Та ще й якщо раніше редактор брав автора і вони вдвох ішли воювати до цензора, заперечуючи особливо безглузді зауваження, і часом вдавалося дещо й порятувати, то тепер грізний цей орган наче пішов у підпілля, його наче й не існувало, недарма ж Микита оголосив на весь світ, що в Радянському Союзі цензури немає, і нещасний редактор змушений був усі зауваження цензора висловлювати як власні, воюючи і з автором, і з власною совістю. Ми й далі продовжували продукувати в основному сірятину , яка завжди крокувала в ногу з закликами партії й уряду, навіть маститі наші письменники починали гнати явну халтуру, видаючи на-гора товстелезні бамбели, розраховані на солідні гонорари. Не кажу вже про Вадима Собка, безграмотну писанину якого редакторам доводилося переписувати наново, чи про Івана Ле, який завжди вимагав, щоб йому платили по найвищій ставці. Якось, коли Ле довідався, що за посмертне видання Яновського заплатили більше, аніж йому, то у видавництві і стіни трусилися:
— Я на нього ще в тридцять сьомому році писав!
Тобто — доносив.
Надумався подоїти як слід видавництво і Юрій Смолич: спік два товстелезних романи, і все видавництво на вухах стояло, їх випускаючи. Бідна Анна Аронівна, яка відала виробництвом, не вилазила з Харкова, де ці епохальні романи друкувалися, а Дяченко замалим не щоденно надзвонював Смоличеві, інформуючи, як протікає виробничий процес. "Реве та стогне Дніпр широкий" — таку назву мав перший роман. "Автор реве, а видавництво стогне",— жартували невесело у видавництві. А другий роман "Мир хатам, війна палацам" породив таку епіграму:
На машинці він наклацав "Мир хатам, війна палацам", Гонорар він свій потроїв І палац собі построїв.
Натяк на двоповерховий котедж, зведений під Києвом...
Знову я забіг наперед. Знову понесло мимо подій, про які гріх не згадати. Тож зупиняю своє непокірне перо та й завертаю назад, в роки відлиги, коли всім молодим та гарячим здавалося: в минуле нема вороття.
Олександр Корнійчук царював не тільки в Спілці письменників, а й по всіх тогочасних театрах. Жоден репертуар не затверджувався, якщо там були відсутні п'єси цього драматурга номер один, з ніг до голови увішаного орденами й медалями, обласканого всіма можливими преміями. Член цека, депутат і голова Верховної Ради, член президії Всесвітньої ради миру, академік у квадраті — годі було перелічити всі звання й посади, що їх обіймав цей сталінський бард. Успішно затоптавши набагато талановитіших од себе драматургів, у тому числі й Івана Кочергу, який до самої смерті скнів у забутті, Корнійчук став улюбленцем керівної й спрямовуючої. Золота клітка, в якій він сховався од життя свого народу, перетворила його в оту "птичку золотисту", що про неї писав Гаврило Державін, тільки ніхто її не душив, не стискав,— вона на все горло витьохкувала п'єсу за п'єсою про щасливе заможне життя будівників комунізму. "Платон
Кречет", "Крила", "В степах України", "Калиновий гай"... Він давно вже забув, коли опускався до простого люду, єдине село, через яке він проїжджав в наглухо закритій машині, були Плюти, що під Києвом: там Олександр Євдокимович мав маєток, обнесений таким височезним парканом, що ні звір не перескоче, ні птах не перелетить,— тамтешні селяни інакше як поміщиком Корнійчука не називали. Та ще не забували щоразу згадати про електрику: через все село тягнулися високовольтні дроти до того маєтку, оминаючи хати, що тонули в темряві. Колгоспники якось пішли до Корнійчука за дозволом підключитися до тієї мережі — відмовив. 1 кілька років село мружилося з темряви на палац, що купався в світлі.
І досі пам'ятають в Плютах історію, що сталася між видатним драматургом, однією молодицею та її чоловіком. Класичний трикутник — золота мрія кожного драматурга.
Чоловік тієї молодички подався на Крайню Північ за довгою копійкою. Поки чоловік був відсутній, молодичка ходила прибирати покої в палаці Корнійчука. А що була достобіса спокусливою, то й не диво, що Олександр Євдокимович, сам теж не з лопуцька, на неї оком і накинув. Тим більше, що, на догоду Сталінові, рін женився на Ванді Василевській ("Што, ви не можете подыскать ей жениха?" — поцікавився якось Сталін. І "женихи" стали вискакувать, як чортики з бочки, але й тут їх усіх обігнав Корнійчук). Тож він і женився на отій дошці для прання, яка ніяк не могла знайти собі пари.
Адюльтер між тією молодичкою та Олександром Євдоки-мовичем тривав, поки й чоловік повернувся із Півночі. В перший же вечір дружки його й просвітили, хто не давав .нудьгувать його жінці. Тож другого дня, ще й сонце не вста-'ЛОі:заробітчанин, вхопивши важкенного молота, підбіг до металевих воріт та став лупати їх, як Франкову скалу, щосили вигукуючи:
— Ти мою жінку махав!
Робітничо-селянський клас із словами не церемонився, вживаючи їх в первозданному стані, тож чоловік той кричав зовсім інше слово, яке ввібрало в себе всю суть стосунків Корнійчука з його жінкою, і це вже я, інтелігентський перевертень, замінив його блідим та невиразним: "махав". Але що робити, коли Сивокінь за допомогою моєї дружини так мене зацькував, що я до цих слів і підступити боюся.
Переляканий на смерть Олександр Євдокимович підбіг до воріт, гарячково роздумуючи, скільки дати цьому "каменяреві", щоб одкупитися (а був таки скупенький нівроку).
— Сотню? Бем!
— П'ятсот? Бем!.. Бем!..
— Тисячу? Бем!.. Бем!.. Бем!..
— Ти мою жінку махав!
— Скільки ти хочеш? — прорвався крізь те бемкання Олександр Євдокимович.
— Гони п'ять рублів! (Випити й закусити).
А наступного ранку знову розлючене бемкання і крик на всеньке село:
— Ти мою жінку махав!..
Ця сцена, вихоплена прямо з життя, так, на жаль, і не ввійшла в жодну п'єсу видатного драматурга. Олександр Євдокимович давно перестав звертати увагу на реальне життя, що існувало за високими парканами урядових дач та санаторіїв, і на життєрадісні п'єси свої збирав матеріал не по селах, а на документальній кіностудії, де спеціально для нього по кілька тижнів крутили стрічки з щасливого життя наших колгоспів. Тобто весь той проціджений на партійних ситах сироп, од якого нудило кожну нормальну людину. Попиваючи марочний коньячок, Олександр Євдокимович з ранку до вечора вивчав ті стрічки, а потім уже брався за чергову п'єсу.
В п'ятдесятих роках Корнійчук був уже зовсім одіозною постаттю. Безголове керівництво партійне, раз і назавжди ввівши Корнійчука в ранг драматурга номер один, зробило все, щоб не просто скомпрометувати його в очах широкої публіки, а й поселити стійку відразу до його п'єс в глядача. Я вже згадував, як примусово зганяли викладачів і студентів на корнійчуківські вистави, забезпечуючи постійні аншлаги, та й не тільки студентів: звозили з сіл колгоспників, а з заводів та фабрик зганяли робітників, доводячи рознарядки замалим не до кожної квартири чи двору. І коли настав черговий з'їзд письменників України, ми його, як іще кількох одіозних постатей, "прокатали на вороних".
Хоча пробачаюсь: не на з'їзді, а перед з'їздом, на загальних зборах письменників Києва, де обиралися делегати на з'їзд. Повів відлиги хрущовської проник і в стіни нашої Спілки, і спілчанське начальство чи то недогледіло, чи розгубилося, тільки дозволило нам до списку, на всіх рівнях погодженого, на всіх ситах просіяного, додати ще з десяток кандидатів. Тобто вперше за весь час існування Спілки відбулися справжні вибори, а не формальне голосування. І сумний той список, кого провалили на зборах, за кількістю поданих проти голосів очолив Олександр Євдокимович. Подія, що була розцінена в партійних органах як спроба державного перевороту.
По всій Україні розлетілися емісари, шукаючи, де ще не встигли відбутися збори письменників. Знайшли нарешті Одесу та й повезли туди Корнійчука, як кота в мішку, обирати делегатом на з'їзд.
Так Олександр Євдокимович і появився на з'їзді — делегатом від Одеської філії.
Пам'ятаю голосування — вже під час з'їзду. Обирали правління Спілки письменників і делегатів на з'їзд, уже всесоюзний. Спілчанське начальство встигло очуняти і на смерть стояло на тому, щоб до списку кандидатів не було занесено жодного зайвого. Голосуйте — не голосуйте — все одно пройдуть усі до одного. А якщо пропонуєш іще когось, скажи, кого замість нього викреслити із списків.
Один лише Григір Тютюнник запропонував викреслити із списку Хорунжого.
— А кого замість нього вписати? — запитав Збанацький, що саме головував.
— Вписуйте кого завгодно. Як сказав у нашому селі один дядько: обирайте хоч і коня, тільки не нашого голову.
Відбулося голосування. Делегати поступово розходились: хто в буфет, хто додому, бо результат наперед був відомий. Лише Корнійчук застигло стояв посеред півпорожньої зали. Щось йому говорили, але він явно нічого не чув: вся увага його була прикута до дверей, за якими засідала лічильна комісія.
Я дивився на цього чоловіка, який давно знищив у собі все людське, дивився і думав: "Господи, Господи, до якої ж межі це треба докотитися, щоб питання — оберуть? не оберуть? — важило більше од питання життя й смерчі!"
Та цур йому й пек, бо ще насниться! Не хочу більше ворушити пам'ять по небіжчикові, хоч він, вже "уходя от нас", як висловився товариш Сталін про іншого смердючого покійничка, встиг підкласти Спілці письменників неабияку свиню: персонального Васюню. Що на полюванні виконував при ньому своєрідну роль спанієля: виносив з болота підстрелені качки в зубах. Логіка була залізобетонною: якщо товариш так успішно справляється з роллю собаки мисливського, то чому йому не справитися і з роллю секретаря парткому?
Ніхто не насмілився заперечити уславленому драматур-
гові, що ми все ж таки люди, а не дикі качки. В яких поціляють сановні мисливці. Проголосували всі, як один, за Ва-сюню, і став той Васюня з такою ж запопадливістю винюхувати в наших згуртованих лавах націоналістів та інших крамольників.
А як він побіг до заповітного крісла! Зірвався з стільця, ступив кілька кроків (проклятий стіл довжелезний, а він скромно примостився в самому кінці біля входу — ленінська скромність), а потім... А потім, не витримавши, побіг.
А тоді довго вмощувався, шукаючи для своєї, тепер уже керівної сідниці якнайзручнішого місця.
