Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Я їх витираю сердито, боячись, щоб хто не помітив... Та й хто там помітить: довкруж ні душі. Все поховалося по хатах, здається, що й хати причаїлися, поприсідавши за парканами. Тихо, темно, моторошно... Іду, прислухаючись сторожко, чи не несе кого назустріч,— слава Богу, нікого,— ось і ставок, ось і гребля. Господи, хоча б тут не було поліцаїв!.. Під кожною вербою ввижається постать з націленою на тебе рушницею...

Та ось гребля кінчається і я вже в Яремівці. Тепер оцією вулицею — прямо до лісу.

Сушко зустрічає на узліссі:

— Чого запізнився?

— Та дома не пускали... А де хлопці?

— Хлопці вже на місці. В бліндажі.

Розмовляли пошепки, наче нас хто може почути. І від того ще більше стискається ліс, все темнішими стають дерева.

— Як там поліцаї? — цікавиться вже по дорозі Микола. Розповідаю йому, що дізнався, почув:

— Чоловік двісті, не менше. З усього району зібралися. А начальство у Варки гулятиме. Отієї, що під лісом живе.

— Ну ми їм нагуляємо!

— Не боїшся?

— Вони нехай бояться! — цього чорта нічим не злякаєш. Навіть двохсотьма поліцаями, що я їх заокруглив, додавши ще й наших охоронців порядку.

Ось і бліндаж. Кость та Іван вже всередині. Засвітили свічку, розбирають набої. Ділять гранати, сперечаються: кожен хоче взяти єдину "лимонку".

Мирю їх тим, що ні той, ні другий "лимонки" не візьме.

— А чого?

— А ти знаєш, наскільки осколки з "лимонки" розлітаються? Кинеш, тебе ж дістануть. Беріть РГД. Та не забудьте запали.

— Не забудемо.

Микола вже з кулеметом. За мною споряджені диски, я за другого номера. Ось вони, півмішка. Трасуючими набоями набиті. Щоб нагнати більше страху поліцаям.

Беру ще й карабін і набої до нього. А гранат не беру, гранати нам з Миколою не знадобляться.

А може, узяти? Ану ж набіжать поліцаї!

Кладу до кишені ребристу "лимонку". Ми ж будемо в окопі, всі осколки пролетять над нашими головами.

Ми про все вже домовились. Дійдемо до Студенка, Кость та Іван візьмуть праворуч, отією дорогою, що веде від залізниці. Підкрадуться поближче і кинуть гранати. А потім почнуть стріляти з гвинтівок. По селу, навмання, щоб наполохати поліцаїв, викликати на себе вогонь.

— Почнуть поліцаї стріляти — одразу ж тікайте до лісу. Щоб котрогось не підстрелили. Чуєте?

— Не глухі, чуємо.

— Глядіть же, не затримуйтеся. Одстрілялись — і негайно до лісу, до нас.

Я найбільше боюся, щоб вони не завозькались і щоб у когось не вцілила куля.

Микола і я візьмемо праворуч. До отих шанців. Засядемо в,окопі і будемо чекати, поки поліцаї почнуть стрілянину. Отоді і заговорить наш кулемет...

Гасимо свічку, полишаємо бліндаж, йдемо вздовж залізниці, щоб не збитися з напряму: од залізниці лишився < лише насип, та покарьожені шпали, та рейки погнуті. Наші війська, відступаючи, пустили по колії паровози, впряжені у велетенські подоби плугів,— все переорали дощенту. А мости висадили до одного в повітря. Мертва тиша, тільки ми хекаємо, продираючись через густі кущі, оступаючись в невидимі ямки.

Ось і дорога. Зупиняємось, щоб трохи перепочити, я востаннє наказую хлопцям:

— Ваше завдання — розворушити поліцаїв. Обстріляєте, кинете гранати і біжка до лісу, до нас. Чуєте? Ну, йдіть.

Кость та Іван звертають на дорогу, одразу ж зникають у темряві. А ми рушаємо ліворуч, в напрямі до окопів. Я нічого не бачу, мені весь час здається, що ми дуже вже забираємо ліворуч, та Микола заспокоює, що йдемо правильно.

Та ось ліс кінчається, а оно і окопи: чорніють високими брустверами. А далі, за сотню метрів — хати. В усіх хатах темні вікна, тільки в одній, що ліворуч, світяться всі до одного.

— Ото Варчина хата,— шепочу Миколі.

— Бачу. Гранату б туди.

Обережно сповзаємо в глибокий окоп, Микола прилаштовує кулемета на бруствер, я дістаю з мішка диски, щоб були під руками. Знімаю з плеча карабін, кладу поруч з кулеметом на бруствері.

Тепер справа за хлопцями.

Мина півгодини, а може, й година. Тиша стоїть така, що аж давить у вуха.

Де хлопці, чому не озиваються?

— Поснули, чи що? — сердито шепоче Микола. Вдивляємось у той бік, а в голові вже ворушиться думка,

чи не наскочили вони на поліцаїв. Тільки ні, тоді б ми почули голоси, а то й стрілянину...

Та ось праворуч лунають оглушливі вибухи... Один... другий... третій... четвертий... І слідом поспішливі постріли. Хлопці! Нарешті озвалися.

Вікна у Варчиній хаті враз гаснуть, звідти доноситься переляканий вигук, й одразу ж замиготіло, затріщало з кількох автоматів. Стріляли не в нас — у бік хлопців.

— Давай! — штовхаю щосили Миколу.

Микола розверта кулемет, натиска на гашетку. Довга трасуюча черга прошива нічну темряву, січе по Варчиній хаті, по тих, що стріляють. Автоматні вогні гаснуть, наче обрізані.

Потім ми дізналися, як поліційне начальство, поскидавши автомати, повзало по землі під трасуючими кулями, як ховалося за хату, а потім, не витримавши, дременуло в село, подалі від лісу...

Ми гасили один вогонь за другим, що спалахували то там, то тут, ми кінчали вже третій диск, коли з'явилися хлопці. Притупотіли, як загнані коні.

— Тікаймо, оточують!..

І мені одразу ж здалося, що попереду аж ворушиться од поліцаїв. Я вхопив "лимонку", висмикнув запобіжник, закричав хлопцям:

— Стрибайте в окоп! — і щосили пожбурив гранату. Гучний вибух, хиже фурчання осколків. Ми вискочили

з окопу і щодуху помчали до лісу. А позаду наростала стрілянина, і кулі свистіли, і тьохкали, й чмокали над нашими головами.

Зупинились, захекані, аж біля залізниці. Стрілянина позаду все дужчала, ліс аж стугонів, навіть сюди долітали кулі, нам уже здавалось, що поліцаї, отямившись, рушили слідом за нами, тож треба забиратися геть, поки цілі. І ми знову побігли, тепер уже не в глиб лісу, а ліворуч, в напрямі до Яремівки.

Продиралися через густі кущі, що чорті-коли й наросли, перечіпалися, падали, гілля било нас в груди, в обличчя, шарпало одяг, бігли, поки й попадали, вибившись із сил. Стрілянина була мов ще лютіша, але тепер стріляли не навпроти нас, а далеко праворуч.

Куди тепер іти? Де подітись? Про те, щоб вернутись у село, навіть у Яремівку, не могло бути й мови. Яремівська поліція теж не могла не стривожитись і тепер чатує на вулицях.

Хіба що в наш бліндаж? Пересидимо до ранку, а там буде видно.

І тут Микола згадав про свою далеку родичку, яка жила у лісництві.

— Ходімо до неї.

— А не видасть?

— Не видасть. У неї чоловік командир. Десь на фронті воює.

В лісництві я вже не раз був. Акуратна посеред лісу садиба, кілька ошатних будиночків і в одному з них живе Миколина родичка.

Тепер треба подумати, куди подіти зброю. Не заявлятися ж в лісництві з гвинтівками та з кулеметом.

'Майже навпомацки знаходимо неглибокий окопчик, складаємо на дно свою зброю. Ламаємо соснове гілля, маскуємо старанно. Звільнившись од важкого мішка, я зітхаю полегшено: диски так натовкли мені спину, що вона аж пече.

Вже не біжимо — йдемо темним лісом. Ось і лісництво.

— Заждіть,— каже Микола.— Я піду сам.

Йде у двір, а ми стоїмо й слухаємо рясну стрілянину, що не вщухає й на мить. Стрілянина, здається, посувається все ближче і ближче. Невже поліцаї посунули в ліс?

Появляється нарешті Микола:

— Пішли.

Заходимо до хати. Вікна в кімнаті вже позавішувані, сяє велика гасова лампа. Побачивши нас, Миколина родичка сплескує в долоні:

— Господи, на кого ви схожі!

Ми, як чорти, в реп'яхах. З ніг до голови. На мені за реп'яхами й шинелі не видно. Скидаємо верхній одяг, починаємо чиститись од колючої напасті.

Миколина родичка (не пам'ятаю, як звали ту мужню жінку, адже коли б нас застукала у неї поліція, їй теж би світила шибениця), коли ми сяк-так одчистились од реп'яхів, береться слати нам постіль. На підлозі.

— Куди ви зараз підете? Не чуєте, що робиться? Чуємо. Поліцаї мов збожеволіли: смалять у ніч з усіх

видів зброї. Жбурляють навіть гранати: раз по раз чуємо вибухи.

Лягаємо покотом. Не знаю, як хлопці, а я заснути не міг: вслухався у стрілянину, що тривала аж до світанку.

Рано-вранці вертаємося в село. Йду через греблю — ні душі. Скрадаюсь порожньою вулицею — жодного поліцая. Лише занімілі хати.

— Де ти був? ^

Тьотя Аня лежить на ліжкові — стогне, на лобі у неї мокрий рушник. На мамусі ж немає лиця.

— Ми думали, що тебе вже й живого немає! Оправдовуюсь як тільки можу. Кажу, що грав у карти

в Миколи, а почалася стрілянина — побоявся вертатись додому. В Миколи й заночував.

— Ти хоч би про нас подумав, як про себе не думаєш,— каже плачучи мамуся.

Ну, що мені ще казати? Я мимохіть заздрив партизанам, над якими ніхто не лив сльози, не хапав за поли. Спробували б вони повоювати під наглядом мамусі чи тьоті Ані!

Поліцаї, що вчора наїхали до Студенка, забралися, звідки й приїхали: побоялися, мабуть, лишитися ще на одну ніч. Протягом ночі вони вмудрилися вистріляти всі набої, вижбурляти всі гранати. Стріляли до ранку, а поткнутися в ліс так і не наважилися.

Так була зірвана акція по знищенню холодноярівських партизанів. Селом котилася чутка, що на поліцаїв напав цілий загін партизанів, з кулеметами і навіть гарматами, чутку цю розпустили самі ж поліцаї. Вже пізніше ми довідалися, що кількох поліцаїв, в основному начальство, німці нагородили медалями. За хоробрість, виявлену при розгромі партизанського загону.

А нам — нова неприємність. Якась нечиста сила знайшла наш замаскований окоп та й забрала кулемет разом з дисками, прихопила карабін та гвинтівки. За гвинтівками та карабіном ми не дуже й журилися, цього добра в нас було навалом, а от кулемет... Кулемет треба було дістати за будь-яку ціну, Микола згарячу навіть запропонував викрасти у поліцаїв, але як його викрадеш, коли управа, де перебувала поліція, охоронялася день і ніч, тож вирішили обнишпорити всі наші танки, які стояли, покинуті, по той бік Дінця.

Не день і не два ходили ми за Дінець. Вже й сніг випав, уже й ударив мороз і скував річку кригою, а ми все поверталися з порожніми руками. Танкісти, втікаючи, позабирали всі кулемети, лишаючи лише запасні диски, що валялися майже в кожному танкові. Врешті далеко в лісі, майже під Святогорськом, ми знайшли одинокий танк з кулеметом. В танк чи то поцілила бомба, чи то танкісти його підпалили, він весь обгорів, але з башти поруч з гарматою стирчав кулемет.

Все вигоріло дощенту і всередині і поки ми дістали той кулемет, то перемазались по самісінькі вуха.