Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Для мене не існує слова страшнішого. Настане час — житиму, як у пустелі. Один на весь світ...

Дімаров

Щоразу, коли підіймаюся сходинами вгору і назустріч згори затупоче хтось поспіхом — серце так і тьохне: Женя!

— Ну, куди це ви так поспішаєте? Хто вас у шию жене? Мені завжди здавалося, що його щойно одірвали од столу,

і він квапився, щоб пошвидше вернутися назад. Зупиниш — переступає з ноги на ногу: та доки ж ви будете мене затримувати! В його голові густо роїлися образи, він квапився донести їх до письмового столу. Побут, здасться, просто для нього не існував: повертаючись із магазину, ніс авоську так, наче не знав, що в тій авосьці. Хліб? Ковбаса? Молоко? Чи просто цеглина?..

Він, повторюю, жив поверхом вище і частенько заливав нас водою. Йому поставили якісь особливо зношені труби, крізь ті труби весь час проривалась вода, Женя не встигав воювати з водою і щоразу, коли я стукав до нього, він так переживав, немов підклав мені щонайменше атомну бомбу:

— Анатолію Андрійовичу, клянусь, я вам усе відремонтую!

— Та не треба мені вашого ремонту! Краще труби замініть.

Одного разу він зайшов до мене з видом Цезаря. Що перейшов Рубікон.

— Все! Більше не заливатиму!

— Труби поміняли?

— Ні, краще. Ходімо, подивитесь.

Завів до квартири, гордо показав в бік туалету:

— А погляньте-но!

Там було споруджено щось на взірець Асуанської греблі.

Велетенською ганчіркою обмотана труба, що надумалася протікати. Мокрий кінець ганчірки лежав у металевому жолобові, жолоб той звисав уже над іншим жолобом, виведеним аж у коридор. І вже з того жолоба весело капотіла вода: прямісінько на підлогу.

— Це вас Анатолій Ілліч проконсультував?

— Який Анатолій Ілліч?

— Костенко. Анатолій Ілліч.

— Я сам це придумав! — аж образився Женя.

— Геніально!.. Дякую... Тепер не в нашому туалеті капатиме зі стелі вода, а в коридорі: прямісінько нам на голови.

— Так вона ж випаровуватиметься!

— Еге ж, випаровуватиметься... Якщо ви приладнаєте могутній рефлектор, так кіловат на тисячу...

— А є такі в магазинах?

— В електротоварах. Навалом.

За кілька годин подзвонив:

— Що ж ви, Анатолію Андрійовичу, мене розіграли? Питав — дівчата починають сміятися.

Згадав оцю сцену, і не можу втриматись од сміху...

А перші новели Гуцала я б не сказав, що мені дуже сподобались. Автор тонув у деталях. Він міг підняти галузку і описувати. її буквально на десятьох сторінках.

— Женю,— сказав я йому, прочитавши чергову новелу,— уявіть собі два клаптики скопаного масного чорнозему. На одному лежать дві-три червоні намистини, а друга вщерть тим намистом засипана. Яке намисто прикує вашу увагу?.. Ви, як курка — все підряд скльовуєте.

— А у вашому письмі самі скелети! — відповів задерикувато Женя.— Геть м'ясом не оброслі!

— От спасибі вам, Женю, що ви не лише своє перечитуєте, а й до чужого заглядаєте іноді!

Отакі перепалки аніскільки не псували наші відносини.

А він писав усе краще й краще. Як майстер, він ріс на очах і брався за теми все складніші й складніші. Аж до перших повістей, що змусили літературний загал заговорити про нього як одного з провідних майстрів великої прози. "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сільські вчителі" — одна по одній виходили з-під його пера, коло його читачів усе ширшало й ширшало. Він ставав особливо популярним, особливо улюбленим серед учителів: поштова скринька його весь час була забита листами читачів.

— Женю, і коли ви встигаєте стільки писати? Усміхався у відповідь гуцалівською посмішкою, трохи

скептичною, наче не вірив, що я насправді думаю те, що питаю. До столу ж сідав лише роззутий, щоб відчувать, казав, землю.

Подзвониш у двері серед зими — виходить аж у коридор, на підлогу на цементну — босяком!

Дивлячись на його босі ноги, я починав щоразу чхати: мої, на фронті обморожені, мерзли і в валянках. Прибігав додому, закапував носа, скарживсь дружині:

— Цей бісів Женя зведе мене скоро в могилу!

Одного разу, поїхавши в Кривий Ріг, я прихопив із собою журнал з черговою повістю Гуцала. Це було "Родинне вогнище" — непокваплива розповідь про сільську жінку, що учить свого сина, як жити на світі. Сповнена отієї народної мудрості, що, передаючись з покоління в покоління, сформувала українську націю, допомогла їй не розчинитись, не зникнути під час численних навал завойовницьких орд. Ні

9+І/4'

247

патетики, ні якихось високих думок, до яких неминуче вдалися б деякі наші класики,— просто буденне життя села, яке не підозріває навіть, що воно зберіга той вогонь, який не дає згаснути нації. Життя рядової колгоспниці, майже неграмотної, яка не вилазить з кирзачів і "дижурки",— внутрішній шляхетності цієї жінки могли б позаздрити найвишуканіші кола нашої еліти.

Згодом появилася низка романів: