Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Циліндрик помітно висунувся, але дужка, прихоплена двома пальцями, ще трималася.
Обережно підіймаю руку і, повернувши гранату запалом донизу, вдавлюю його в груди. Він щосили опирається, та я давлю і давлю — і відчуваю нарешті, як дужка починає рухатись. Повільно, міліметр за міліметром, але все ж таки одповзати назад...
Чоло моє взялося потом. Знову починає мучити спрага. Наче оті нужденні краплини висушили мене до кінця. Оживає поранена рука, вона горить суцільною жариною.
Із стогоном зводжуся. Хоча — це навіть не стогін, стогнати я вже не здатен. Якийсь хрип виривається з моїх наболілих грудей.
Бреду, заплутуючись, видираючись і знову заплутуючись у густій, як джунглі, пшениці.
Чи є що на світі, окрім пшениці?..
Не пам'ятаю, скільки пройшов за ту ніч. Може, кружляв по колу, як загнаний кінь, а може, просто топтався на місці, бо коли стало світати, я все ще борсався у пшениці. Не дозволяв собі зупинитися, присісти хоча б на хвилину, бо тоді — знав — уже більше не встану. Одразу ж засну, і граната, яка тільки на це й чекає, випорсне з ослаблої долоні...
Чудо сталося лише тоді, як на сході виткнулося сонце. Я спершу й сам не зрозумів, що ж, власне, скоїлось,— відчув лише, що мені стало легше йти.
Пшениця лишилася позаду. Вона зупинилася перед неширокою балкою, засіяною конюшиною. Конюшина зеленіла, волого і свіжо, а далі, там, де балка опустилася донизу, сизіла од густої роси. Задихаючись, все ще не ймучи віри, що то роса, я побіг. Упав на коліна, занурився обличчям, всім тілом і застогнав од вологи. Повзав і повзав, купаючи обличчя в росі, полощачи потріскані губи, поки весь став мокрий, як хлющ.
Нарешті звівся. І щойно одірвав жадібний погляд од вологої конюшини, як одразу ж побачив групу військових. Стояли по той бік балки і мовчки дивились на мене.
Мене так і штовхнуло в груди. І хоч одразу ж розгледів, що то не німці — свої, заціпенів посеред конюшини.
В того, шо стояв попереду, висів через шию бінокль. Гострі очі підозріло дивилися на мене, вони обмацували на мені кожен рубчик. Ось вони зупинилися на моїй забинтованій руці, і погляд пом'якшав.
— Хто ви?
Я назвав свою частину.
Почувши назву: "Садківці", військові заворушилися, загомоніли. Один із них поспіхом поліз до планшета, дістав і розгорнув карту, а той, що з біноклем, все ще дивився на мене.
— Що то у вас у руці?
Лише тепер я згадав про гранату. Згадав і здригнувся.
— Киньте. Вона вам уже не потрібна.
— Не можу... Вона без запобіжника... Дехто одразу ж одступив од мене подалі.
— Навіщо ви його висмикнули?
— Це не я... Це капітан...
— Де ваш капітан?
— Застрелився...
Військові затихли. А той, із біноклем, обернувшись, наказав:
— Лейтенанте, заберіть гранату! І відправте його у санбат.
До мене підскочив лейтенант. Юне обличчя його світилося готовністю виконати будь-яку команду.
— Одійдіть лиш подалі! — гукнув нам услід командир. Лейтенант ішов позаду: стеріг, мабуть, мою руку з гранатою.
За неглибокою балкою, де я повзав по росі, була ще одна балка. Набагато глибша, з крутими порізаними стінами. Ми зупинилися над нею і лейтенант скомандував:
— Дайте гранату!
Я простягнув йому руку. Він щосили притиснув блискучий циліндрик і, враз збліднувши, сказав майже пошепки:
— Пускайте.
Я спробував розвести пальці, але вони не слухалися. Вони намертво прикипіли до гранати.
— Не можу! — сказав я з відчаєм.
Тоді лейтенант став сам розгинати мої пальці. Один по одному, аж поки вивільнив гранату. Розмахнувся, пожбурив, упав:
— Ложісь!
Граната вже котилася по дну, підстрибуючи чорним м'ячем. А я стояв, не усвідомлюючи, що роблю. І лише тоді, як граната вибухнула й над моєю головою профурчали осколки, а лейтенант, зірвавшись, став мене лаяти, ноги мої підкосилися і я сів на землю.
Тремтів усім тілом і плакав.
І то були мої перші й останні за всю війну сльози. Кінець першої частини
Частина друга
З чого почати цю розповідь?
Може, почати із того, як я добиравсь до санбату? По спеці такій, що кров у жилах кипіла. Як рука, яку ніс, приколисуючи, набрякала все дужче і дужче, а пересохлі, на залізо зашкарублі бинти обручами розпеченими впивалися в неї. Біль розтікався уже й по плечу, добирався до шиї, з кожним кроком ставав все нестерпнішим; я брів, збайдужілий до всього на світі, окрім руки покаліченої. Мені вже здавалося, що оце безжалісне сонце й оця безкінечна дорога триватимуть вічно.
А можна почати із того, як я йшов довжелезним селом і жінки, які траплялись назустріч, всі до одної починали плакати, як одна тітонька силоміць затягнула мене до хати, що дихнула рятівною прохолодою, і, все ще плачучи, поїла мене молоком і коли я спорожнив повен кухоль, то одразу ж мене зморив сон, навалився на обважнілі повіки, і я, мабуть, отак за столом і заснув би, якби не рука, що не давала про себе забути, та ще гнітила думка про те, що в мене, можливо, почалася гангрена.
— Я у санбат... Мені до санбату...
Або почати із того, як я врешті-решт добравсь до санбату — в невеликий гайок серед безмежного степу, де були напнуті нашвидкоруч намети і в наметах тих метушилися люди і лунав у них стогін та крик, а довкола, ступити нікуди, лежали поранені, і перший, хто стрівся мені, був санітар: ніс повнісіньке відро кривавого м'яса, а за відром роєм летіли мухи, а з кривавої каші тієї витикалася алебастрово біла рука...
— Легко поранений? — глянув на мою руку санітар.— Лягай у чергу.— І пояснив:— Ми беремо спершу важко поранених.
Легко поранений! Рука, нашпигована кулями, ще й у нозі від гранати осколки...
Примостився в лежачій тій черзі та й прождав до пізньої ночі, під стогін та крик, під похмурі думки, що мені таки, мабуть, одчекрижуть руку.
Нарешті, коли уже втрачав усякий терпець, надійшла й моя черга. Мене повели до одного з наметів і лікар з червоними, як у кроля, очима, в забризканому кров'ю халаті став безжально оддирати бинти. Я звивавсь на стільці, я скімлив од нестерпного болю, а по чолу мого мучителя струмував рясний піт...
Врешті мої муки скінчилися. Рука забинтована заново і бинтом же підв'язана на рівні грудей. Мене посадили на вантажівку, вщерть набиту пораненими, і ми рушили в ніч, що миготіла за нашими спинами тривожними спалахами. Шофер гнав машину, як навіжений, підскакуючи на численних вибоїнах, ми ледь не випадали із кузова, ми стогнали і ойкали і лаяли проклятого водія. Я весь час підтримував руку, що, важка, наче гиря, от-от могла одірватися, кожен поштовх бив мені в серце.— Господи, коли скінчаться ці муки! — а мучитель наш гнав і гнав, наосліп, не включаючи фари...
Та, мабуть, найкраще почати розповідь оцю з ешелону. З пасажирських та вантажних вагонів, вщерть набитих пораненими. У пасажирських лежали важко поранені: з білих коконів тільки очі горять, в товарняках або тепляках,— поранені легко. Ті, що могли сяк-так пересуватися на двох, на своїх, або й на одній, спираючись на саморобні милиці.
Сморід од крові та ран — дух забива! А тут ще й дим. Цигарковий. Смалять і вдень і вночі, дим тютюновий висить сизою пеленою. Я, некурящий, чманію од того диму, мене весь час нудить, і голова йде обертом, але мушу терпіти, як і біль у руці, що після перев'язки в санбаті трохи був вщух, а тепер розгорається все дужче. Хочеться зірвати бинти, той біль, здається, гніздиться саме під ними, засохлими. В один голос ми кленемо медсестру чи санітарів, що мають бути при вагоні при кожному ("Зогниємо, поки довезуть!") і якими в нашому вагоні і не пахне, ешелон же, наче навмисне, ледве повзе, поступа-ючись кожному стрічному поїздові, що поспішає на захід. Там гуркоче війна і туди, в криваві ті жорна, везуть і везуть молодих та здорових.
Іще в нас у вагоні розмови, розмови, розмови. Про що завгодно, тільки не про пекло, з якого ми чудом вирвалися,— ми підсвідомо оминаємо цю тему, це якесь своєрідне табу, що його дотримується кожен,— всі там побували, всі до одного скуштували свинцю, то що про це й згадувати!
До Дніпропетровська повзли три доби. Десь перед Кіровоградом, серед глупої ночі, коли нас усіх зморив сон, ворожий літак вислідив наш поїзд і, розвішавши сліпучі
''ліхтарі", скинув бомби. Паровоз різко зупинився, ми посипалися з полиць на підлогу, а звідти, під жахне завивання моторів, вже з вагона на землю,— стрімголов, хто як міг, подалі, подалі од смерті, що вила над самими головами, хижо видивляючись ціль. Падали на колючу стерню, а "ліхтарі" пливли ялинковими гірляндами, висвітлюючи кожен кущик, кожну стеблину, а невидимий літак кружляв і кружляв: ось сипоне бомбами прямо у нас, прямо у мене, беззахисного, розп'ятого страхом на колючій стерні...
Покружлявши, літак полетів геть, а нас збирали до самого ранку. Та навіть тоді, коли зібрали всіх до одного, наш поїзд не рушив: попереду, перед самим паротягом чорніла глибочезна вирва, валялися покручені рейки та потрощені шпали.
Поки поладнали пошкоджену колію, стояли аж до обіду. За цей час нас провідала ціла валка підвід: на кожній підводі повно жіноти з клумаками, відрами, глечиками. Жінки ухопили, що могли, що підвернулося під руку: пухкі білі хлібини, пиріжки та вареники, молоко і сметану. "Та беріть!.. Та вгощайтеся!" — щедрі руки жіночі не минали жодного вагона. "Нам, тьотю, нам!" — тягнулися назустріч вже наші, зголоднілі за домашньою стравою.
— Ех, можна жить, бляха-муха! Почастіше б бомбило. Старшина. Єдиний молодший командир на рядовий наш
вагон. Зовсім не схожий на мого помкомвзводу, з нами усіма запанібрата, тим більше, що вже не збирається повертатися в армію: пальці на правій руці як відчикрижило.
— Одвоювавсь, бляха-муха! Жодного німця не вбив. Та він тим не дуже журиться: дома його жде молоденька
дружина і робота на тракторі.
— Справитесь?
— Я? Та я, бляха-муха, одним пальцем будь-який трактор заведу!
А я? Куди я годитимусь, як вернусь без руки?
В Дніпропетровську, де нас перев'язали та нагодували, знову вантажили всіх в ешелон. Куди нас везуть, не казали, тільки поїзд цього разу мчав як скажений, зупиняючись лише на великих станціях, і тоді лунала команда:
— Десять минут на оправку! Одна нога там, друга тут!
Ми штурмували туалети, а паровоз уже тутукав вимогливо, чахкотів парою, як застояний кінь. І знову вперед — тільки миготять телеграфні стовпи.
Хто слабший на втори, той має мороку.
