Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Та й по Кубані. Всю майже дорогу Кость провів у тамбурі: притискав то одну, то другу, клянучись у любові "до гроба". Не встигла витерти сльози одна, покидаючи морячка на зупинці, де сходила, як Кость накидав оком на іншу, і тоді лунала одна і та ж фраза:
— Потримай гітару, браток! — чомусь довіряв гітару не Василеві, а мені.
Вертаючись з тамбура, потирав задоволено руки:
— Є ще один адресок. Ех, скінчиться війна, буду рік по адресах цих їздити!
— Ти скоро всю залізницю в сльозах жіночих утопиш,— дорікає йому Василь.
— Не втоплю.— А очі вже шукають наступної жертви. Та це буде трохи пізніше. А поки що ми штурмуємо
поїзд, який подали не увечері, як обіцяли, а вночі.
Тож глуха ніч, темрява, всі вогні замасковані, а ми штурмуємо вагон, що зупинився навпроти: Василь попереду, Кость за ним, піднявши над головою гітару, а я вже позаду. "Полундра!" — вигукує Кость, і ми врізаємось в натовп, що кипить біля сходин. Крик, лемент, хтось зойкає, хтось лається, а ми премо вперед, пробиваючись до входу. Ось Василева темна постать вже на сходинах, ось і Кость видирається, а за ним уже і я, хоч мені відтоптали геть ноги, а в тамбурі так придушили, що затріщали всі ребра.
Врешті ми у вагоні. Займаємо два місця внизу і одну верхню полицю: на ній будемо спати по черзі. Красота! Так можна і місяць їхати.
— Мішки не погубили? — питає Василь.
Ще перед тим як сідати, він перетрусив наші мішки. В свій поклав консерви й хлібину, у Костів — сухарі, а в моєму лишив тільки шинелю, яку я, соромлячись, скинув.
— Сідатимемо,— попередив,— стежте один за одним, щоб якийсь уркаган не обрізав.
І тепер перевіряє, чи цілі мішки.
Поїзд, конвульсивно здригнувшись, рушає, і починається наша далека дорога. Вона і справді виявилася далекою: добу чекали паром через Каспій та майже дві доби у Баку, де я вперше в житті покуштував вино, що продавалося на розлив. Вино було дуже міцне, в голові моїй одразу ж замакітрилось, я став як ніколи сміливий і, наслідуючи Костя, вчепився в якусь молоденьку дівчинку, обіцяючи любити її до самого скону. Воно, перелякане насмерть, ледь од мене вирвалось і втекло, а друзі потім довго потішалися наді мною.
— Оце моряк, так моряк! — кивав на мене Василь.— Куди тобі, Костю, до нього! Учись, як треба дівчат обнімати!
Хоч я, убийте, не пам'ятаю, щоб хоч рукою доторкнувся до того пуцвірінка. І не знав, куди подітись од сорому.
А так ми добралися у Новоросійськ без особливих пригод і там нас одразу ж зарахували в морську бригаду, що формувалась для відправки у Севастополь,— місто, яке зажило легендарної слави оборонними боями з фашистами.
Два тижні формували бригаду. І всі оці два тижні, випаривши в бані всю нашу вошву, тільки й знали, що вантажили на судна снаряди. Снаряди лежали штабелями біля причалів, цілі вулиці і завулки тягнулися майже до крайніх будинків, тисячі, мільйони снарядів, їх наче звезли з усього Союзу. "Давай! Давай! Не одставай!" — підганяли нас командири, за день ми так вимотувалися, що ледь доповзали до ліжок. Не встигнеш і очі склепити, а знову підйом, знов до снарядів, і кожен м'яз болить, як порубаний. Іноді налітали ворожі літаки і тоді ми падали замертво, тут же, коло снарядів, і наше щастя, що літаки бомбили кораблі, які стояли на рейді, а на таку дрібницю, як снаряди, не звертали уваги,— одна-однісінька бомба сюди і не тільки ми, а й усе місто злетіло б у повітря.
Іще нас двічі водили на стрільбище: пристрілювати нові рушниці, і я, як не мружився, жодною кулею не вцілив у ціль. "Ти що, сліпий?" — запитав командир і я мусив зізнатися, що втратив зір після контузії. "То на який хрен ти мені здався?" — сердито спитав командир та й погнав мене у гарнізонний шпиталь до окуліста перевірити: правду кажу чи обманюю, і окуліст, добрий дідок, перевіривши мій зір, запитав у свою чергу: "Як же ви, молодий чоловіче, воювати збираєтесь?" — а потім, подумавши, направив мене на комісію і мені там вручили своєрідний "вовчий білет": посвідчення, що я непридатний до військової служби.
Одвоювався.
Вертався в частину, повісивши носа. І не так через те, що мене звільнили із армії, як із-за того дрантя, що на мені теліпалося. Як же я у цьому у всьому появлюся вдома?
— Не журись,— сказав Василь,— щось придумаємо. У мене знайомий старшина з речового складу.
Та й повів мене на той речовий склад. Вислухавши Василя, старшина прицілився на мене одним оком, прицілився другим та й скомандував весело:
— Ану роздягайся!
— Все скидати? — спитав я розгублено.
— Все, все. Дівок тут немає, ніхто не одкусить.
І полетіли в мій бік, як у тій казці, розписані синіми хвилями майка, матроска, штани кльош неосяжний, чорна шинеля, поцяцькована блискучими ґудзиками, ще й червоними зірками на обох рукавах, чорна шапка-вушанка, що її матроси тільки й носять, і нові, начищені до гарячого блиску черевики. А на завершення всього того багатства казкового — чорний ремінь з отакенною мідною пряжкою.
— Одягайсь, морячок! Вийшов, ніг під собою не чуючи.
А Василь уже веде до іншого складу. Продуктового. Виявляється, і там у нього завівся знайомий.
Пачка цукру, два шматки мила, п'ять банок консервів, дві отакенні хлібини замість сухарів, дві пачки чаю — це окрім того, що мій продатестат отоварюватимуть на станціях, їдь, не журися!
— А це вже від мене,— каже Василь, вручаючи мені важкенний пакет.— Будеш в Ізюмі, провідай моїх. Передаси оцей подарунок.
Гаряче обіцяю, що як тільки доберуся додому, так і майну до Ізюма. Не ходитиме поїзд — пішки дійду. Бо що мені після армійської служби оті нещасні тридцять кілометрів! Та й у військкомат обов'язково ж треба зайти. Не казав Василеві, що вже вирішив у першу чергу відвідати школу. Оту рідну, де навчався три роки з восьмого класу і по десятий. Учителі глянуть на мене — попадають.
Того ж дня рушив у дорогу додому. Кость і Василь мене й посадили, без них навряд чи й пробився б до вагона. А так зайняв місце біля вікна, сиди, виглядай, а набридне, то куняй потихеньку під перестук коліс. Та пильнуй мішок, що й на мить не випускаєш із рук. Уркашні аж кишить, зазіваєшся, враз обберуть до нитки. Військовий один, що заліз на верхню полицю, заснув, як убитий, а прокинувся босий. Коли зняли чоботи, ніхто й не помітив, хоч людей у вагоні, як маку.
Запам'ятався Ростов, нещодавно одбитий од ворога. І не так Ростов (проїжджали вночі), як міст через Дон, на-швидкоруч споруджений замість того, що його висадили німці, коли відступали. Поїзд переїжджав міст мало не навпомацки, вагони майже до води прогиналися, всі сиділи напружено, вчепившись у вузли та чемодани, і зітхнули лише тоді, коли ріка лишилася позаду.
Потім Ворошиловград, де я зійшов, щоб якось добратися до Куп'янська. У Ворошиловграді мене ледь не поволокли у комендатуру, бо не привітав лейтенанта. Лейтенант був з новоспечених, все на ньому аж кричало, що він щойно з училища: "Р-рядовой, почему не приветствуете?" — а в рядового на правиці граблями покалічені пальці, та ще й довідка, що він уже не служить в армії. "Тогда зачем звездочка? — все не міг заспокоїтись лейтенантик.— Снять, нє положено!" Довелось, як не жалко було, зняти зірочку з шапки.
Іще сходив у кіно, на денний сеанс. Не міг не піти: демонструвався фільм "Розгром німців під Москвою". Вийшов наче на крилах: б'ємо фашистів, б'ємо! І з зовсім іншим настроєм побіг штурмувати вагони.
На Куп'янськ пасажирські ще не ходили: попотанцював на відкритій платформі, щоб хоч якось зігрітися. А в ешелоні, що йшов на Ярову (далі поїзди не ходили), був один-єдиний пасажирський вагон, як на диво, абсолютно порожній. Тільки я, та два льотчики, та медсестра, яка незабаром підсіла: "Може, у вас, хлопці, тепліше?" — бо у вагоні, що не опалювався, можна будь-кого заморозити. Льотчикам ще нічого, вони у хутряних унтах, у куртках, хутром підбитих, а я і сестричка в шинельках благеньких — холод до кісток пробирає. Я ще бадьорюсь, щоб не посра-мити честь Чорноморського флоту, розстебнув навіть шинелю: що нам, морякам, оцей холод, а сестричка зовсім посиніла. Лягла (була уже ніч), в шинельчину хукає, зубами видзвонює. І тоді я (гордись, флот Чорноморський!) зняв із себе шинелю і накрив нею сестру.
— Що ви! Замерзнете!
— Я? Та мені ніскілечки не холодно!
Забрався на верхню полицю, згорнувся в калачик і всю дорогу до Ярової прокладав зубами. Ще так ніколи, здається, не мерз. Здавалося, що кожна кісточка вкрилася інеєм.
Вийшов з вагона та й ушпарив вздовж колії, що вела в бік Студенка. І те, що я отак перемерз у вагоні і тепер щосили біг, щоб хоч трохи зігрітися, це мене і врятувало. Бо не встиг я й півкілометра одбігти, як позаду загуло, застогнало, тоскно й тривожно, і над станцією попливли троянди ракет, висвітлюючи ешелони, вщерть набиті снарядами й бомбами. А вслід за ракетами, завиваючи несамовито, сипонуло вже бомбами. Я скотився в траншею, що була вирита вздовж залізничного полотна, впав на дно, гублячи шапку, і тут настав кінець світу: всі ешелони, всі до одного, тисячі мін, снарядів і бомб водночас злетіли в повітря.
Скільки часу тривало те пекло, не пам'ятаю. Канонада стояла така, що я зовсім оглух, ядучий дим наповзав у траншею, їв мені очі, я задихався і кашляв, мене знову нудило, як під час приступу, з кожним ближнім вибухом кидало з одного боку траншеї в інший, а раз рвонуло так, що я, свідомість майже втрачаючи, подумав: "Ну, все... Ну, кінець..."
Та ось стало стихати і я, хитаючись, відпльовуючи землю, звівся на ноги. Довкруж валялися розкидані міни й снаряди, що не вибухнули, куріли воронки, сніг був геть зметений, а від велетенського вогнища, що палахкотіло там, де була станція, танцювали криваві спалахи. Знайшов присипану землею шапку, поглибше натягнув на голову, обходячи воронки й снаряди, пішов у бік Студенка.
До села добрався вже вранці. Тут наче нічого не сталося, немов за десять звідси кілометрів не вибухали снаряди та бомби. Мирні дими піднімались до неба над кожною хатою, а дерева стояли всі в інеї, як новорічні ялинки. Людей не було видно, я йшов безлюдною вулицею, і чистий незайманий сніг скрипів під ногами. Дійшов до будинку до болю знайомого, піднявся на ґанок, ступив у коридор. Серце гупало так, що аж віддавало у скроні, мені стало жарко, наче й не було надворі зими.
