Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

їдальня ледь освітлювалася закіптюженими лампочками і в тому примарному світлові ворушилася добра сотня новобранців.

Вечеряли гороховим пюре й чаєм. До пюре майже ніхто не доторкнувся, один я жадібно виїв свою порцію, зате чай пили довго й охоче з великих алюмінієвих кухлів. Нарізаний хліб теж майже ніхто не брав, і мене вразили бійці, які ходили поміж столами і канючили в нас отой хліб: "Можна узяти?..' Можна узяти?.." Хапали чергову пайку й злодійкувато ховали до бездонних кишень. Якийсь командир, голосно лаючись, гнав їх з їдальні, та вони прослизали назад, досить йому було одвернутись.

Я тоді, ще пригадую, подумав: "Як же так: у армії й жебрають хліб?" — але особливо роздумувати не було часу: не встигли ми начаюватись, як пролунала команда кінчати вечерю.

З їдальні нас повели уже до казарми: на другий поверх, у величезне приміщення, заставлене двоповерховими ліжками — нарами. Ліжка світили голими дошками, командири сказали, що постелі видадуть завтра, поки що ж обходьтесь так, і ми, не роздягаючись, полягали на голі дошки, підмощуючи під голови хто шапку, хто клумак, а хто і власний кулак. Й одразу ж провалилися в такий сон непробудний, що проспали, як убиті, до самого ранку. А вранці нам справді видали постіль: наволочки й матраци та й повели в поле, до величезної скирди й наказали потугіше набивати соломою оті матраци та наволочки. Потім зводили у баню.

Полкова баня теж заслуговує на те, щоб її описати детальніше. Тут нас так зустріли, що ми довго не могли прийти до тями. В передбанникові наказали всім роздягнутись і в чому мати родила йти вже до кімнати наступної. А там кілька бійців у білих халатах, і в кожного в руках машинка. Така тупа, що не стільки стриже, скільки висмикує з корінням волосся. Шкіра на наших лобках аж тріщить, ми пищимо, витанцьовуючи, перукарі б'ють нас тими ж машинками по голих задках, б'ють і сердито запитують:

— Що ти крутишся, як гівно в ополонці?! Тримай по-міцніш цвіркуна, бо відріжу!

Та ось ти нарешті пострижений і попереду на тебе чекає нова кара: бочка, повна такої пекельної суміші, що й чортам не снилася. І при тій бочці не в міру веселий солдатик з отакенним квачем у руці.

— Як тебе звати?

— Анатолій.

— Хрещається раб божий Анатолій! Во ім'я отця, сина і святого духа! — Та квачем, квачем по стриженому тілу, що й без цього горить вогнем.— Біжи, раб божий, гріхи одмивати!

І ти не біжиш — летиш до власне вже бані, де все в пару, як у тумані пекельному.

Вже пізніше нам пояснили, що й лобки нам стригли, і мазали отим чортовидлом для того, щоб не заводились воші.

Того ж дня нам видавали нову форму: шинелі, штани галіфе й гімнастерки, онучі та спідню білизну, міцні, як із заліза, черевики й довжелезні обмотки. А на голови — будьонівки: шоломи з гострими вгорі шпичаками. Невдовзі шоломи ті замінили шапками, але ми їх носили ще зиму, носили й кляли того, хто їх вигадав, бо вони продувалися наскрізь лютими вітрами зимовими, а оскільки нам навіть у найлютіші морози забороняли опускати навушники ("тяжело в ученії"), то майже всі пообморожу-вали вуха. Мене теж не минула гірка чаша сія: обморожені вуха теліпалися, як у свині, а з теплом стали облазити й дуже свербіти. Та це буде пізніше, а поки що ж ми не можемо намилуватись і шоломами, і всім убранням та й скидаємо пошвидше остогидлий цивільний одяг, щоб переодягтися у військове. Переодягаємося і не впізнаєм один одного: так міняє нас форма. Ми хизуємося один перед одним і ще не знаємо, в яке знаряддя катування перетворюватиметься кожна деталь того одягу. Бо в армії всьому треба учитися наново. Навіть вдягатися.

Ранній ранок. Третій день служби. Схоплюємося од дикого крику:

— По-одйо-ом!

Днювальний. От-от зірве голос. І командири, як розгнівані півні:

— Подимайс!.. Подимайс!.. Подимайс, кому говору!.. Хто стриба на підлогу, а хто й пада зі сну додолу.

А тут нова команда:

— П'ять хвилин за заправочку!

Гарячково хапаємо галіфе, гімнастерки, що наче здичавіли: то нога не лізе в холошу, то рукав десь аж на шиї. А тут як по потилиці:

— Швидше!.. Швидше!.. Кому сказано: швидше?! Хапаємо черевики, обмотуємо ноги онучами. А до обмоток не доходить:

— Р-роздягайсь!.. Ложись у постель!..

Нічого не розуміючи, роздягаємося, залазимо в ліжка. Та тільки торкаємось подушок головами, як знову луна дикий крик:

— По-одйо-ом!

І ще лютіш командири:

— Подимайс!.. Подимайс!.. П'ять хвилин на заправку!.. За третім разом ми починаємо розуміти, чому нас то

піднімають, то знову вкладають у ліжка: ми не вкладаємось в оті п'ять хвилин. Протягом яких треба не тільки вдітися-взутись, а й заправити наші постелі. Особливо не даються нам онучі й обмотки: морщаться, вислизають із рук. З того посповзали з ніг на підлогу, а в того ще гірше: закотилися десь аж під ліжко.

— По-одйо-ом!..

— Роздягайс!..

— Подйом!

— Роздягайс!..

Уже ранок пізній надворі, вже й сонце заглядає у вікна, а ми то в ліжка, то з ліжок.

Врешті командирам самим набридає оте наше мотання:

— Учили вас! — Натяк на те, що всі майже новобранці — десятикласники. Сакраментальна ця фраза віднині лунатиме в наших вухах не один раз на день, в ній буде ледь прихована зневага до всіх отих десятирічок, де не навчають таким необхідним речам, як заправка за п'ять хвилин.

— Виході строїцца!

І нас ведуть до їдальні. Нас у тих школах середніх не навчили навіть ходити як слід, і наш розладнаний стрій являє собою ганебну картину.

— Ногу!.. Ногу!..— страждають приставлені до нас командири.— Кому сказано, ногу?!

Після сніданку (їли — не їли: "Виході сроїцца!") нас знову ведуть до казарми.

— Рота, р-роздягайсь! Ложись у постель!

— По-одйо-ом!.. П'ять хвилин на заправку!..

Якщо ви, читачу, всміхались, читаючи ці рядки, я пропоную вам самому спробувати отак пороздягатися — поодягатись. Хоча б протягом двох-трьох годин. Переконаний: вам не захочеться більше всміхатися.

Ми ж роздягалися — одягались протягом тижня. З ранку аж до обіду.

За цей тиждень майже всі насобачились вкладатися в оті прокляті п'ять хвилин, а хто не навчився, того піднімали за дві години до загальної побудки — дві години дорогоцінного сну. Цим уже не кричали — командували пошепки. І поки ми додивлялися останні сни, такі солодкі та бажані (чомусь найчастіше снилась домівка і лице усміхненої матері), доки ми розкошували ті дві години в угрітих постелях, вони моталися то з ліжка, то на ліжко, освоюючи важку солдатську науку.

Кто не бил в армії, тот побудет. Кто побил, тот хрен забудет!

Не забуду і я. Повік не забуду.

Особливо нас заїдає стройова підготовка. Оте "ать-два!", яке лунало з ранку до пізнього вечора. В армії треба було заново вчитись всьому, навіть умінню ходити.

— Ногу!.. Више ногу!.. Єщо више!.. Подимай ногу так, чтоби она от пупа росла!..

Попоходиш весь день — до казарми вертаєшся рачки. Але й того нам не дозволено. Тільки в строю, тільки з піснею.

— С места!.. Пєснєй!.. Шагом арш!..

Оте "арш" лунає, як постріл. Тримаючись строю, ми щосили б'ємо підошвами в землю і в сорок ротів горлаємо одну із пісень, що ними озброєна армія. І, диво дивне, навіть я, безголосий... Навіть мій крик недоладний не порушує загальну гармонію пісні:

Город спіт прівичкой барской, А трубач трубіт, трубіт подйом, Кліч несьотся пролєтарскій, Школа в бой ідьот с огньом!

Це — пісня про полкову школу, де навчалися майбутні молодші командири. Ми крокуємо, співаючи пісню, до казарми чи до їдальні, ми на мить забуваєм про втому, що переповнює наші тіла, й про голод, що день і ніч ссе наші шлунки.

А буває й по-іншому. Бува, що почнемо якусь пісню й одразу ж зіб'ємося з такту.

— Атставіть!.. Пріставіть ногу!.. Стаємо. Вже наперед знаємо, що нас жде.

— С места!.. Песней!.. Шагом арш!..

Рушаємо з місця. Рушаємо мовчки, бо якась незбагненна сила запечатала наші вуста: убивай, вішай — не заспіваємо! І командир це знає прекрасно, сам же ходив отаким жовторотим в строю, але думка, що весь взвод проявляє непослух, для нього нестерпна.

— Пріставіть ногу!.. Будете пєть ілі нет?.. С места!.. Пєснєй!..

І чим більше шаліє наш командир, тим більша затятість оволодіва усім взводом. Крокуємо, голодні та злі, мимо їдальні, і командир, попоганявши нас ще з півгодини, врешті здається, бо й сам хоче їсти.

А одного разу, до краю розлючений, поклав нас усіх у багнюку:

— По пластунскі!.. До столової!.. Вперьод!..

І ми поповзли по-пластунському, бо що мали робити. Бо наказ командира — закон.

Довго ж по тому одчищали од багнюки шинелі!

Крім голоду, що гриз нас день і ніч: навіть вві сні хотілося їсти... (Не хочу зводити наклеп на тогочасну армію: нас годували не гірше, а то й краще, аніж удома, але ота муштра на свіжому повітрі, фізичне важке навантаження виснажувало наші тіла і ми потребували вдвічі-втричі більше калорій, аніж удома). Тож крім постійного голоду нас мучило також постійне бажання упасти й заснути: теж свіже повітря по дванадцять, чотирнадцять годин на добу. Але нам навіть у неділю, в єдиний наш вихідний, не давали відіспатись хоч трохи, нас будили о сьомій і потім весь день ми тинялись, як привиди,— так хотілося спати. А про ліжко, що ось воно, під боком, і подумать не смій! Помітять, що приліг,— три позачергові наряди. Віник, відро і ганчірка. Рота давно уже спить, а ти миєш і так чисту підлогу, годину, дві, три миєш, поки черговий командир змилостивиться та й дозволить лягти у постіль. І тільки склепиш повіки, тільки заснеш, як над самим вухом:

— По-одйо-ом!.. Дімаров, тобі окрема команда нужна?.. Подимайсь, кому говору!..

Стрибаєш на холодну підлогу. Голова, як чавун, руки-ноги як гирі. На весь день, до відбою.

Це якщо один позачерговий наряд. А як три?

Якось (це було уже взимку) я протиснувся між стіною і великою грубкою, що зігрівала нашу казарму. Грубку ледве топили, командири вважали, що і в приміщенні ми повинні звикати до холоду, тож я, щоб хоч трохи зігрітись, і протиснувся у вузеньку щілину. І як тільки зігрівся, так одразу ж навстоячки й заснув.

Була саме неділя, мою відсутність помітили лише тоді, як полягали. Де Дімаров?.. Хто бачив Дімарова?.. Переполох на весь полк. Увесь полк, що його підняли по тривозі, розшукував дезертира Дімарова... Дезертира чи, може, вже й убитого, диверсанти ж так і нишпорять довкола нашої частини...