Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Мамуся моя вміє варити борщі, але в тих борщах лише коли-не-коли попадалося м'ясо, в цьому ж — отакенні шматки, що не піддінеш і ложкою. А хліб! Білий, пшеничний, пухкий. Куди це ми, хлопці, попали?..
Не встигли впоратись з борщем — на столах смаженина з картоплею та м'ясом.
А під кінець, щоб зовсім нас, мабуть, добити, перед кожним поставили паруючу кружку какао. Так, так, какао! Отого самого, яким я колись обпився в Ізюмі.
Вилазили, сп'янілі од їжі.
— Заморили черв'яка? — спитав нас моряк, лукаво всміхаючись.— Лейтенанте, проведіть їх до учбового намету, а я зараз прийду.
Цей намет ще більший од того, де ми щойно обідали. Весь заставлений партами, справжнісінькими партами, на кожного з нас так і дихнуло рідною школою, а на брезентових стінах — великі плакати, і на плакатах тих зображені якісь чудернацькі костюми, протиіпритні, чи що? Якісь протигази неначе, тільки замість сумок — металеві балони. Читаємо підписи: "Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-2", "Легководолазний костюм з дихальним пристроєм ІПА-3". Водолази, чи що, живуть у цьому таборі? То навіщо нас сюди привезли? Охороняти водолазів?
Зараз дізнаємось. Посідавши за парти, з нетерпінням чекаємо моряка.
Ось і він. Підходить до столу, повертається до нас вже не усміхненим — серйозним обличчям.
— Увага! — командує лейтенант. Але нам не треба й команди, ми всі й без цього — суцільна увага. Сидимо, боячись ворухнутися, всі як один нашорошивши вуха.
І в те, що ми почули од моряка, важко було повірити. Виявляється, нас привезли не охороняти загадковий цей табір, а навчатись на курсах. Короткочасних курсах водолазів. Та не просто водолазів, а водолазів-диверсантів. Легкі водолазні костюми, що ми бачимо на отих плакатах, дадуть нам змогу навіть серед білого дня непомітно скрадатися до мостів та гребель, що ними користується ворог, мінувати їх і висаджувати потім в повітря. Ми будемо долати будь-які водяні перешкоди, пробираючись у ворожі тили, щоб потім здійснити розвідку або й диверсію, і тут нам допоможуть оці ось костюми. Для майбутньої професії нашої, яку ми повинні освоїти протягом трьох місяців, потрібно лише одне: хоробрість, хоробрість і ще раз хоробрість. Бо нам доведеться ризикувати життям майже на кожному кроці.
— Кажу це для того, щоб ви добре подумали,— закінчує моряк.— Ми нікого не примушуємо — беремо лише добровольців. Хто відчува, що не зможе, кажіть одразу. Ми відправимо таких в лінійні війська.
— Хто не хоче тут залишатися, вийдіть з-за парт! — командує лейтенант.
Не вийшов ніхто. Не тому, що всі були такі вже хоробрі, а просто нікому не хотілося набути слави боягуза. До того ж на вустах наших зберігся ще присмак розкішного обіду. Якщо тут нас так годуватимуть... А здобути романтичний, оспіваний у книжках, кінофільмах фах водолаза! Та не просто водолаза, а водолаза-диверсанта, водолаза-розвід-ника. Вже бачили себе у красивій формі морській, перед якою меркнуть всі інші форми. Приїхати б у ній додому, пройтися вулицею — всі падатимуть.
— А морську форму дадуть?
— З формою поки що не вирішено. Навчатися поки що будете в цій, бачите, і лейтенант ще не має морської, а закінчите курси, тоді щось придумаємо... Є ще запитання? Тоді вас зараз поведуть до намету, де ви житимете. Сьогодні можете гуляти, а завтра — за навчання.
Намет, до якого нас потім завели, заставлений не нарами навіть, а ліжками. Ліжка стоять в два ряди попід брезентовими стінками, білі подушки й простирадла аж сяють, земляна підлога посилана золотистим піском. Чисто, затишно, не те що в отих настогидлих землянках виздо-ровчого батальйону.
— Вечеря о сьомій,— попереджає лейтенант.
До вечері знайомимось із табором. Крім нашого, в ньому були ще три учбові намети, з яких лунав отой стриманий гул, коли кілька десятків чоловік збираються докупи, потім намети для житла, потім їдальня, з якої так звабно пахне смачними стравами, а до самої річки з трьох боків — дротяна огорожа, а з четвертого, хоч і не дуже широка, але швидка і, мабуть, глибока річка з берегами високими. Над нею лазня, теж у наметі розташована. Ціле брезентове містечко, розраховане на добру сотню людей.
Вечеря була такою ж щедрою, як і обід. Обважнілі од їжі, ми ледь дочекалися відбою та й, залізши у ліжка, що пахли білизною свіжою, одразу й поснули...
— По-одйомІ
Не лежимо й секунди. Так нам хочеться продемонструвати лейтенантові, що стоїть посередині, які ми браві вояки. Блискавично зриваємося з ліжок, поспіхом хапаємо одяг.
— Одягатись по пояс! — командує лейтенант. Він сам голий по пояс, вафельний рушник звисає через плече.— Захопіть рушники.
Вслід за лейтенантом вискакуємо з намету. Пірнаємо в нахололе за ніч повітря. Як у крижану застояну воду.
— Холодно?.. Зараз зігрієтесь... За мно-ою!.. бігом!.. арш!..
Лейтенант хоч і невеликий на зріст, а біжить, як той кінь. Ми ледь за ним устигаємо, ми біжимо з усіх сил по величезному колу вздовж загорожі, вздовж річки, а попереду і позаду біжать такі ж шеренги по пояс оголених, вимахуючи рушниками, як білими крилами. Замикаємо одне коле, добігаємо до нашого намету, та лейтенант і не думає зупинятись: він біжить іще швидше, він переходить на справжній галоп, і ми, щоб не відстати від нього, теж біжимо, як скажені, тільки повітря б'є у обличчя, в оголені груди. Нам уже по-справжньому жарко, серце стукоче десь аж під горлом, а в грудях не повітря — вогонь. Ось-ось не витримаємо та й попадаємо мертвими.
А лейтенант, описавши ще одне коло, заходить на трете. І аж тоді, коли кожному з нас починає здаватись, що оце вже й кінець, зупиняється на високому березі річки.
— Нагрілися?
Нагрілись! — пар од нас валує, як од загнаних коней.
— Рро-здягайсь!
Як роздягатись? Навіщо?
— І черевики скидати?
— Все скидати! Догола! — і сам, подаючи нам приклад, роззувається, скидає штани і підштаники.
— Слухай мою команду! — весело кричить лейтенант.— По одному! У воду!.. Стрибай!!! — слово "Стрибай" він уже не кричить, а вистрілює.
І ми по одному стрибаємо з високого берега в річку. У-ух!
Вискакую на поверхню ріки збожеволілою пробкою. Щодуху вигрібаюсь до берега. Туга течія хапає мене крижаними долонями, дістає до самісінького серця. Закручує, тягне на дно. Чимдуж видираюсь на берег, хапаю рушник. Рушник аж миготить у руках, так я ним розтираюсь, намагаючись хоч трохи зігрітись. В мене й губи стягнуло од холоду. Став витирати поміж ногами і злякався не на жарт: кудись поділася цюцюрка. Затягнуло, мабуть, аж до пупа.
Скупавши нас усіх до одного, лейтенант і собі пірнає у воду— Та не так, як ми: наперед ногами, поближче до берега, а; розігнавшись, стрибає головою донизу. Як пружина злітає в повітря і без жодного сплеску входить у воду.
Довго не з'являється, ми вже починаємо непокоїтись, аж ось посередині ріки виринає чорнява його голова. Пливе дужими помахами рук і не до цього берега, а до протилежного і вже майже при самому березі повертає назад.
Господи, і йому ото не холодно?
— Порядочок! — розтершись до червоного, одягається лейтенант. Вдягнувся, узувся, ше й притупнув ногою.— Замерзли? — Це вже до нас.— Зараз зігріємось...
І знову довкола всього табору крос, знову серце під горлом, а в легенях не повітря — вогонь.
Отак бігаємо, а потім стрибаємо в річку щоранку. Вже й перший сніжок став випадати, вже й ріка попід берегом стала вкриватися тоненькою критою, все одно: "По одному!.. У воду!.." І то не ногами, як на початку, а головою донизу. Пірнеш у крижану ту купіль — всього тебе так і обварить, всього так і скорчить,— гребонешся чимдуж до берега, а там лейтенант: "Куди поспішаєш?.. Поплавай!.. Поплавай!.." І плавали, де мали подітись.
І — дивно: ніхто з нас не застудився, ніхто навіть не чхнув, нежить обходила нас стороною.
Після отого купання щоденного, після сніданку — нас годували, як на заріз: норма підводника — йдемо до учбового намету. До обіду вивчаємо підводний отой апарат (ІПА-2, ІПА-3), розрахований на те, щоб ми, пірнувши, лишилися непоміченими, щоб жодна бульбашка не зрадила нас, адже нам доведеться не тільки вночі, а й серед білого дня скрадатись до ворожих об'єктів, які ми будемо висаджувати в повітря, тому ми дихатимемо не стисненим повітрям, як сучасні аквалангісти, а чистим киснем, а суміш, яку видихатимемо, поглинатиметься спеціальним каталізатором. В одному балоні кисень, а вже в другому — каталізатор. Ми вивчали отой апарат до найменшого гвинтика, ми освоювали його так, щоб і в темряві могли зібрать-розібрать і не переплутати вентилі, в нас виробляли отой автоматизм, на якому заснована вся наука в армії.
— Водолаз, як і мінер, помиляється тільки раз у житті,— не втомлювались твердити нам інструктори.
В цьому ми мали нагоду переконатися, коли ховали одного з інструкторів. Течія в нашій річці була дуже швидкою, його затягнуло під корч при самому дні, він застряв у тій пастці, а балон з киснем був майже порожній, тож інструктор, зірвавши маску з обличчя, захлинувся водою. Що людина підсвідомо зриває маску, коли задихається, я переконавсь на собі: випустив загубник, через який вдихав кисень, одразу ж став задихатися й, очманівши від страху, зірвав маску з обличчя. І добре, що те сталося на мілині, бо на глибині захлинувся б напевне, важкенний пояс, обвішаний свинцем, притискав мене до дна. Нас і вчили при зустрічі з ворожим водолазом не хапатися за фінку, якою ми були озброєні, а намагатися вирвати шланг, що подавав кисень з дихального пристрою. Хто перший це зробить, того й перемога.
Отож до обіду ми мерзли в наметі учбовому (пічки-бур-жуйки, що стояли в кожному наметі, мало нас зігрівали), а після обіду вже мерзли надворі. Тут ми по черзі залазили у легкий водолазний костюм, вчилися так затягувати манжети, щоб жодна крапля води не попала до середини, вивчали компас та тренувалися виходити по азимуту до наміченої цілі ("Під водою крім стрілок компаса ви нічого не бачитимете"), освоювали вибухові пристрої, оті всі пекельні машинки, що ними користуватимемося в недалекому майбутньому,— для цього були спеціально вкопані стовпи, що до них ми підв'язували двохсотграмові толові шашки, і над табором нашим раз по раз лунали гучні вибухи та здіймалися стовпи рудуватого диму.
Табір наш вважався строго засекреченим, начальство було переконане, що шпигуни так і кишать довкола, тому кожної ночі розставляло додаткові пости та нерідко піднімало нас по тривозі.
