Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Та ще й вершника садовили: обов'язково найважчого хлопця, який всю дорогу молотив п'ятами в боки. Я про це вже писав у своїй книжці і редакторка викинула згадку про пісню: "Бракувало, щоб вони "Інтернаціонал" ще співати примушували!" А примушували: й "Інтернаціонал", і "Шірока страна моя родная" — для гнидівців не існувало нічого святого.

Була й друга кара: піяти півнем. Вибирали повищий паркан, за яким жив позліший хазяїн, висаджували на той паркан до темних вікон та й наказували: "Ану, кричм кукуріку!" Не захочеш — кричатимеш, коли при цьому штрикають шилом у задницю. І коли на розпачливе оте кукуріку вискакував запінений од люті хазяїн, тебе брали й спихали прямо в його гарячі обійми.

Тож мало в нашій школі знаходилося сміливців, які наважувалися б проводити гнидівських дівчат. А Міля дуже хотіла, щоб я її провів додому. Спокушала бібліотекою, розповідала, яка в неї гарна мама, якими смачними тістечками пригощає гостей, ну, де було встояти такому, як я, неофітові!

Про те, що я сьогодні проведу на Гнидівку Мілю, сказав тільки Мишкові. А Мишко вже розповів іншим хлопцям. Тож ціла валка взялася провести мене й Мілю до Гнидівки.

Хоробрості моєї вистачило до заводської їдальні. Всі на світі тістечка не могли окупити неминучого, з сірником, рачкування чи кукурікання' на високому плоті. До того ж, я в той день не встиг пообідати, і запах страв розчинив останні краплини хоробрості.

— Я пішов вечеряти.

Й останнє, що я почув уже в дверях їдальні, було глузливе Мілине:

— Приємного апетиту!

Цього можна було мені й не бажати. Що-що, а на апетит я ніколи не скаржився.

Отак і заїв я нашу з Мілею дружбу подвійною порцією котлет з макаронами, ще й запив двома шклянками чаю. Вертався додому, і приспане сумління моє тихенько мур-ликало над переповненим шлунком.

Міля наступного дня гордо пройшла мимо моєї особи. Ще й пустила поміж дівчат про мене уїдливе, що я ні риба, ні м'ясо. Міля поводила, поводила по класу очима та й зупинила свій вибір на Василеві Заплужному.

Це був найтупіший у нашому класі учень. Задовільна оцінка була еверестом його знань. Мав батька — військового і сам готувався до військової кар'єри: після дев'ятого класу збирався поступати в училище. "Общевойськовоє",— пояснював гордо. Тому на всі дисципліни цивільні, особливо на літератури та мови, дивився, як на неминуче зло, яке треба було сяк-так подолати та й викинути одразу ж з голови. "Як ви мені всі набридли!" — було написано на його виду, коли той чи інший педагог брався пояснювати йому заяложену істину, що вчення — світло, а невчення — пітьма. А коли його викликали до дошки, то по обличчі його розливалася така, нудьга, що весь клас починав мимохіть позіхати. Він був єдиним комсомольцем у нашому восьмому, ще й на два роки од усіх старший, тому ні з ким із нас не дружив: водився з хлопцями десятих. Сидів на задній парті і відтоді, як Міля звернула на нього ласкаву увагу, завів невелике люстерко й роздивлявся на уроках своє обличчя та поправляв зачіску.

З Василем пов'язані два випадки, один досить кумедний, що ледь не скінчився трагедією, а другий трагічний по-справжньому.

Ми ненавиділи Маяковського. Як і багатьох інших письменників, до невпізнання спотворених педагогічною нашою наукою. Тріскучі вірші цього великого пролетарського поета не знаходили місця у наших серцях. А нас примушували вивчати напам'ять цілі шматки його довжелецьких поезій.

Дійшло й до "Стіхов о совєцком паспорте". І настала хвилина, коли вчителька підняла Василя Заплужного. Бідолашний Василь! Він бекав і мекав, без кінця затинаючись, намагався вичавити з своєї порожньої пам'яті прокляті рядки. Та ось він за допомогою свого сусіда, який непомітно підказував, добрався до останнього куплета. Пам'ятаєте:

Я достаю із шірокіх штанін Дублікатом безцєнного груза: Чітайтє, завідуйте, я — гражданін Совєцкого Союза!

Василь таки дістав дублікат, а далі загнувся. І сусід чи то сам не вивчив як слід цього вірша, чи вчинив це навмисне, тільки замість: "Чітайтє, завідуйте" підказав: "Смотрітє, завідуйте". Вийшла річ непристойна по-справжньому.

Відтоді й повелося. Заскочивши до туалету та дістаючи свої цвіркуни, ми голосно декламували:

Я достаю із шірокіх штанін Дублікатом безцєнного груза: Смотрітє, завідуйте, я — гражданін Совєцкого Союза!

Та звичка покотилася по школі, як пошесть: не було учня, який, заскочивши до туалету, не проголошував би цієї кінцівки.

Врешті про це дізналися учителі, і все закінчилося страшним переполохом. Найбільших розбишак викликали по одному до завуча й директора та й допитувалися, хто додумався замінити "чітайтє" на крамольне "смотрітє". Викликали й мене, многогрішного, і директор, який знав мій нахил до поезії, запитував, б'ючи на мою гордість:

— Я ніколи не повірю, що до цього міг додуматись звичайний учень. Признайтесь, це ви замінили слово? Обіцяю, що вам нічого за це не буде.

А оскільки я не клюнув на солоденький гачечок, він, посуворішавши, сказав:

— Ідіть! І поводьте себе так, як личить справжньому учневі!

Наче я був несправжній.

Все закінчилося тим, що директор наказав учителям (чоловікам) чергувати по черзі в туалетові. З червоною пов'язкою на рукаві. І ми вже мовчки діставали дорогоцінні свої дублікати.

А могло скінчитися й гірше. Могло скінчитись тим, що й учителі, і завуч, і директор та й учні із своїми дублікатами загриміли б туди, де Макар телят не пасе, куди й помандрував наш улюбленець, викладач фізики в старших класах Іван Данилович. (Прізвище його, на жаль, я забув). Прізвище забув, а от пам'ять зберегла його як живого.

Вишита українська сорочка, підперезана тонким кавказьким ремінцем, синє, з ідеально напрасованими стрілками галіфе, блискучі хромові чоботи, до яких ні грязюка не приставала, ні пил не сідав, акуратно підстрижені вусики,— від усієї постаті його віяло такою підібраністю, що коли він заходив до класу, в нас мимоволі підтягувалися животи. І протягом усього уроку ні шелесне, ні скрипне, хоч він ніколи на нас не кричав, навіть не підвищував голосу. Досить було одного його погляду, щоб найбільший шибеник ставав тихіший води, нижчий трави. Навіть я, що й хвилини не міг спокійно усидіти ("шило в задни-ці", — казала мамуся), сидів на його уроках, як пришитий.

Про те ж, щоб розкрити під партою якусь чергову книжку цікаву, я навіть подумати не міг. Не те, що на інших уроках. Хоч читання оте абсолютно не заважало мені водночас слухати і навіть засвоювати той чи інший предмет. Так засвоювати, що я по більшості з них і не готувався потім удома.

У мене мозок, мабуть, складений не так, як у нормальних людей. Не з лівої й правої півкуль, а з верхньої й нижньої, а ті в свою чергу вже поділені на ліву та праву половинки. Вони, ці півкулі, в шкільні мої роки існували абсолютно незалежно одна від одної, і якщо одна засвоювала одне, то інша — друге. Якщо верхня, для прикладу, уважно слухала вчителя, то нижня в цей час, забувши про все на світі, поглинала сторінку за сторінкою якогось ро-мана чи повісті. Або підбивала до пустощів: штрикати пером у бока сусіда чи поціляти паперовими кульками учня, який сидів попереду.

Пригадую один кумедний випадок.

Зоологію й біологію викладала у нас молода, але дуже огрядна учителька: коли вона сідала до столу, то стілець починав жалісно поскрипувати. Я, що досі не бачив таких огрядних жінок (в селі вироблені жінки худі, як драбини), був такий вражений, що одразу ж закохався у неї. Ну, не те що закохався,— просто ніхто так не чекав її появи у класі, як я. Коли вона розповіла якось про щойно придбаний велосипед, що який він міцний та надійний: витримує не тільки її чоловіка, а й її, якщо вона сяде попереду,— я часто уявляв себе на тому велосипеді в ролі її чоловіка і як вона сидить у мене попереду. В мене і в роті сохло од цієї картини.

Однак ця закоханість, чи як там її у біса назвати, не заважала мені пустувати на її уроці не менше, ніж на уроках інших учителів. За винятком урока фізики.

Того разу я смішив свого сусіда по парті. Учителька, яка саме розповідала про кровоносну систему людини (капіляри, артерії, вени), кілька разів подивилась на мене, але не зробила жодного зауваження. Тільки коли закінчила розповідь, то підняла мене й запропонувала повторити почуте.

Верхня половина мого мозку одразу ж ввімкнулась, і я слово в слово повторив розказане про кровоносну систему.

— Дайте ваш щоденник,— сказала учителька.

Розкрила щоденник і вивела відмінну оцінку.

І пістя того майже не викликала мене до дошки.

В Івана ж Даниловича, повторюю, я сидів, як пришитий. Досі байдужий до всіх точних наук, я раптом зацікавився фізикою: ніколи не думав, що вона може бути такою захоплюючою. Іван Данилович викладав її так, що навіть в останнього ледаря загорялися очі.

І досі пам'ятаю, як він викликав мене до дописи. Я, не затнувшись жодного разу, відповідав йому урок і він тільки головою покивував. Виставив оцінку в щоденникові, ска-; зав сідати*

Розгорнув щоденник і ледь не розплакався: там стояла посередня оцінка.

— Ти що! — сказав мені двоюрідний брат.— Та ти знаєш, що таке одержати в Івана Даниловича посередню оцінку? Це більш, ніж "відмінно" в іншого вчителя!

І справді, трохи пізніше, коли Іван Данилович підсумовував наші знання за перший квартал, він згадав і мою скромну особу. Не назвав, щоправда, мого прізвища, а просто сказав:

— Один із новеньких теж непогано розбирається в фізиці...

А хто ж іще міг бути цим одним, як не я! Ледь діждався вечора, щоб похвастатись Тольці:

— Ти знаєш, як мене Іван Данилович розхвалював!.. Тож Іван Данилович не міг допустити, щоб хтось не

цікавився його предметом.

А таким був саме Заплужний.

Інші вчителі давно уже махнули на нього рукою. Ставили йому посередні оцінки і не могли дочекатись, поки він переповзе через дев'ятий і піде до свого "общевойсь-кового". Усі, окрім Івана Даниловича. Він майже на кожному уроці викликав Василя на Голгофу до дошки.

Якось попередив:

— Не надійтесь, що я виведу вам річну "посередню". Отут Василеве обличчя взялося вогнем. Він люто глянув

на вчителя і здушено вигукнув:

— Ви мене цькуєте, як комсомольця! — Василь єдиний поки що у нашому восьмому "а" був комсомольцем.— Як білий офіцер...

Ми всі так і обмерли.