Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Невміло топтались довкола, аж поки хтось догадався простелити плащ-намет і покласти на нього пораненого. Збившись у безладний гурт, заважаючи один одному, ми понесли пораненого вгору. Він гойдався, як у зеленій колисці, оббинтовані ноги його метлялися то в один бік, то в другий; йому, мабуть, було дуже боляче, бо він не витримав і застогнав. І чим голосніше він стогнав, тим швидше ми бігли догори. Ми вже думали, що він помирає, і намагалися донести його, живого, хоча б до командного пункту.
Врешті опустили його на траву. Одразу ж прибіг санінструктор і поверх бинтів, що ними були обмотузовані ноги пораненого, став накладати свої, наче боявся, що старих не вистачить до санбату. Після того ми напоїли пораненого водою. Він затих, а командир роти сказав, що от-от під'їде підвода і одвезе його у санбат.
Аж тепер капітан повернувся до сержанта. Той знову став доповідати. Обличчя його ще горіло од збудження...
Висадившись із човнів, вони подерлися угору. Спершу густим верболозом, де пересохле паліччя тріщало, мов навіжене, тож вони майже годину долали ту стометрівку. Згодом стало легше. Вони перебігали од дерева до дерева, а німці мов крізь землю провалились. Хоч всюди було натоптано, вони знайшли навіть порожню пачку од чужоземних сигарет...
Тут сержант поліз до кишені й дістав яскраво розмальовану картонну пачку. Капітан уважно роздивився її й понюхав, дав понюхати й політрукові, а нам не дав, хоч ми теж дуже хотіли довідатись, чим вона пахне.
Врешті вони побачили німців, продовжував сержант. На галявині, поблизу монастиря. Роздягнувшись до трусів, німці смажилися на сонці, а одяг і зброя лежали, недбало покидані поруч. Троє дрімало, а четвертий лежав на спині й награвав на губній гармошці. Підкравшись до галявини, сержант наказав примкнути багнети і з криком "ура!" вони атакували німців.
Ворог у паніці втік, одяг і зброя лишилися. Поспіхом зібравши трофеї, вони побігли донизу, і тут їх обстріляли...
Лише зараз ми звернули увагу на великий вузол, що його тримав один із розвідників. Командир наказав розв'язати, і ми жадібно стовпились довкола.
На землю впали чоботи, тупоносі, короткі, з халявами розтрубом, штани й френчі незвичного крою, поцяцьковані якимись значками, реміняччя з блискучими алюмінієвими пряжками, і новенька, мов щойно з заводу, воронована зброя: автомат із прямим, як пенал, магазином, пістолет з незвичної форми руків'ям.
— А де ж іще зброя? — поцікавився капітан.— їх же було четверо.
— Ми підібрали все, товаришу капітан.
— Значить, двоє втекло із зброєю,— задумано сказав капітан.— Але чому вони не одстрілювались?
Сержант стенув плечима. Тоді політрук висловив думку, що німці, налякавшись, забули й про зброю, яку тримали в руках. Це ж легко сказати: десять орлів із примкнутими багнетами, та ще й з грізним "Ура!"
Всі розсміялися схвально, а політрук, обернувшись до нас, трьох зв'язкових, повчально і строго сказав:
— Учіться, як треба воювати!
Хоч ми і без цього з захопленням та заздрістю дивилися на розвідників.
Невдовзі розвідників викликали в штаб батальйону. А трохи згодом під'їхала підвода і забрала пораненого.
Іще два дні німці сиділи, як миші. За цей час нічого особливого не скоїлось. Хіба що мінометна батарея, розташована поруч, обстріляла монастир. Я саме стирчав на спостережному пункті, коли тут прибігли капітан і політ-рук, і ми вже втрьох спостерігали за обстрілом.
Перша міна упала в лісі, і політрук сказав: "Недольот". 1 так подивився на мене, наче я був у тому винен. Друга теж шаснула поміж дерев, і політрук закричав: "Молодці!" Догори здійнявся стовп рудого диму, там заметушилися монахи, фашисти ж не появлялися, вони навіть не обізвалися на постріли, хоч наші командири були переконані, що, окрім монастиря, ворожому командуванню ніде бути. Де зупинялися білі офіцери під час громадянської? У поміщиків, куркулів та попів.
Випустивши іще три міни, наша батарея вклякла, і політрук сказав мені строго: "Бачите, як треба стріляти!" — наче я теж був мінометником і нікудишньо стріляв.
Фашисти одмовчувалися весь той день і ніч, а на світанку перейшли у наступ.
Ми солодко спали, коли на тому боці загриміло, забухало і чорне небо обвалилося на нас снарядами й мінами. Досі затишна, мирна земля, що дихала сном і спокоєм, задви-готіла, як під час землетрусу, тугі гарячі хвилі змели нас з належаних місць, і ми, осліплі, оглушені, заметалися поміж вибухами, шукаючи входу в бліндаж. І коли врешті вкотилися клубком, там уже були командир роти і писар — сержант.
— Де політрук?
Капітанові доводилося кричати, бо довкола аж ревіло од вибухів. Він хапав кожного з нас за петельки і кричав у обличчя:
— Де політрук?
Ми не знали. Ми нічого не знали. Політрук спав десь поруч, але ми не могли б зараз напевне сказати, де те місце, на якому ми спали. Його знесло, змело, кинуло в безвість.
Ми тулилися спинами до глиняної стіни, тряслися разом із нею, а зверху сипалася земля, тріщали соснові колоди, і гухало, й бахало, й вищало, й ревіло — гарячі ядушні хвилі вривалися в бліндаж крізь благенькі дверцята й амбразуру.
Хіба хто з нас міг думати, що війна може бути такою!
Врешті капітан зрозумів, що, скільки не кричатиме, так і не доб'ється нічого. Він метнувся до дверцят, а сержант закричав:
— Товаришу капітан, уб'ють!
В ту ж мить пролунав оглушливий вибух. Туга чорна хвиля ударила в груди, вдушила у стіну, дверцята розкололися навпіл, наче по них рубонуло величезною сокирою. Ми інстинктивно затулилися ліктями од нестерпно яскравого спалаху, бо вибухнуло вже у бліндажі, осліпило, рвонуло, жбурнуло один на одного. По шолому дзенькнуло гостро і люто, я встиг ще побачити переламану постать сержанта, що повільно осідала на землю, як по руці моїй наче вдарило кілька разів молотком — руку відкинуло набік, а гвинтівка полетіла додолу. І тоді лише я почув, як затріщав автомат: прямо в амбразуру. Хтось там зверху крикнув, раз, удруге, втретє, і знову, густо сіючи кулями, затріщав автомат.
Й одразу ж усе стихло. Лише чутно було, як унизу, понад річкою, довгою безкінечною чергою захлинався кулемет та над головами потріскували соснові колоди. Я глянув на свою правицю, яка враз оніміла, і з жахом побачив, як по рукаві гімнастьорки швидко розповзалася чорна паруюча пляма.
— Товаришу капітан, я поранений!
На мене засичали, зацитькали, чиясь шкарубка долоня потягнулася до рота, і лише зараз я збагнув, що оте, що вибухало раз по раз у бліндажеві, було німецькими гранатами, а в амбразуру строчив німецький автомат. І кричав, коротко й люто, не хто інший, як німецький вояка.
Крізь потрощені дверцята, крізь амбразуру, перевитий димом, вливався холодний світанок. І в тому чадному примарному світлові чорніло непорушне тіло сержанта, а під дверцятами ворушився наш ротний.
Впираючись ногами в землю, він намагався звестися, але ноги його не слухались: він зсувався додолу і знову починав усе наново. Без звуку, без жодного слова. Я оглянувся розгублено на двох зв'язкових, які сиділи поруч, і побачив, що один з них поспіхом перебинтовує долоню, а другий, звівшись, пробирається до капітана.
— Товаришу капітане, вас поранило?
Командир роти вже сидів, навалившись спиною на потрощені дверцята. Вузьке, завжди строге обличчя його швидко сірішало. Він глянув знизу вверх на бійця, глухо наказав:
— Підіть... розвідайте німців...
Тут моя рука стала оживати, наливатися болем. Я дістав індивідуальний пакет, роздер зубами, став бинтувати поверх мокрого од крові рукава гімнастерки. Бинт лягав нерівно і рідко, просякаючи кров'ю, тож я мотав і мотав, поки вимотав увесь до кінця. А потім дістав іще один пакет і став бинтувати знову, бо кров усе проступала, збираючись у важкі темні краплини.
Врешті рука моя стала нагадувати величезну поруділу балабуху. Набухаючи кров'ю, вона все важчала й важчала, мов із ран моїх сочилася не кров, а свинець. Біль ставав усе дошкульнішим, я обережно взяв закривавлену правицю у ліву, підняв її на рівень грудей і мені мовби трохи полегшало.
Тим часом повернувся боєць:
— Товаришу капітан, німців поблизу не видно! В бліндажі аж посвітлішало.
— Підніміть мене,— наказав капітан.— Допоможіть вибратись назовні...
Боєць узяв його під пахви, і капітан застогнав. Той стогін так вразив зв'язкового, що він замалим не впустив свого командира, але той уже замовкнув, тільки обличчя його стало ще сіріше, а лоб зросився потом.
Пильнуючи, щоб не наступити на вбитого сержанта, ми вибралися з бліндажа.
Бій так же раптово вщухнув, як і розпочався. Не чутно було ні пострілів, ані вибухів, і коли б не густі вирви довкола, важко було б повірити, що отут щойно падали міни й снаряди. Вони чорніли повсюди, глибші й мілкіші, з них іще струмували рудуваті димки, і тут же, під оголеною вишнею, лежав політрук. Одним і тим же вибухом обнесло все листя з вишні і зірвало, як зрізало, з політрука гімнастерку. Він лежав, голий по пояс, тільки на худій, з глибоким "брехунцем" шиї зависнув надірваний комір. Він ввіткнувся обличчям у землю і скидався б скорше на людину, яка вирішила засмагнути, коли б не руки, розкидані непорушно та моторошно, мов тіло було саме по собі, а руки самі по собі.
Ми намагалися не дивитись на вбитого, але це нам мало помагало: непорушність мертвого тіла розливалася в повітрі, від неї нікуди ні подітися, а ні сховатись.
Зв'язковий, що волік капітана, опустив його зрештою на землю. В командира знову вирвався стогін. Він уп'явся судомно зведеними пальцями в траву, розплющив міцно склеплені очі. Сонце било йому прямо в обличчя, промені гасли, ледь торкнувшись очей: він, здавалося, нічого ними не бачив, він осліпло мацав траву, що все вислизала з його закоцюрблених пальців. Зв'язковий дістав індивідуальний пакет, та комроти заперечно хитнув головою:
— Не треба,..
Він навіть не дивився донизу, на заюшені кров'ю гімнастерку й штани. Одстебнув нагрудну кишеню (довго намацував ґудзик), дістав акуратно загорнутий пакет:
— Тут... мої документи... Передати комбатові...
— Товаришу капітан...
— Мовчати!
Це знову був наш комроти, вимогливий і строгий. Ми всі мимоволі виструнчилися, а він продовжував:
— Підете разом... Стрінетеся з ворогом — пробиватися з боєм. У полон не здаватися...
