Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Взяти ложки забули декілька чоловік.

— Ех ви, вояки! Які ж ви солдати без ложок? Хазяєчко, позичте їм ложки.— Сам дістав ложку, подав моєму по казанкові напарнику.

— А ви? — спитав той несміливо.

— Бери, бери, я потім поїм.— Він уже передав свій повен, з верхом казанок хазяйці.

Ложка сержантова була металева, вузька й гостроморда. Ще й вздовж ручки тягнувся старанно видряпаний напис: "Іщі, сука, мясо!"

Не встигли доїсти, як знадвору донісся переляканий крик вартового:

— Во-оздух!

Й одразу ж тривожний гул донісся до середини, холодом наповнив груди.

— Одставить кашу! — скомандував дзвінко сержант.— Вимітайся надвір!

Штовхаючись, ми кинулися в двері. Вискакували в холодний ранок, а там уже грізно вібрувало небо і тремтіла земля під ногами.

Незчувсь, як влетів до глибокої ями: тут уже один на одному лежав увесь взвод. Вдарився об чиїсь гострі коліна, з острахом глянув у небо. Там, гостро спалахуючи, швидко неслись літаки з чорними хрестами на крилах. Один, другий, третій, четвертий... Далі я перестав рахувати: передній літак, завалившись на крило, стрімко понісся донизу й одразу ж висипав чорні довгасті краплини. Краплини на якусь мить зависли на місці, наче роздумуючи, падати їм чи не падати, потім, зірвавшись, полетіли донизу, і крізь рев літака, його прошиваючи, націлений прямо у яму, різонув пронизливий свист.

— Не наші,— донісся голос сержанта.

Й одразу ж гухнуло, вдарило, рвонуло десь поза ямою, вогняним смерчем злетіло до неба. І не встиг я подумати, що пронесло, слава Богу, як другий літак, моторошно завиваючи, став падати просто на нашу яму.

— Не наші!.. Не наші!..— промовляв щоразу сержант. Він лежав посеред ями, обіймаючи хазяйку, яка щосили притискалася до нього.

— А оце уже наші!.. Ну, браття-слов'яни, тримайтесь!

Чорні краплини, що летіли, здається, мимо, наче накликані голосом сержанта, розвернулися прямо на нас. І хоч вони враз позникали, я всім тілом відчув, як бомби падають прямо на мене, межи очі, і все, що було досі живого, зім'ялося, роздерлося, загналося в землю душу вимотуючим свистом.

Й одразу ж трусонулася земля. Жбурнула мене догори, ударила, знову жбурнула. Голову боляче стисло, в груди ввірвався вогонь. Задихаючись, кашляючи, я борсався серед червоної мли, а коли врешті виборсався, коли з подивом подумав, що іще живий, то не бачив нічого, крім густої пилюки та рудого з занудливим запахом диму. Не було більше ні реву, ні свисту, тільки неподалік тріщало, немов горіло велетенське багаття.

— Всі живі? — залунав голос сержанта. Пилюка потроху осідала, а дим ставав ще грубіший.— Убиті, поранені є?.. Ану з ями, поки не подушило!

Довкола заворушилися, заштовхалися, поспіхом вибираючись із ями. Мене кілька разів збили з ніг, хтось наступив на спину і я, пропечений раптовою злістю, рвонувся і вже на чиїхось плечах вибрався нагору.

— Де ж я тепер житиму?

Обернувшись, вгледів хазяйку. Стояла простоволоса, розхристана, дивилася на те, що лишилося од хати. Пів-хати як не було, другу половину дожирав вогонь. Там тріщало й шипіло, розтікаючись на всі боки димом. Дим переповнював двір, витікав сизими ручаями на вулицю.

— Де ж я тепер житиму? — питалась хазяйка розгублено.

Я почувався так, наче у тому, що її хата згоріла, була і моя велика провина. Коли б ми сюди не зайшли, німці, може, й не бомбили б село. Мені хотілося чимось утішити хазяйку, але що їй казати, а тут на моє щастя з боку вулиці пролунала команда: "Виході строіцца!" — і я побіг до воріт, що якимось чудом лишилися на місці.

І, вже йдучи в строй, раз по раз оглядався назад.

— Шіре шаг!.. Шіре шаг!..— лунало над колоною: командири намагалися пошвидше вивести нас із села. Та ми й самі не барились. Поглядаючи в небо, де ось-ось могли появитися ворожі літаки, ми майже бігли, натикаючись один на одного. Тупотіння, хекання, брязкіт казанків з недоїденою кашею. Казанок, що з нього я їв, був у напарника. Він трюхикав поруч, жалісно допитувався:

— Чим же я тепер воюватиму?

Вибігаючи з хати, він прихопив казанок, а гвинтівку забув.

За селом спустились на замерзлий Дінець. Перетнули, втягнулися до лісу, що круто підіймався угору. Зітхнули полегшено і під високими деревами відчули себе в безпеці. Десь далеко попереду, за горою, глухо озивалася війна, а тут було тихо, і коли б не мороз, то й зовсім можна жити. Командири вже нас не квапили, колона, огорнена паром, рухалася дедалі повільніше, долаючи круту, засипану снігом дорогу. Ставало жарко, дехто навіть розстебнув цивільну свою одежину.

Десь на середині підйому оголосили десятихвилинний привал. Сержант знову заходився вичитувати мого напарника, що вмудрився позбутися гвинтівки:

— Розстрілять тебе мало!

Підійшов лейтенант, командир нашої роти:

— Де він, герой?

"Герой" стояв як у воду опущений. Завелика, мабуть батькова, шапка налазила йому аж на очі.

— Щоб гвинтівка була! — наказав лейтенант сержантові.— Діставайте де хочете!

І сердитий пішов у голову колони. Рушили далі. Я йшов — переживав за напарника. Запитав:

— Як тебе звати?

Той ображено блимнув, відповів неохоче:

— Петро.

— Розговорчики! — нагримав сержант. І ми вже мовчали, поки й вибралися з лісу.

Ліс одразу ж лишився позаду, мов обрубаний: наїжаченою чорною стіною, відбиваючи шалені повіви вітру. А попереду, аж до обрію, що губився в білій імлі, лежав оголений, нічим не захищений степ. І по тому степу з краю в край котилася каламутна поземка. Нас одразу ж оглушило, осліпило, вдарило в обличчя зарядами колючого снігу, сипонуло в рукави, за коміри. "Подтянісь!.. Подтянісь!.." — забігали командири вздовж колони, що одразу ж втратила темп. "Шіре шаг!" А довкола дихала, рухалась, осідаючи й знову набухаючи, вистуджена наскрізь поверхня.

Скільки ми отак ішли — проти вітру, місячи сніг, я не пам'ятаю. Ноги були мов чужі, руки давно закоцюбли, зашпори гризли пальці. Вітер був такий, що на нього можна було лягти і не впасти. Рухалися тільки боком.

— Подтянісь!

І в них ото вистачає ще сили бігати вздовж колони й кричати!

Стали спускатись у вибалок. Тут було трохи тихіше, вітер лютував уже над головами, а внизу з шурхотом пересипався сухий сніг, то оголюючи, то знову засипаючи численні горбки. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч, і чим нижче спускались, тим їх траплялося більше. І з тих горбків витикалися то рука, то боса нога, то голова,— закостенілі, скуті морозом.

— Німці,— покотилося понад колоною.

Ми з гострою цікавістю роздивлялися трупи. Багато хто з нас вперше побачив убитих німців. Наших бачили, особливо забитих під час весняного відступу, коли через Дінець проривалося все, що тільки могло прорватися,— трупами були всіяні всі луки, не можна було ступити, щоб не наткнутися на пошматоване тіло нашого бійця, але щоб німці лежали отак... Всі до одного босі. Голі ноги витикалися із снігу, відсвічували слоновою кісткою. Німці наче роззулися, щоб легше було утікати, та, бач, не втекли. Смерть застукала всіх до одного, розметала по балці і тепер наче бавилася ними, то присипаючи снігом, то знову оголюючи.

— Привал! — пролунала команда.

Сержант змів з убитого сніг, позручніше на нього усівся:

— Обід, браття-слов'яне! Діставайте ензе! Одну консерву на двох.

"Ензе" лежала в моїй торбі. Дві банки консервів, десяток сухарів, три грудочки синюватого цукру. Четвертий я уже потай кинув до рота по дорозі до села, де нас бомбило, хоч була сувора команда покласти в торби й забути: недоторканий запас, на крайній випадок. Але піди розберися, де той крайній випадок, і то в одного, то в другого віддималась щока, а губи змазувалися солодкою слиною.

Наслідуючи сержанта, я теж змів сніг з убитого, примостився на нього. І тільки усівся, як мені здалося, що мертвий заворушився піді мною.

Більшість же їли навстоячки. Стояв і Петро.

— В тебе ніж є? — спитав він, тримаючи консервину в руках.

— Немає.

— Чим же її одкривати?

— Попроси оно у сержанта.— Сержант саме діставав фінку.

Хоч-не-хоч довелося йти до сержанта.

— Одкрити? Давай.

Фінка вгрузла в метал, як у масло.

— Тримай! Як ви й воювати збираєтесь?

— Змішаємо з кашею? — запитав Петро, тримаючи одкриту банку. Очі його голодно блищали, шкіра на вилицях напнулася так, що здавалось: от-от не витрима, трісне.

— їстимем окремо,— мені не хотілося мішати ще вранці недоїдену кашу з оцією смакотою, що була в банці.

По черзі орудуючи однією ложкою, вишкребли кашу, а потім заходилися біля гороху з яловичиною. Клали на сухар і отак, разом із сухарем, і відгризали: ну, можна жити. Незчулися, як консервина засвітила порожнім денцем. Петро довго шкріб її уже пальцем, а я думав про "ензе", що лежало у торбі: наче й не їв.

Пролунала команда:

— Ста-ановись!.. Р-равняйсь!.. Смір-рна!.. Ша-агом арш!.. Оте "арш" лунає, як постріл.

Йшли до пізнього вечора. Вже й сутінки огорнули весь простір, а ми все йшли, йшли, йшли, продуті, остуджені, обшарпані вітром, тепер уже не білим, а чорним, ішли, огорнуті такою смертельною втомою, що все на світі було нам байдуже. То один, то другий, вивалюючись сонно з колони, падав у сніг, і тоді хтось із командирів з лайкою підбігав до нього, зводив, ставив у стрій. "Подтянісь!.. Под-тянісь!.." — все частіше лунала команда, і колона, звиваючись, повзла уперед, долаючи кілометр за кілометром.

Аж ось попереду в чорній тьмі щось освітилося, здригнулося. І хоч світло те одразу ж і згасло, ми лише при думці, що вже недалеко, повеселішали, підбадьорились. А там знову й знову освітлювалось, злітаючи вище й вище, і я здогадався, що то світять ракети, що там уже передова, до якої ми йдемо, і сказав про це Петрові.

— А чого не стріляють? — спитав Петро боязко.

— Стрілятимуть. Ще наслухаєшся.

Десь далеко за північ з'явилося місто. Виросло обвугленими будинками, які стискали вулицю, що в неї ми втягувалися,— чорні стіни з ще чорнішими проваллями дверей та віконниць, і коли злітала чергова ракета, заливаючи все пекельним, наче з того світу позиченим світлом, від будинків упоперек вулиці простяглися рухливі спотворені тіні. Наче всі оці споруди продовжували корчитись, обпалені нещадним вогнем. І густо, пронизливо пахло горілим. А втоптаний сніг був чорний од сажі.

І жодної людської постаті, жодного поруху.

— Все, гади, спалили! — вилаявся сержант.

— А люди? Де подівалися люди?

Сержант не відповів.