Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

"Господи, чи гадала я, що об'їдатиму сина!" — І отакі сльози з очей. "Вас хоч тут годують по-людському?" — "Годують".— "А чого ж ти такий худющий? Тільки очі й світяться." — "Звідки я знаю. Може, од перев'язок".— "Дуже болить?" — знову торкається забинтованої руки моєї.— "Та ні, вже не так. Вночі не дає тільки спати".— "Хоч удень одсипаєшся?" — "Та одсипаюся. Валяюся з ранку до вечора".— "А коли ж тебе випишуть?" — "Не знаю,— стенаю плечима.— Як заживе, тоді й випишуть".

І тут мамуся наважується спитати про те, що її, мабуть, весь час мучило:

— Толюсю, а тебе не відпустять додому? Коли випишуть. Кажу, що, мабуть, не відпустять. Я вже твердо вирішив

проситись одразу ж на фронт, адже всі газети кричали про те, як поранені, не чекаючи навіть, поки загояться рани, рвалися в бій, то я що, гірший за інших? Проситимуся у свою ж частину, в стрілецький свій полк, що, напевно ж, воює десь на Україні, у важких оборонних боях куючи перемогу над ворогом. Проте не кажу про це мамусі, розуміючи, як їй буде це боляче, натомість пробую її утішити:

— А може, й відпустять...

— Господи, хоча б хоч на тиждень!.. Я, сину... Я, сину...— губи в мамусі вже тремтять і очі в сльозах.

Попрощався з мамусею перед вечерею: мала встигнути на поїзд, що йшов на Ростов. Я провів її до велетенських скляних дверей (на вулицю нас не випускали) і довго дивився на згорблену постать, що віддалялася. І думка, що, може, я мамусю бачив оце востаннє, що мене можуть

7 А, Дімаров

193

убити, так усього обпекла, що я аж задихнувся. З ненавистю глянув на чергового, який затримав мене в дверях, чимдуж вибіг сходинами на свій поверх...

Прокатувався в шпиталі весь серпень і вересень, та ще й прихопив половину жовтня. Друзі мої давно повиписувалися, друзі були на фронті, а може, й знову в шпиталях або й уже лежали в братніх могилах, моя ж посічена рука ніяк не хотіла загоюватись, наче мене поранило не простими кулями, а отруєними. На тумбочці моїй лежали дві кулі — на пам'ять, а лікарі все продовжували довбати мою руку, вивуджуючи тепер уже осколки, що густо нашпигували передпліччя й долоню, та й пальцям дісталося. "Ти що їх — ловив?" — дивувався хірург, дістаючи черговий осколок пінцетом. Щоранку прочинялися двері і лунало наостогидле:

— Дімаров, на перев'язку!

Врешті лікарям набридло зі мною морочитись і мене послали на медкомісію. Там знову обдивилися мою покалічену руку, сказали, що на фронт мені ще рано, та й направили у виздоровчий батальйон — своєрідний курорт військового часу.

Мене, що надіявся на новісіньку форму, одягли, наче старця. Нарядили у стару гімнастерку, ще й пробиту на грудях та наспіх залатану, в потерті штани галіфе, а на ноги — стоптані руді черевики. Ще й куцу шинельчину жбурнули у віконце, замість довгої, що сягала до п'ят. На голову ж — вилиняла, аж біла пілотка, що налазила на самісінькі вуха. Вирядившись в оте дрантя, я вже дякував долі, що направили мене у виздоровчий батальйон, а не у відпустку додому: навряд чи й насмілився б появитися в рідному селі, схожий скорше на опудало, ніж на хвацького воша, що вже встиг побувати на фронті і не одного ворога вбити. Отож я й вийшов з шпиталю з порожнім речовим мішком за плечима і на моїх тонких, як у лелеки, ногах не було навіть обмоток: давали, але я відмовився, бо не уявляв, як вправитись з ними однією рукою. Та до того ж ще й лівою.

Виздоровчий батальйон був розташований не поблизу Сталінграда, а за тридев'ять земель, на Кубані, і я щось із тиждень добирався до нього. Харчувався сухими пайками, що одержував на великих станціях на продатестат: твердющі, як камінь, сухарі з чорного хліба і брикети гороху з яловичиною, якщо вірити написаному. Яловичиною щось там і не пахло, я давився сухим горохом, трощачи оті сухарі, а мимо, особливо вже на Кубані, пропливали базарчики і чого тільки на базарчиках тих не було!

Були б тільки гроші, але в моїх порожніх кишенях лише вітер посвистував, тож я ковтав лише слину, заїдаючи наостогидлим брикетом. Врешті не витримав: виміняв у однієї тітоньки глечик молока та білу пухку паляницю за свою шинельчину, і як же я каявсь по тому, коли добрався нарешті до батальйону!

Й досі не знаю, якій лихій личині спало на думку організовувати оті батальйони. Той, хто їх вигадав, мабуть, був переконаний, що всі поранені намагаються подовше побути в тилу, уникаючи фронту. Тож і постарався створити такі умови, щоб ми відразу ж стали проситися на фронт. Для цього він доручив споруджувати будівлі для отих батальйонів не нормальним будівельним організаціям, а начальникові якогось концентраційного табору, де відбували покару державні злочинці, і той постарався на славу.

Голий, як долоня, майдан, з усіх боків обгороджений колючим дротом: миші не пролізти, не те що людині. Не вистачало тільки вишок з невсипущими "попками". Зате на воротях, теж колючим дротом обплутаних, день і ніч стояв вартовий. На майдані замість бараків були наспіх споруджені величезні землянки, що скоріше нагадували сирі погреби, аніж будівлі для житла. Ні віконця, ні печі, ні навіть нар для спання, не кажучи вже про нормальні постелі. Замість подушок та матраців — кинута на підлогу солома: лягай і вкривайся чим хочеш, а нічим укритися — лови до самого ранку дрижаки. І як же я проклинав ту недобру хвилину, коли позбувся єдиної вкривачки — шинелі! Натягав пілотку на самісінькі вуха, бо так, здавалося, хоч трохи тепліше.

Чим нас годували, не пам'ятаю. Здається, "шрапнеллю": однією й тією ж перловкою. І на сніданок "шрапнель", і на обід, і на вечерю,— такими нужденними порціями, що наші шлунки завжди щеміли од голоду і ми увесь день про їжу тільки й думали. Та і вночі насиналася тільки їжа, і мені весь час чомусь снилося, що в мене украли сухий пайок, одержаний на продатестат.

Раз на тиждень нас водили до лазні: митися й випарювати одяг. За п'ять кілометрів в невелике містечко. Шикували в довжелезну колону і обов'язково: "С мєста... пєснєй!.." — без цього, здається, не могла існувати жодна військова частина нашої славетної армії. Старшина, який так наїв мордяку на тій же шрапнелі, що вона, здавалося, ось-ось мала луснути, забігав то наперед колони, то підтюпцем вертався назад, пильнуючи, щоб співали усі, і ми ревіли: "В бой за родіну, в бой за Сталіна", вкладаючи в ту пісню всю свою злість.

Після бані нам іще більше хотілося їсти, а тут знову; "С места!., пєснєй!.." — показати всьому білому світові, які ми хвацькі вояки.

Іще раз на тиждень, здається в неділю, нас вишиковували в довгу шеренгу і появлялося все табірне... пробачте, все батальйонне начальство. Тут були лікарі, і фельдшери, й санітари — весь сінкліт батальйону. Комбат, що мав на малинових петлицях дві шпали майора (в медперсонала петлиці були зеленого кольору), дзвінко командував:

— Хто бажає в лінійні війська — вийти із строю! Лінійні війська — це частини, що їх направляли на фронт. Наш стрій ламався, і то один, то другий поранений,

якому в печінки в'ївся цей батальйон, ступав три кроки вперед.

Я протримався рівно два тижні. За ці два тижні так наголодувався й намерзся, що ладен був і в петлю, аби тут не лишатися. Лікар, який мене оглядав, мигцем обдививсь мою руку, потім щосили потиснув:

— Болить?

І хоч у мене аж в очах стало темно, я відповів, що ні, не болить.

— Годен к строевой,— підсумував свої оглядини лікар. "Годен" то й "годен". Я найбільше боявся, що лікар

залишить мене в батальйоні. Не сказав навіть, що не чую на праве вухо, не поскарживсь на зір, що після поранення став зовсім нікудишній: бачив усе, як у тумані, особливо на відстані.

Повернувсь до землянки, став нетерпляче чекати на виклик.

І ось нас збирають в дорогу. Нас душ двадцять, не більше, тож усі втискаємося на вантажівку, що чекала за ворітьми. Куди нас везуть, нам не сказали, лейтенант, який нас супроводжував, відповідав одне й те ж: "Приїдемо — побачите", але, мабуть, не дуже далеко, бо в іншому разі ми їхали б поїздом.

Стояв листопад, сади, мимо яких ми проїжджали, вже звільнилися від листя і на оголених гіллях жаринами висіли поодинокі незірвані яблука, а лани чорніли такою масною ріллею, що хоч намазуй на хліб. Ми жадібно дивились на яблука, ми молили Бога, щоб у машині щось зіпсувалося та щоб вона зупинилася, але "емка" котила й котила грунтовою дорогою, підскакуючи на вибоїнах та розбризкуючи грязюку.

Та ось вона, завищавши гальмами, зупиняється різко і ми, що стояли, падаємо один на одного. Приїхали!

Зіскакуємо на землю, роздивляємося, куди ж нас привезли.

Здається, ми попали з вогню та у полум'я. Та ж загорожа з колючого дроту, тільки ще вища — не перелетіти і птахові, той же вартовий на воротях, озброєний вже автоматом, а не гвинтівкою. Та ще замість землянок — великі намети, вишикувані в строгий ряд, і посипана піском, мов під лінійку проведена доріжка. На нас так і війнуло нещадною муштрою, отим "ать-два!", од якого ми почали одви-кати потроху на фронті, а потім в шпиталі.

— Оце, браття, приїхали!..

— Чорт нас смиконув!..

Лейтенант одразу ж побіг доповідати начальству. Невдовзі й вертається — в супроводі військового не в сухопутній, а морській формі, явно якогось командира. У нього немає петлиць, як у інших військах, замість того на рукавах нашиті золотисті шеврони.

— Здорово, орли!

Ми відповідаємо невлад, бач, і цього розучилися, та моряк не сердиться, натомість цікавиться:

— Проголодалися з дороги?

Звісно ж, проголодалися. І на машину видиралися голодні.

— Лейтенанте, ведіть орлів до 'їдальні! А після обіду вже познайомимося.

Лейтенант одразу ж командує шикуватись у стрій, що ми, повеселішавши враз, охоче виконуємо, і веде до одного з наметів, де й розташована їдальня.

— По одному заходь!

Заходимо і не віримо власним очам: на столах, що аж сяють ідеально вимитими дошками,— гори нарізаного хліба. Не нужденні пайки, а цілісінькі гори! Бери скільки хочеш, їж скільки душа забажає. І отакенні каструлі, повні борщу, такого густого й наваристого, що ложку встроми — так і стоятиме. Бовтаючи слину, ми дивилися на оте чудо, перенесене з мирних ще днів, а лейтенант гостинно запрошує насипати в миски та й братися за діло.

Нас не треба запрошувати: їли, аж лящало за вухами, аж стогнали — їли.