Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Діди та дядьки косили достиглу пшеницю, жінки в'язали, а молодь зносила важ-кенні снопи у копи й полукіпки, а потім — у великі стоги. Обіцяли, що, коли обмолотимось, німці видадуть людям зерно, бо ж треба якось жити на світі, та одного дня під'їхала ціла колона машин та й забрала ще необмолоче-ний хліб у село, де була молотарка.

Тільки ми те зерно й бачили.

Але нам — мамусі, тьоті Ані й мені — було чим зустрічати зиму. В перший же день, коли я повернувся додому, мамуся показала два мішки пшениці, що лежали під ліжком. Підібрали на дорозі з якоїсь машини, що обламалася.

— Назбираємо ще жолудів, то якось протягнемо до весни,— сказала мамуся.

І майже всю осінь ми ходили до лісу по жолуді. Потім їх пережарювали, товкли в ступі, а зерно мололи потай в жорнах. Змішували половина на половину та й пекли хліб: важкий, наче цегла і гіркий, як полин. Але це все ж був хліб, розрізаючи кожну хлібину, стежили, щоб і крихта не впала додолу.

Під час жнив я подружився з молодшим од мене на три роки Сушком Миколою, Сергійковим однокласником, а згодом і з двома його однолітками: Карпуновим Костем та Іваном Лобком. їх обох якось привів до мене Микола і сказав:

— Цим можна вірити. Не продадуть.

У мене з Миколою вже не було таємниць. Ми вирішили в першу чергу озброїтися, а там видно буде, як воюватимемо з німцями і поліцаями. Мабуть, і шлях замінуємо, по якому відступатимуть німці. Що німці таки відступатимуть, рано чи пізно, ми не маємо жодного сумніву. Віра в їхню неминучу поразку сидить у нашій крові. Краще вже смерть, аніж жити під німецьким ярмом. Це не гасла, ні, не красні слівця — це глибоке наше переконання.

Із зброєю в нас не було жодних проблем: її вздовж Дінця валялося стільки, що вистачило б озброїти не одну стрілецьку частину. І хоч поліцаї-мінери вже добре прочесали всі луки і відвантажили до району не одну підводу боєприпасів, вони все одно не могли все підібрати. Так що знайти гвинтівку чи підібрати карабін було не так трудно, а от як пронести через село до бліндажа, що ми його обладнали посеред лісу?

Врешті надумались розбирати гвинтівки на місці по частинах і переносити: приклади — окремо, дула — окремо, затвори також. Запихали в штани та під сорочки, ще й зверху маскували піджаками, а набої, толові шашки й гранати складали в мішки, пополам із жолудями. Як ми жодного разу не попалися, я й досі дивуюсь, але наш бліндаж потроху-потроху перетворювався на справжній арсенал: зо два десятки гвинтівок, ціла гора набоїв до них, гранати й запали, толеві шашки і капсулі-детонатори ще й кілька мотків бікфордового шнура. Бракувало лише кулемета, кулемет був нашою блакитною мрією. Без нього ми не уявляли нашу діяльність.

Тож, шукаючи кулемет, ми й забрели з Миколою на оте мінне поле.

Кулемет знайшов Карпунов. У Дінці, на мілизні, при самому березі. Як поліцаї його й не помітили? І не ручний, Дегтярьова, неоковирний, як дишло, а танковий, схожий на збільшений автомат з круглим диском на шість десятків набоїв. Диски такі в нас уже були, підібрали по танках, що стояли, підбиті, розбомблені по той бік Дінця. Понад десяток дисків. Так що кулемет цей як з неба звалився.

Завдав же він нам мороки! Кожну деталь, густо криту іржею, треба було вимочити в гасові. А де дістати той гас, як не вкрасти у батьків, що трусилися над кожною його краплею. Виціджували потай із ламп та й зносили в слоїках до бліндажа, зливаючи в довгеньке коритце.

Та ось кожна деталь старанно очищена, змащена, припасована на місце. Вставляємо диск, натискаємо на гачок (натиснув Микола), і кулемет враз ожив, ожив так, що ми ледь не оглухли від басовитої черги.

Вертались додому як ніколи щасливі.

Першу нашу партизанську акцію ми провели десь в кінці жовтня і була вона сільською по звичаю: вимазали поліцаям дьогтем ворота, як дівкам, що втратили честь. Дьоготь дістав Микола, в нього батько був лісником і тримав про запас цілу бочку.

Поділилися на дві пари: я і Микола, Кость та Іван, діждалися темної ночі та й рушили з квачами селом.

Квацював ворота Микола, а я стояв на чатах, пильнуючи, щоб ніхто не застукав зненацька. Біля чергових воріт на нас люто загавкав собака, одразу ж засвітилося світло, клацнула клямка. Ми кинулись навтікача, Микола перечепився, упав, та одразу ж і підхопився, мене наздоганяючи,— вже майже з порожнім відром: весь дьоготь вилився йому на штани.

Зупинилися аж на греблі, що підпирала ставок. Зачаїлись під вербою, прислухались. Тиша, ніде і не блимне. Згодом залунали поспішні кроки, появились дві темні постаті: Кость та Іван.

— А нас пес наполохав, Микола он штани зіпсував. Розмовляли пошепки, така була напружена тиша. Постояли, прислухаючись, і розійшлися: хлопці в бік

Малої Яремівки, вони там і жили, я ж повернув назад. Ішов і під кожним двором мені ввижався поліцай.

Другого дня гуло все село: хтось повимазував поліцаям дьогтем ворота. Поліцаї злі, як чорти, ходили од хати до хати, брали за петельки кожного хлопця.

— Ану, показуй руки! — Дивилися, чи не лишилось якогось сліду од дьогтю.

Тож добре, що в мене були чисті руки, а друзі мої жили в Малій Яремівці, а не в Студенкові: інше село, інший район і навіть область, там були свої поліцаї, які й не думали перевіряти хлопцям долоні. Навпаки, вони були аж задоволені, що їхні колеги так пошилися в дурні.

Тож операцію можна було б вважати успішною, аби не Миколині штани: жодного гасу не вистачило б їх одмочити.

Добігши до двору, Микола їх скинув та й запхнув під колоди, що лежали під сараєм. І вже без штанів пробрався до хати.

Вранці кинулись — немає штанів. Микола клявся і божився, що клав їх на місце, та батьки йому не вірили.

— Допарубкувалася бісова личина, що вже й штани загубила! — лаявся батько.— Ходи тепер без штанів!

Кінчилось тим, що батько змушений був віддати свої штани. Празникові...

— Загубиш і ці, то й на очі не попадайся!..

Кілька днів ми сиділи притихлі, як миші. А потім взялись за своє.

Надходила річниця жовтневої революції, сьоме листопада. Ми не могли не відзначити цю дату. Але як? Напасти на поліцію? Підпалити управу? Сперечалися, думали: врешті-решт вирішили вивісити червоний прапор. Посеред села, на крамниці, що порожня стояла в центрі на вигоні. На управі теліпався прапор із свастикою, управу охороняли день і ніч поліцаї, та й дах був од землі високо — спробуй забратися. Крамницю ж ніхто не охороняв і головне: позаду був піддашок — рукою дістати.

Отже, на крамниці. Припасуємо до димаря ще й повісимо напис, що заміновано. Хай майорить, хай усі бачать, що влада радянська живе й помирати не думає.

Лишилося тільки дістати червону матерію.

Довго сушили голову, врешті Іван згадав, що бачив Костеву старшу сестру у червоній сукні.

Кость спершу не вдавався на вмови, посилався на те, що батько з нього сім шкур злупить, коли дізнається. Врешті я не витримав, сердито спитав:

— Ти партизан чи не партизан?

— Партизан.

— Який же ти партизан, коли тобі якесь плаття дорожче од радянської влади?

— Тобі добре так говорити,— образився Кость,— в тебе батька немає. А в мого, знаєш, які кулачища!

— В мене теж батько...— встряв Микола.

— Тебе ж батько не бив за штани!

— Не бив? А хто пужалном по спині утюжив? Синячище й досі є... Теж мені партизан: батька злякався!

— Я не злякався...

— Тоді тягни плаття! Не бійсь, все не візьмемо: знизу тільки на прапор одріжемо.

І Кость неохоче погодився.

Зготували прапор, стали нетерпляче чекати сьоме листопада. Точніше, не сьоме, а шосте, щоб уночі той прапор і вивісити.

Та сталася подія, що порушила всі наші плани: шостого листопада, опівдні, в селі появилася велика валка поліції. Душ, мабуть, із сто. Наїхали з усього району, зупинилися на ніч, щоб підібрати і наших поліцаїв, і згодом у селі знало і старе й мале, що поліцаї їхали до якогось Холодного Яру громити партизанів.

Я, коли дізнався, одразу ж побіг до Миколи.

— Пішли до хлопців!

По дорозі до Івана та Костя розповів йому про каральний загін.

— Нападемо? — мене аж трусило од збудження,

— А чого ж,— відповів незворушно Микола.— Тільки цур: я з кулемета стрілятиму!

Викликали Костя, а потім Івана, домовились, що як тільки смеркне, зберемося в нашому бліндажі. Сходитись по одному, щоб не впадало в око. Микола пообіцяв зачекати мене на узліссі, бо я боявся заблудитися по темному.

— Даром тільки плаття перевели,— журився Кость: він боявся батьків більше, аніж поліцаїв.

Я до вечора не знаходив собі місця. Час наче застиг, вечір все не надходив, заскочила сусідка, тітка Наталка, розповіла, що у Варки, яка живе аж під лісом, збираються гулять поліцаї. Начальство. Варка вже й самогону нагнала.

Варка була відомою на все село самогонщицею. Наші поліцаї її не минали: бігали майже щодня пригощатися.

Ну, що зберуться у Варки, для нас краще. Попід лісом, метрів за сто від Варчиної хати тяглися шанці, викопані ще нашими військовими, отам ми і засядемо. Мені страшенно хотілося сходити, поки видно, подивитися, звідкіля краще стріляти, але я побоявся, що мене побачать поліцаї.

Врешті стало смеркати. Одягаю шинельчину (надворі вже холодно), демонстративно беру карти, що лежали на столі, кладу до кишені.

— Ти куди? — стривожено питає мамуся.

— До Миколи. В карти пограємо.

— Ти дограєшся,— встряє тьотя Аня.— Як вечір, так тебе наче вітром здима.

— Не ходив би сьогодні, Толюсю,— молить мамуся.— Глянь, скільки поліції.

Та я стою на своєму. Заспокоюю, що поліція у нас, в Студенкові, а не в Яремівці, тож ніхто мене не перестріне. Та й недовго побуду: трохи пограємо та й розійдемося.

— Гляди ж, не засиджуйся. Хай тебе Бог береже,— хрестить мене мамуся.

З приходом німців тьотя Аня й мамуся знову вернулися до Бога. Моляться на ніч за здоров'я Толі Старшого, Серпика і Костя, благають для них порятунку. Та й взагалі я помітив, що як тільки горе велике, люди згадують про Бога. Ось і в нашому селі появився священик і старші за віком, особливо жінки, ревно відвідують церкву, що відкрилася в колишньому клубі.

З холодком у душі виходжу надвір. Думка, що, може, я оце востаннє бачив мамусю, що мене можуть вбити або, ще гірше — важко поранити і тоді я потраплю до рук поліцаїв,— ця думка таким щемом відлунює в серці, що на очі мимохіть навертаються сльози.