Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Який гіркий слід лишила сумна та картина у моїй пам'яті!..
Та Бог Вам суддя. Ви — великий письменник, цього у Вас ніхто не одбере, а те, що Ви були до нестями закохані в себе, може, й не Ваша провина.
Та годі про це! Бо знову нечистий мене тягне туди, куди мудрий не ступить нізащо. Ще впаду в око Драчеві, і той буде мене люто тіпати на якійсь велелюдній нараді, як він це уміє робити...
Отож я пішов з видавництва, як тоді казали, на творчу роботу. Тобто сиди й пиши та заробляй на життя гонорар, бо зарплату тобі ніхто не заплатить. А про те, щоб писати вдома, не могло бути й мови: гегемон, який жив поверхом вище, день і ніч вигуцикував над головою, аж стеля гойдалася. Була велика надія на квартиру в надбудові, що за моєю ініціативою зводило видавництво за власні кошти, та й я додавав немало з своєї кишені, заохочуючи робітників, які там працювали. Була надія пожити нарешті в нормальних умовах, але мене просто викреслили зі списку на секретаріаті Спілки письменників, навіть не викликавши та не пояснивши, чому викреслюють. Я мовчки ковтнув і цю пілюлю гірку (Щоб я ішов до Вас кланятись? Не діждетесь!), як ковтав і те, що мене перестали друкувати в журналах і редактори тих журналів, такі вже гарячі друзі мої, коли я працював головним, тепер ховали очі, зі мною стрічаючись. Та їх можна було зрозуміти: люди вони теж були підневільні, і над ними стояли наглядачі з батогами партійними, а кому охота потрапити до чорних списків! Що наче й не існували, як та ж цензура, але шкірою відчували щоденно ті, хто мав нещастя бути в тих списках.
Лишався Ірпінь, Будинок творчості письменників. Одри-ваючи од злиденного бюджету сімейного (зарплата дружини та мої випадкові заробітки за рецензування рукописів, що надходили до видавництв. Боже, скільки я гівна перелопатив! Я все більш усамітнювався, з головою поринаючи в роботу над другою й третьою частинами роману, перша частина якого набула такого лихого розголосу. ("Ти як б'єш, то б'єш навідмаш! — все життя дорікає дружина.— А хвалиш — теж міри не знаєш". — "Знаю, знаю, голубонько, але що маю робити, коли таким мати мене на світ породила?") Я все рідше й рідше появлявся в Спілці, де після того як зняли Олеся Гончара за його "Собор", запанувала атмосфера підозри й страху. Про це вже написано досить і без мене, додам лише, як щойно спечений секретар парткому Чалий, висуванець всесильного Корнійчука, у своїй тронній промові проголосив, що нарешті в Спілці очистилась атмосфера (це після Гончара!) і повітря наповнилось вщерть озоном.
Коротенька довідка. Цитата з великої радянської енциклопедії. Цитую мовою оригіналу:
"Вдыхание воздуха при концентрации в нем 0,018 мг/л О. вызывает резкое раздражение дыхательных органов и может привести к смертельной пневмонии".
Тож в тій атмосфері, насиченій густо озоном, могли не задихатися хіба що літературні носороги, з легенями, пристосованими до будь-якої кількості отруйного газу.
А Василь Козаченко в озоновій тій атмосфері все шукав націоналістів, українських, звісно, та ще й буржуазних.
У пам'яті — черговий всесоюзний з'їзд письменників в зореносній Москві. Виступають керівники республіканських делегацій, звітують про зроблене, порушують творчі питання. Один лише наш — Козаченко — вискочив на трибуну, як Пилип з конопель:
— Українські буржуазні націоналісти... Міжнародна реакція... Американські жандарми... Класова пильність...
— Хто у вас там його так заводить? — сміючись, питали представники інших делегацій.
А нам соромно було їм у вічі дивитись.
Отож я майже по півроку мешкав у Будинкові творчості, працюючи над романом, а щоліта мене, як перелітного птаха, тягнуло непоборно в гори, в необжиті, незачеплені цивілізацією краї. Тянь-Шань і Забайкалля, Памір і Урал,— пів колишнього Союзу Радянського сходив з рюкзаком за плечима, зустрічаючи всюди своїх земляків. Після інститутів і технікумів їх одривали од рідного грунту та й жбурляли в море "русскоязычное", щоб забували не тільки рідну мову, а й зрікалися рідного кореня, хоч місцеві росіяни не давали, спасибі їм, до кінця того забути: називали тільки хахлами. Скільки вечорів з ними проведено — у тісному колі довкола багаття, скільки пісень переспівано — українських пісень.
Стою над пропастью. И тесно, И грудь сжимается в тоске. Ведь все на свете — только песня
На украинском языке!
Леонід Кисельов
Вмирає народ. Вмира його мова. А пісня вмирає останньою.
В одній з експедицій, пригадую, коли зібралося за святковим столом душ двадцять, не менше, пролунала команда:
— Українці, встати!
І звелися всі. Усі до одного.
Чи не звелося б і тепер пів-Росії, коли б на всю Росію сучасну пролунала отака команда?
У Києві живе зараз Віктор Микитович Крат, мій земляк з Полтавщини, з яким я сходив пів-Паміру. Півжиття віддав він отим горам суворим, там одружився, виростив доньку, а коли проголошено було незалежність України, не витримав. Кинув усе і перебрався з сім'єю до Києва. Ми з ним пере-дзвонюємося, навіть стрічаємося зрідка, і мене щоразу вражає гострий розум та невичерпна дотепність цього чоловіка з суворим лицем таджицького мулли. А про його розиграші досі в Таджикистані переповідають легенди.
Якось в експедиції, де працював Крат, появився новий начальник. Нове начальство — нові порядки. Якщо попередній був з усіма запанібрата, то цей пиховито сидів за великим столом і до підлеглих — ні кроку. Завів секретарку — і вже вона викликала до нього підлеглих.
Якось гукнула і Крата. Віктор Микитович переодягся в похідну форму, надів рюкзак, повісив на ремінь баклажку з водою, а в руки взяв геологічний молоток. Осідлав ішака та в'їхав верхи на ньому до кабінету начальника:
— Ви мене викликали, начальнику?
А другим своїм розиграшем примусив реготати весь Душанбе.
Довкруж місцевого цирку стояв дерев'яний паркан. Хто, як не Крат, під великим секретом сказав одному геологові, що саме полював за дошками, що паркан з понеділка будуть зносити, а замість дерев'яного поставлять металевий. І той, хто догадається в цю неділю цей паркан розібрати, забезпечить себе дошками на все життя. Геолог найняв дві машини, погукав приятелів і, поки прибігла викликана сторожем міліція, розібрав півпаркану.
А інший мій земляк Анатолій Скригітіль, про якого я написав документальну повість "Вершини". Чоловік дивовижної волі і мужності (без стоп ніг підкорив найвищу вершину Паміру), він розвідав у захмар'ї, куди лиш альпіністи з трудом забиралися, багатющі родовища дорогоцінного каміння, включно аж до рубінів. Він і зараз літає туди, у високогірний Мургаб, на кордоні з Китаєм, де найнижча долина лежить на висоті чотирьох тисяч метрів, де удень палить сонце нещадно, а вночі вода вимерзає до дна, де суворі пейзажі наче на місяці, де до зубів озброєні таджики-повстанці виборюють свою волю в кривавих боях і "урусів" ненавидять чорною ненавистю. Але Анатолія не чіпають, Анатолій свій, Анатолій — "хохоль", як вони ласкаво вимовляють це слово, шкірячи сліпучо-білі зуби крізь сталеві щетини борід.
У мене ж під час мандрівок по тих далеких краях появився задум фантастичної повісті. І назва була одразу ж придумана: "Останній хахол".
Дія відбувалася у дві тисячі сотому році, коли на батьківщині великого Леніна було остаточно розв'язане національне питання. На всьому неосяжному обширі зникли союзні республіки, всюди лунав "могучий русский язык" нової історичної спільноти, що мала назву "советский народ". І раптом з далекого сузір'я, з космічної галактики, прилітають інопланетяни — всі до одного українці. Московські правителі починають гарячково шукати "хахла", щоб той підніс при-шельцям хліб-сіль, і нарешті знаходять: на Колимі. Стри-жуть-бриють, наряджають у вишиту сорочку та шаровари, ставлять перед очима гостей. Інопланетяни радісно вітають його, звичайно ж, українською, в душі "хахла" щось просинається, щось таке реліктове, що годі його і назвати,— захрипіло, затріщало, і він грамофонним голосом проспівав:
Гоп, кумо, не журися!..
Не пам'ятаю, що завадило мені написати цю повість. Та, мабуть, і добре, що не написав. Бо тоді вже б мені довелося співати на Колимі: "Гоп, кумо, не журися!",— а не моєму героєві.
А коли наставав час полювання, то обов'язково їхав у Мохнач. Я все більше й більше приростав пуповиною до цього глухого хутора, настільки в той час глухого, відгородженого бездоріжжям від усього світу, що відомий того часу артист Тарапунька якось пожартував: хочеш позбутися тещі — завези її в Мохнач. Нізащо не вибереться! Навіть серед зими, в найлютіші морози, через метрові замети хоч на день, хоч на два виривався до Мохнача, до вже рідної хати, що світила мені теплими вікнами...
Ото ж я по півроку мешкав у Будинку творчості, літо проводив у далеких мандрах та навідувався регулярно до Мохнача. Та ще десь в шістдесят четвертому чи п'ятому році попав до військового шпиталю на операцію: в роки війни нахапався осколків, і вони стали ворушитися, болісно про себе нагадуючи, а ліва рука — усихати. Мене, рядового стрілка-кулеметника згідно військової книжки, з огляду на моє звання письменницьке, не поклали до рядових, а помістили у велику палату, де лежали суціль відставники-полковники.
Це була особливо реакційна, особливо темна публіка. Майже всі вони мали лише початкову освіту (ледь перебиралися з класу в клас, а то й по два роки в одному класі сиділи) і мріяти не могли — досягти таких високих чинів! Ну, старшого сержанта... Ну, старшини, якщо особливо поталанить... Але щоб полковника чи навіть майора!.. Та недаремно сказано, що в ранці кожного солдата лежить жезл маршала.
Почалася війна, і за чотири роки напекла стільки майорів, підполковників та полковників, що їх вистачило б на всі армії світу. Відправлені масово у відставку Хрущовим. (О, як вони його ненавиділи! Гітлера й того могли б простити, цього ж — нізащо!) Кинуті Хрущовим у цивільне життя, вони жили з головами, оберненими тільки назад. Не сучасним, не майбутнім навіть цікавились — тільки минулим. Де походжав милий їхньому серцю генералісимус Сталін, де було їхнє найбільше свято в житті: Отечественная. Що нарядила їх в погони полковників.
Тож цікавились вони переважно війною минулою і, дасть Бог, майбутньою.
