Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Зупинився, прислухався.

За дверима лунав сердитий мамусин голос: вичитувала, мабуть, Сергійка.

Знайшов клямку наосліп, потягнув на себе двері...

Як мене не вмовляли тьотя Аня й мамуся, як не просили, я другого ж дня чмихнув до Ізюма. Міг би, звісно, кілька днів посидіти вдома, за цей час нічого з Ізюмом не сталося б, але мені аж пекло появитися в школі в черво-нофлотській формі.

— Та ви що?! — кричав я до мамусі й тьоті Ані.— Ви знаєте, що мені буде, якщо я хоч на день запізнюся у військкомат? Судитимуть!

І вони, налякані, одступилися.

— Ну йди вже, йди — сказала мамуся.— Тільки піддінь під шинелю мою вовняну кофту.

Ледве одбився од тієї вдівачки ганебної. Бракувало ще хустки на голову!

До Ізюма — тридцять кілометрів. Пасажирські поїзди не ходили, а військові ешелони, не зупиняючись, вихорем проносились мимо нашого полустанка. Тож мені не лишалося нічого іншого, як рушити пішки.

Дув лютий східняк, мороз хапав за щоки, за носа, здавалося, що й очі вкриваються кригою, всі оті тридцять кілометрів я майже пробіг, намагаючись хоч трохи зігрітися, та все ж коли села проходив, то піднімав вуха у шапці ще й зав'язував, шинелю ж так розхристував, щоб було видно майку. Іде морячок, шапка аж на потилиці, шинеля розхристана, груди під майкою колесом: от кому всі морози до шмиги!

Як я не застудився, не пообморожував вуха, й досі не знаю.

До військкомату добрався опівдні. Заніс свій "вовчий білет", знявся з обліку та й до школи бігцем: мав сьогодні ж повернутися додому. Провідав іще сім'ю отого моряка, віддав його дружині гостинці. "Та ти ж хоч пообідай із нами!" — кинулася ставити на стіл. "Дякую, мені ніколи!" — Я й справді поспішав дуже до школи, бо з-за цього, власне, й прийшов до Ізюма.

Ось і вона, незабутня та рідна,— сяє великими вікнами, у які я виглядав протягом трьох років, аж поки забрали до армії. Де вони, вікна мого класу? Оно, на другому поверсі. На мить здалось, що по той бік появилися знайомі обличчя: Золотоверха і Россомахіна, Валя Чмовжова і Вася Гаврилов і, звичайно ж, мій найкращий друзяка Мишко Кононенко. Появилися та одразу ж і зникли, стерті безжалісним часом,— лишень шибки виблискують холодно.

Поправляю шапку, розправляю всі складочки під ременем флотським, крокую до ґанку. На цей ганок я завжди чимдуж вилітав, портфелем розмахуючи, а тепер піднімаюся солідно й непоспіхом: чомусь здається, що вся школа, всі учні й учителі, припавши до вікон, зирять на мене. Навіть директор, потираючи схвильовано ідеально поголену голову, яку я колись облив чорнилом.

Порожній коридор, притишений за дверима за кожними гомін: ідуть саме уроки. Крокую до вчительської, стукаю У двері:

— Можна?

Учительська теж порожня... Ні, не порожня. Там одинока постать, і в тій постаті я одразу ж узнаю нашого класного керівника, великомученицю нашу, яку ми не раз доводили до сліз, до істерики, нашу найдобрішу у світі Марію Федорівну.

— Здрастуйте, Маріє Федорівно! — Козиряю їй так, як ще кожному командирові не козиряв.— Дозвольте звернутись?

— Толя Дімаров?.. Боже мій, Толя!..

Іде назустріч, простягаючи руки, а в очах уже сльози і сиві буклі жалісно трусяться. Лише тепер помічаю, як вона подалася.

— Сідай, розказуй про себе!

І от ми сидимо, і я не стільки розповідаю про себе, скільки розпитую про моїх однокласників. Де вони? Що з ними? Чи подали якусь вісточку?

Вася Гаврилов?.. Згорів у літакові в перший же день війни. Товариш написав, що не встиг і мотор запустити, як із-за хмар звалився ворожий літак і розстріляв його впритул.

Мишко Кононенко?.. Пропав безвісти. Потім пішов поголос, що він добровільно здався німцям у полон.

— Але я не вірю! Не вірю! — притуляла Марія Федорівна руку до серця.— Щоб мій учень найкращий... Не можу повірити!

Марії Федорівні всі її учні колишні були тільки найкращими. Навіть я.

— Як ти вчився блискуче! Ти був гордістю школи!

Із скромності не заперечую. Вчителям воно, звісно, видніше.

— А Толмачов? А Калюжний?

— Про цих нічого не знаю.

— А та, як її., (вдаю, що ніяк не можу пригадати), Россомахіна Ніна? — В армії чомусь найбільше думав про неї. І страшенно жалкував, що не догадався (чи не насмілився?) попросити її фото. Коли інші діставали з кишень і один поперед одним хвастались фотографіями своїх дівчат.

— Ніночка?.. Ніночка вдома, нещодавно повернулася з фронту.

— Поранена?

— Та ні, трохи прихворіла. Ти її обов'язково провідай. Знаєш, як вона тобі зрадіє!

Мені й не треба цього казати: побувши ще трохи з Марією Федорівною, я рушив до Ніни.

Ніна жила в одному з бараків, в однокімнатній квартирці. ("Без жодних зручностей",— сказали б сьогодні). Під єдиним вікном все літо цвіли пишні квіти: Нінина мати, учителька нашої школи, кохалася в квітах. Вона була дуже красива, Нінина мама, втративши ще молодою чоловіка, могла запросто вийти заміж, але так і не вийшла — берегла себе для дочки. Ніна її дуже любила і дуже боялася: не пам'ятаю випадку, щоб вона кудись подалася, не спитавши дозволу в мами. Навіть коли ми всім класом збиралися в кіно, то завжди казали: "Зачекайте, хай Ніна збігає, спитає дозволу в матері".

Цікаво, і на фронт її мама послала?

Ніна чомусь мені не дуже зраділа. Весь час куталася у велику вовняну хустку, хоча од натопленої печі жаром аж пашіло, померклі очі її не осявали обличчя. Я ледь узнавав у ній веселу, життєрадісну Ніну.

І розмова наша тяглася якось в'яло, мов з примусу. Ніна слухала мене і не слухала, вслухаючись водночас у щось своє, у занурене, єдино важливе для неї. Між нею і мною стояла якась стіна, яку ні я, ні вона не були в спромозі пробити. Та вона навряд чи й хотіла пробити ту стіну.

— Хочеш чаю? — врешті спитала вона. По довгій паузі, коли кожен із нас напружено думав, що б іще сказати.

— Дякую, мені треба йти.— Я звівся, і в Ніниних очах майнуло якесь аж полегшення.— Та й жарко ж у вас! — Мені не запропонували навіть зняти шинелю.

— А я усе мерзну,— ще щільніше загорнулася Ніна у хустку.— Додому?

— Так... Провідаю тільки Люсю.

— Провідай. Вона тобі буде рада. І подала мені холодну долоньку.

Вийшов геть розчарований. Було таке відчуття, наче Ніна ждала не могла діждатися, поки я піду геть.

Ну, якщо й Люся мене так зустріне!..

Люся, призвідниця всього нашого класу. Гострого язичка якої боялися і дорослі, й малі. Це про мене вона колись сказала, що я "ні риба ні м'ясо". Ну, зажди ж, я покажу тобі "рибу"! Збив набакир шапку, провірив, чи світиться майка, щосили постукав у двері:

— Здравія желаю! Краснбфлотець Дімаров прибил у ваше распоряженіє!

— Толя!.. Ой, Толя!..

Веселий вихор налетів на мене, ухопив, закружляв по кімнаті. Не встиг і отямитись, як я позбувся шапки й шинелі і тепер сиджу на дивані і мене щосили тримають за обидві руки.

— Ну, як ти, розказуй!.. Ой, як я за вами, хлоп'ята, скучаю!..— І очі, великі, ясні, вщерть наповнені радістю.

От із ким говорити та говорити!

І все було б добре, коли б, уже прощаючись ("Ти ж почастіше заходь... Як приїдеш, так одразу ж до мене!.. Ти й не уявляєш, як я тобі рада!..")... все було б добре, коли б, уже в сінях, я не згадав про ту "рибу".

— А ти пам'ятаєш, як сказала про мене, що я "ні риба ні м'ясо"?

В Люсі й очі округлились.

— Так от. Я тепер м'ясо!

Господи, це ж яким йолопом треба бути, щоб бовкнути оту фразу! Люся, мабуть, до хати заскочивши, задихнулася від реготу...

Більше й не заходив нікуди. Хоч дні вже стояли великі (початок березня), на мене чекала довга дорога додому. По снігу та заметах, через села, що потроху пірнали у темряву.

Добрався додому далеко за північ. Село уже спало, всі хати тьмяніли темними вікнами, і лиш єдине віконце світило у ніч, мене виглядаючи. І як же приємно, як радісно було йти на той вогник!

Того року, як ніколи, розлився Дінець.

Всю зиму сипало снігом, намітало такі кучугури, що ні пройти, ні проїхати, хати й ті тонули по стріхи, і от всі ці сніги, усі кучугури й замети за якийсь тиждень розтопила дружна весна. Розтопила та й залила все довкола водою.

Потопила — не потопила, а води було стільки, що най-сумирніша річечка, найневинніший струмочок перетворилися в бурхливі та грізні потоки. А що вже казать про Дінець! Він тримався до останнього, все не скидаючи кригу, уїжджену, вбиту тисячами машин та підвід, що

підвозили боєприпаси до фронту, а потім за одну ніч розбухнув, рвонув, заревів та й поніс на своїй здутій спині зведені наспіх мости. І розлився, розхлюпнувся од краю до краю, на п'ять кілометрів ушир, аж до потойбічних кряжів, укритих чорніючим лісом. І всі машини й підводи, що поспішали на фронт, всі до однієї враз зупинилися та й розповзлися, маскуючись, по дворах, по лісових нетрях, що підступали впритул до села.

А військових!.. Військового люду набилося стільки, що не вистачало не те що хат, а й клунь та сараїв — поставити всіх на постій. Копали наспіх землянки, зводили намети — цілі містечка виростали поміж деревами. І вже нам, цивільним, до лісу ні кроку, бо куди не ступи: "Стой, кто ідьот?.." А вони ж до нас у село ходили: офіцери вдень та увечері, провідуючи наших дівчат, а рядові більше вночі, цих дівчата менше цікавили, а більше кури та гуси, та ще й те, що зберігалося в коморах та погребах. Не було й ранку, щоб селом не котилася чутка: "Он і до тих забрались до погреба... І до тих... То нехай би вже брало, не жалко, а то ж потовкло усі глечики!.. А в Лобків всіх гусей підмели. На що вже сторожка птиця, за сто кроків почує, а тут навіть не крикнула..."

Так що поголів'я пташиного порідшало значно, не кажучи вже про молоко, сметану та сир. Забралися навіть до нас: вибрали сало з невеликої діжечки, що ми його тримали на чорну годину — мамуся трусилася над кожним шматком. Мамуся, як не журилася, але не лаялась, як це робили інші жінки, бо як же можна лаяти своїх захисників?

— Може, завтра його вб'є. То хай хоч порозкошує востаннє.

Це — рядові. Що навідувалися до Студенка лише вночі. Офіцери ж приходили серед білого дня, офіцери прогулювалися попід ручки з дівчатами, звісно ж, усі до одного неодружені, так що не зівайте, дівчата, ловіть щастя в рожеві долоньки, та поміцніше тримайте, бо вже он і одна ходить з очима заплаканими... і друга цитує "Катерину" напам'ять... Тільки Валя Чмовжова з кожним днем розцвітає все більше: приворожила не будь-кого, не якогось там лейтенантика зачуханого, а майора, та ще й танкіста.