Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Теж неодруженого. Скільки не зустрічав офіцерів на фронті — усі були неодруженими.
Перетовклося і в нас до біса люду військового. І піхотинці, й артилеристи, й танкісти, й зв'язківці, було навіть двійко дівчаток із пошти військово-польової, обидві запам'яталися тим, що їх за щось посадили на гауптвахту:
8 А. Дімаров
225
мамуся з тьотею Анею щодня носили їм передачі. А коли вони ту гауптвахту, або простіше — "губу", одсиділи, то принесли стільки вошви, що наші мамусі оголосили аврал: вирядивши нас усіх з хати, одпарювали обох та одмивали з ранку до обіду...
Іще гостював у нас кілька день командир частини саперної, що мала навести через Дінець переправу: повінь уже стала спадати, мимо нашої хати день і ніч їхали машини й підводи з акуратно нарізаним лісом. Він якось сказав, що от-от наведуть переправу і тоді всі оці війська, вся оця техніка рине такою лавиною, що ворог покотиться аж до наших кордонів, а то й навіть далі.
— До зими і впораємося,— сказав командир.— Жовтневі у Берліні зустрінемо.
Ми йому вірили, та й як було не повірити, бачачи отаку масу військ...
А потім настав ранок, що надовго вріжеться в мою пам'ять. Минуть роки і роки, багато подій забудуться, зітруться безжалісним часом, а ранок цей пригадуватиметься так ясно і чітко, наче був він сьогодні і оце лише зараз, опівдні, почали опадати руді дими, що підпирали небо по той бік Дінця.
Тієї ночі за останніх два місяці ми вперше заснули по-людському: на ліжках, а не покотом на підлозі. Переправа була нарешті наведена, і всі війська, вся техніка ринули на правий берег Дінця — за якісь дві доби Студенок геть зовсім спорожнів, не стріти жодного військового, навіть Валин майор, що ходив за нею, як пришитий, і той подався на фронт,— тож уперше за ці два місяці ми вклалися спати у ліжка. І спали так міцно, що ні рев літаків, ні стрілянина зеніток не могли нас розбудити.
Проснулися лише тоді, як посипались бомби. На переправу, на той берег Дінця, де скупчились наші війська. Вибухи були такі могутні, що нас буквально поскидало із ліжок, нам здалося, що бомби падають поруч за стінами, розхитуючи весь будинок.
В чому були, ми вискочили надвір. Кричали люди, плакали перелякані діти. Але все це тонуло в несамовитому гуркотові, що докочувався з того боку Дінця.
Там коїлося щось жахливе. Руда стіна диму заступила весь виднокрай, вона рухалася, клекотіла, кипіла, прорізуючись спалахами, а зверху на неї падали і падали "юн-керси", моторошно завиваючи сиренами. Ні Дінця, ні потойбічного кряжу — тільки дим і пилюка, тільки перевита в гарячі жгути стіна, що важко рухалася од того берега на Студенок, поглинаючи все живе на своєму шляху.
Першою відреагувала на жахливу ту стіну мамуся: їй, мабуть, здалося, що наша хата ось-ось загориться. Тож мовчки метнулась до хати, стала виносити все, що попадалось під руку, а за нею і тьотя Аня побігла: винесла в першу чергу-' оті дві картини, намальовані її чоловіком, покійним о. Миколаєм, а за тим ухопила вже зовсім несподівану річ: помийне відро, що правило їй за нічний горщик,— тьотя Аня вночі боялася потикатись надвір. Побачивши те відро, я розсміявся, і мамуся сердито закричала на мене, що чого я стою, не помагаю рятувати майно.
Винесли, склали посеред двору на купу, подалі од хати, що от-от мала загорітись, а потім мамусі зблимнула думка, що бомба може поцілити в ту купу, і давай усе переносити в погріб! І перше, що знову вхопила тьотя Аня, було оте злощасне відро...
А потім після кількаденної панічної втечі наших вщент розгромлених військ по той бік Дінця появилися німці. Село наше знову стало фронтовим, поснувалося відновленими та заново виритими шанцями, по садах стали закопані в землю гармати, а ми переселилися із хати у погріб: німці регулярно обстрілювали Студенок і не тільки з кулеметів та мінометів, а й з важких гармат, і вже не одна хата була дощенту зруйнована і не одна вирита наспіх могила біліла свіжим піском.
Не пам'ятаю, скільки днів ми прожили в тому погребі, знаю тільки, що не дуже довго, бо невдовзі надійшов наказ евакуювати з прифронтової зони все населення (остерігалися, мабуть, шпигунів-диверсантів), і насамперед — учителів, учителі чомусь завжди викликали найбільшу підозру. Підкотила серед ночі підвода, ми повантажили своє нехитре майно та й виїхали десь за двадцять кілометрів у тил.
їхали уже втрьох: я, тьотя Аня й мамуся. Молодшого брата Сергійка за кілька днів перед цим викликали до військкомату. їх, шістнадцятилітніх, в першу чергу підмітали по селах, що лежали в зоні прифронтовій, і я пам'ятаю, як проводжав брата, бо мамуся не змогла: лежала замертво в погребі після приступу важкої хвороби, що мордувала її ось уже кілька років: жорстока мігрень, що супроводжувалась тяжкою судомою, а потім слабістю такою, що не поворухнути й рукою, і все довкруж іде обертом. Майже добу відлежувалась мамуся після кожного такого приступу, то й тепер ледь звела голову, благословляючи сина в далеку дорогу, в невідомість, що на нього чекала.
— Ти ж, Толічка, проведи його... Проведи...— стогнала услід.
І я пішов з братом, що аж згинався під важкою білою торбою, адже невідомо було, в яку чужину забирають дитину і скільки вона там пробуде.
— Дай піднесу! — пропонував раз по раз Серпикові, так було його жалко.
— Я сам,— відповідав щоразу Сергійко, і мені здавалося, що він на мене за щось сердиться.
Минули село, ступили до лісу. І тут на нашу біду появився німецький розвідувальний літак, що його на фронті охрестили "рамою". Появився та й став кружляти понад лісом, видивляючи здобич. І якийсь командирчик, якийсь тиловик, з отих, що отиралися по штабах та складах, налетів на Сергійка з пістолетом у руці:
— Застрелю!!! Демаскуєш!..— тикав тим пістолетом у білий мішок.
— Ану спробуй! — закричав я на нього.— Його військкомат викликає!
— Сбрось мєшок,— наказав той уже миролюбніше та й сховав пістолетик до кобури.
"Рама" полетіла, командирчик десь зник. Сергійко, витираючи ображені сльози, знову впрягся в мішок.
— Вертайся додому... Я сам...
Я стояв і дивився, як зникає поміж деревами худенька постать брата, стояв і не знав, чи доведеться коли ще побачитись, чи розлука оця — назавжди.
Вертався додому, а перед очима все ще хилитався Сергійко з необ'ємним мішком за плечима...
Тож ми серед ночі виїхали із Студенка уже втрьох і десь аж на ранок прибилися до села, куди нас евакуювали.
Притулок дала нам одинока вчителька, закохана в музику. Що вона викладала, не пам'ятаю, зберігся у пам'яті лише великий чорний рояль, що займав півкімнати, і її перше до мене запитання, чи навчаюсь я музиці. "Безнадійна справа",— так приблизно за мене відповіла мамуся і ще додала, що по моїх вухах потовкся добрий десяток ведмедів, тобто я абсолютно позбавлений слуху. На що учителька гаряче заперечила, що такого не буває в природі, що то я просто запущений. "От побачите, не мине й тижня, як він буде грати на роялі! Ось хоча б отак!" — Сіла за рояль, взяла кілька акордів, а потім зіграла якусь простеньку мелодію.
— Завтра й почнемо.
І почалися наші страждання. Страждала в основному учителька, її аж корчило від фальшивих звуків, що виривалися з-під моїх пальців, я наперед уже знав, що з тої муки нічого не вийде, і сідав за рояль з відчуття вдячності, що вона дала нам притулок та ще й підгодувала.
За три тижні я вмудрився освоїти найпримітивнішу ме-лодійку на кшталт "чижика-пижика", з яким і вирушив у дальню дорогу: німці перейшли в літній наступ і нас терміново відправили в тил, тепер уже казали, кудись аж за Дон.
До Дону ми так і не добрались. Пам'ятаю збиту в пилюку дорогу, на якій було все перемішано: військові, цивільні, машини, підводи, худоба. Все те сунуло на схід, намагаючись вирватися із гігантського "котла", що мав ось-ось замкнутися далеко попереду. Густою хмарою стояла пилюка, покриваючи усе живе на дорозі, а німецькі літаки раз по раз падали з неба, сиплячи бомбами й кулями, і розпачливе "Воздух!" розсипало підводи, машини, людей по безкрайньому степу, де не було жодної деревини, жодного кущика для тимчасового схову. Люди лежали беззахисні, молячи невідомо якого Бога: "Тільки не в мене!.. Тільки не в мене!.." — а потім, коли літаки, відбомбившись, відлітали, знову збирались на дорозі, і останньою на ту дорогу виїжджала наша підвода: від літаків уже й слід прохолоне, а мамуся і тьотя Аня все ще лежать, ввіткнувшись обличчями в землю, прикриваючи долонями потилиці.
Згодом на нашій підводі було вже не троє, а п'ятеро: одного разу ми звернули в село, що лежало за три кілометри від шляху, щоб напитися води та відпочити хоч трохи, і там підібрали дружину учителя з півторалітнім сином. Чоловік її був мобілізований ще на початку війни і відтоді не прислав про себе жодної звісточки, тож Шура і вирішила їхати з нами за Дон, а тьотя Аня і мамуся не могли їй відмовити.
Шура була дуже юна, молодша, мабуть, од мене. Щоб не втомлювати єдиного нашого коня, ми з Шурою йшли за підводою пішки, і мені чомусь було її дуже жалко, і я соромився того жалю і намагався не дивитися на неї.
Дві ночі ми ночували прямо в степу, неподалік від дороги, і я, який не був втомлений, довго не міг заснути: все прислухався до Щуриного шепоту, яка заколисувала сина.
А третього дня, тільки ми виїхали на дорогу, появилися німці.
Німців, щоправда, я не побачив, і ніхто їх, мабуть, не бачив, але хтось закричав: "Німці!.. Оточують!.."
І той дикий крик враз перетворив здорових, нормальних людей в збожеволілий натовп. Заголосили жінки, заплакали діти, засигналили, пробиваючи собі дорогу, машини, зама-тюкалися, вивільняючи коней, їздові, кілька бійців вчепилися в нашого коня, намагаючись його випрягти. "Толюсю, втікай!" — закричала мамуся і кинула мені мій речовий мішок, де лежала шинеля і шапка, і я, вхопивши мішок, щодуху побіг уперед і мене збивали із ніг, і я збивав інших.
Потім усі як по команді попадали, упав, ще нічого не розуміючи, і я (серце бухало так, що підкидало все тіло), аж тоді почув рев моторів і, одірвавши од землі голову, побачив великий двомоторний літак з чорними на фюзеляжі хрестами. Літак летів дуже низько і дуже повільно і у відчинених навстіж дверях стояв на весь зріст німець, фотографуючи картину панічної втечі.
