Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Сидіть, сидіть... Розповідаю про виклик до військкомату. І не так про

виклик, як про оту медкомісію. Де мене ледь не дезертиром обізвали. В мене знову горять від образи щоки.

— Які у вас є документи? — Уважно прочитав одне моє посвідчення й друге, де чорним по білому написано, що я непридатний до служби в армії, запитав:— Ви можете мені їх залишити?

Звісно ж, що можу!

— Ідіть і працюйте. А я спробую щось зарадити.

На крилах вертався до відділу. І завідуючий, який ішов поруч, вже не здавався мені таким черствим та бездушним.

А наступного дня — знову виклик до військкомату. Нас, кількох чоловік, посадили в кузов вантажівки, а до кабіни сів якийсь лейтенант.

Поїхали. Невже прямо в частину? А шинеля? Я ж залишив шинелю в редакції!.. А документи, що лишились у редактора!.. Що я тепер без них робитиму?..

Під'їжджаємо до одноповерхового будинку, що на околиці Харкова, зупиняємось.

— Злазьте!

Зіскакуємо. Оглядаємось. Де ж військова частина? З будинку до нас виходить середніх літ дамочка.

— Нарешті,— капризно каже вона.— Скільки можна ждати?

Лейтенант, козирнувши поштиво, почина виправдовуватись, але дамочка його обриває:

— Беріться за справу! — І йде до будинку.

— Значить так,— пояснює нам лейтенант.— Будемо перевозити речі. Для військкома, що одержав квартиру. Спробуйте тільки щось упустити чи побити! Одразу ж в штрафбат помандруєте... Ясно?

Ще б не ясно.

Цілісінький день, майже до вечора, возили військко-мівські бебехи. Ліжка й дивани, столи, шафи, буфет, ще й рояль, подушки і перини, важкі чемодани, чорт-ті чим і напхані. Вантажили під недремним оком отієї строгої дамочки, а потім пиряли на п'ятий поверх в житловому будинку вже в центрі. Аж під вечір, голодні та злі, розійшлись.

На цьому моя військова служба й скінчилася: за кілька днів завідуючий відділом сказав, що редактор вибив для мене броню і я можу спокійно працювати.

Я уже згадував, що, переїхавши до Харкова, спершу ночував у редакції: спав на тому ж столі, за яким і працював: замість подушки — підшивки газет, ковдрою ж правила моя червонофлотська шинелька і навіть не пам'ятаю, чи було мені мулько. А от що по кілька разів на ніч просинався од холоду, пам'ятаю добре. Ночі ставали все довшими й довшими, все холоднішими та холоднішими, моя шинельчина вже мало мене зігрівала, завідуючий пораїв мені пошукати квартиру з вільним ліжком, і я по першому ж сніжкові рушив у той пошук: стукати у чужі двері та запитувати, чи не пустять на тимчасовий постій. Проходив безрезультатно не один день: весь Харків був забитий військовими, доки якась сердешна бабуля зжалілась наді мною і я поселився у неї, у великій кімнаті, що не опалювалася. Більш-менш тепло було на маленькій кухоньці, де та бабуля й жила, і я, прийшовши з редакції, довго сидів на тій кухоньці, ніяк не наважуючись пірнути в холодну, як крига, постіль: надворі й то здавалося тепліше, аніж в отій остудженій до краю кімнаті. Натягав на себе всі, які тільки були лахи, пірнав під них з головою, хукав, зібгавшись в калачик, і все не міг зігрітися. А проснувшись, довго не міг примусити себе зірватися з ліжка.

Бабуля щоранку вгощала мене окропом, де замість чаю плавали вишневі галузки, а замість цукру підсовувала мікроскопічні таблетки сахарину, що його навезли німці під час окупації. Досьорбавши той імпровізований чай, я збігав по високих східцях на вулицю та й чесав мимо захололих будинків до своєї редакції.

Цивільного люду стрічалося мало, в основному — військові і все те поспішало на фронт, який був уже за Дніпром, і ми всією редакцією не могли діждатися того часу, коли рушимо до визволеного Києва.

Іще мені допікав голод. Після тридцять третього року я ще ніколи так не голодував, як у тому Харкові, мікроскопічні порційки, що ними пригощали нас в їдальні, могли наситити хіба що горобця, я майже весь час думав про їжу й одного разу, не витримавши, поцупив у своєму ж таки відділі сотню порожніх конвертів та й одніс своїй бабулі, яка днювала й ночувала на ринкові: щось купувала, щось перепродувала, щоб не померти од голоду. Вона й спродала мої конверти по карбованцю штука та й принесла чорну хлібину і ми її вдвох і ум'яли, запиваючи отим імпровізованим чаєм.

З Харкова ж я поїхав у своє перше в житті творче відрядження.

Чи то головному редакторові стало відомо, що я складаю вірші, чи оте клопотання за мене щодо броні зацікавило його моєю скромною особою, тільки одного дня він викликав мене до себе й запитав:

— Як ви дивитесь на те, що ми пошлемо вас у творче відрядження?

Що таке творче відрядження, я ще до ладу не знав, тільки подумав, що це щось дуже цікаве, тому й відповів поспіхом, що дивлюсь позитивно.

— От і добре,— кивнув головою Паламарчук: він, очевидно, й не чекав на іншу відповідь.— Вам не доводилось бувати у Великих Сорочинцях? — Діждавшись відповіді, що не доводилось, продовжував:— Великі Сорочинці лежать на Полтавщині,— недалеко від Миргорода. В тому селі під час окупації жила жінка, прізвище її...— Тут він заглянув до записника.— Бондаренко... Так, Бондаренко. її тричі підряд розстрілювали німці. Тож ви повинні написати про цю жінку великий нарис, який ми опублікуємо, а потім вийдемо з клопотанням до уряду про її посмертну нагороду...

На крилах повертався у відділ: в одній руці ніс посвідчення про творче відрядження, а в другій — грубеньку пачку грошей, карбованців чотириста, якщо не більше.

— їду в творче відрядження! — доповів гордо завідуючому.

— Умгу.— Завідуючий навіть не одірвав голови од якихось паперів.

Ну й біс із ним! Я таки їду в творче відрядження!

І ось я їду на Полтавщину, у Великі Сорочинці. Добираюся попутними машинами, переважно військовими, коли в кабіні, а коли й зверху, в кузові, і тоді мене не рятуватимуть ні шинеля, ні шапка, а ноги — мов суцільні крижини. Як я не обморозився насмерть, і досі дивуюся. Та як би там не було, а я на другу добу таки добрався до цього чи не найбільшого на Полтавщині села, що широко й вільно розляглося на березі Псла.

Нині у Великих Сорочинцях стоїть скромний пам'ятник. Людині, заради якої я і їхав у своє перше творче відрядження на початку зими сорок третього року. Хай простить вона мені, що забув, як її ім'я та по батькові: вивітрилося із старої моєї голови, не лишивши і сліду, зате й досі пам'ятаю оту хатину, в якій вона і жила і з якої тричі підряд витягали її німці на розстріл. Голі, обдерті вже поліцаями стіни дихали такою розпукою, такою смертельною тугою, що аж серце бралося щемом, застигла тиша була, як у могилі. Я стояв і дивився на голі дошки, де колись лежала постіль (все-все вигребли поліцаї, не погребували жодною лахою)... на дошки, на яких вона сходила кров'ю після першого розстрілу... і після другого... з яких її підняли вже на третій та й потягли на високу кручу над Пслом під безжальні дула німецьких гвинтівок. Дивився на оголені стіни, що німо волали до мене: "За віщо?!" За те, що вона не розгиналася на колгоспному полі? За мозолі на долонях, за той бруд, що навіки в'ївся в шкіру? Чи за те, що начальству сільському та, мабуть, і районному запекло витягнути її хоча б на медальку? Що посиділа разок у президії, ховаючи поміж колін свої натруджені руки?

Я ходив од хати до хати, допитуючись, що вона зробила такого вже під час окупації, чим "заслужила" отаку страшну смерть.

— А нічого,— стенали плечима люди.— Жила, як усі. А сусідка журилася, витираючи заплакані очі:

— За що ж її, бідну, і вбили? Сиділа ж, як миша.

І в душі моїй, в уяві моїй зрів образ простої селянки, яка все своє життя знала одне: працю. Важку, виснажливу працю. Я вирішив так написати майбутній свій нарис, щоб кожен, хто прочитає його, зрозумів: ось що чекало на тебе, на нього, на мене під час окупації.

Іще мене вразила ота нелюдська жага до життя, з якою жінка щоразу видиралась од смерті. Я все приходив і приходив на високу кручу над Пслом і подовгу стояв, уявляючи, як вона падала, смертельно підтята безжальними кулями, як пірнала у вир, захлинаючись водою і власною кров'ю, як з останніх сил вигрібалась до берега, а тоді довго повзла, добираючись до рідної хати,— глухим, онімілим селом, без жодного зблиску в затужавілих у темряві вікнах. Всі герої Джека Лондона блідли перед постаттю цієї простої селянки.

Про все це я й писав, повернувшись до Харкова, у своєму першому нарисові. Нічого не додавав, не вигадував, писав тільки те, що розповіли мені люди, я був переконаний, що узнав геть усе про цю жінку: сам селюк, я знав, що в селі усе на виду, там не можна приховати нічого.

Написав, відніс до друкарок і, вже віддрукований, минаючи усі відділи, поклав на стіл Паламарчукові. Адже він мене посилав, перед ним я і звітувався.

Дні минали в нетерплячім чеканні. Я прибігав ледь світ до редакції, хапав віддруковану щойно газету, поспіхом розгортав, шукаючи нарис, я уже уявляв, як принесу ту газету до своєї бабулі, щоб вона зрозуміла, хто в неї живе, але нарис все не появлявся і я вже хотів іти до редактора і запитати, чому не друкують, та мій завідуючий упередив той необдуманий крок:

— Чекаєш — не дочекаєшся побачити свій нарис?.. А його не надрукують.

— Як не надрукують? Чому?!..

— Тебе для чого посилали? — запитав завідуючий. Сам пояснив:— Щоб ти написав про жінку, яку не просто розстріляли, але яка вела героїчну боротьбу з фашистами... Була підпільницею, тримала зв'язок з партизанами...

— Та там і не пахло партизанами! — вигукнув я.

— В крайньому разі активно вела агітацію проти окупантів, писала листівки, згуртовувала довкола себе молодь.

— Нічого вона не згуртовувала! — знову не витримав я.— Жила, як усі.

— От-от, "як усі",— перекривив мене завідуючий.— Важко було написати, як вона боролася з німцями?

— А що люди сказали б?

— Люди,— хмикнув завідуючий.— Люди прочитали й повірили б... як уміло про це написати... І ми б мали героїню, яку можна було б і до нагороди представляти... Учися, братику, якщо думаєш працювати в газеті.

Так мені було дано перший урок про специфіку роботи в газеті. В ту ніч я довго крутився-вертівся в крижаному ліжкові своєму, сперечаючись подумки із завідуючим, і мені з голови чомусь не йшла вже зовсім інша жінка, яка жила в роки окупації не у Великих Сорочинцях, а в Сту-денкові,і яка була єдиною комуністкою на все село.