Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

І в тиші напруженій чутно було, як хруснули пальці Івана Даниловича.

— Сідайте,— сказав він, на Василя навіть не глянувши. Василь поніс червоне обличчя на задню парту. А на

перерві нахвалявся:

— Він ще мене попам'ятає!

— А що, він і справді білий офіцер?

— А хто ж!.. Служив у Денікіна, а тоді перебіг до Петлюри.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю,— підбирав губи Василь.

Хто йому вірив, а хто й не вірив. Живий біляк, офіцер, про яких ми читали тільки в підручниках. Та ще бачили в кінофільмах. Невже й Іван Данилович стріляв і вішав, бив до смерті натаєм?

Не вірилось. Не хотілося вірити.

А мабуть, що бив. Мабуть, що вішав. Бо за кілька днів Івана Даниловича заарештували. Забрали прямо з учительської, і налякані учителі розмовляли тільки пошепки.

Один Василь ходив іменинником. Лице його сяяло, очі презирливо мружились. Він наче вже відчував на своєму комірцеві малинові петлиці і розмовляв із нами з неприхованою зверхністю.

Не знаю, як іншим хлопцям, а мені він став бридкий. Я його не те що зненавидів, а просто-напросто мені хотілося, щоб із ним сталася якась неприємність. Щоб хоч трохи збила оту пиху, яка так і світилася на його самовдоволеній мордяці. Щоб зламав ногу і пришкандибав до школи на милицях. Або щоб хтось навішав йому "ліхтарів". І не так з-за Івана Даниловича, як із-за Мілі. На кого вона мене проміняла! На кого!

Врешті не витримав. Узяв та й передав йому на уроці такого ось віршика:

В тебе морда, як у жаби, В тебе голос, як у баби, В тебе очі, як у рака, А сам рудий, як собака.

І хоч я того віршика не підписав, Василь одразу здогадався, чия то робота. Він запросто міг би мене одлушпа-нити (був на голову вищий од усіх наших хлопців), але натомість узяв та одніс поетичний мій витвір завучеві:

— Ось дивіться, що Дімаров пише про комсомольців! Врятувало мене лише те, що Василь був не рудий, а

чорнявий. Я клявся й божився, що написав цього віршика просто так, без адреси, написав та й кинув під парту, а хтось підібрав та й пустив гуляти по класу.

— Ідіть і більше подібного не пишіть! — змилосердився нарешті завуч. Подер папірець з моїм віршем, кинув до корзинки з сміттям.

Переповзши через дев'ятий (новий учитель фізики вивів йому з переляку річну добру оцінку), Василь таки поступив до училища. Та не до "общевойськового", а НКВД! Пам'ятаю, як він появився серед навчального року в нашому уже десятому "а". В новісінькій формі військовій, з малиновими петлицями, на яких золотом сяяла емблема славних військ НКВД: щит з двома навхрест мечами. Хазяїном ступив Василь до класу, і наш класкер, старенька уже Марія Федорівна, перша зірвалася з місця та й зааплодувала, вітаючи високого гостя.

Василь сяяв новенькою формою, а ще більше сяяла Міля, та не так сама Міля, як годинник на її повненькій руці,— небачена досі в нашому класі річ. Не кожен навіть учитель мав годинника, не кажучи вже про нас, учнів. То як же було Мілі не любить Василя!

І як же ми заздрили Василеві! А разом і гордилися тим, що серед нас є курсант військового училища. Та не просто училища, а училища НКВД! Як ми мріяли й собі отак появитися у формі військовій.

— А чого ти без пістолета? — цікавились ми, торкаючись його портупеї. Ми обступили його з усіх боків і Марія Федорівна навіть не посміла нам нагадати, що зараз же урок, а не перерва.

— Пістолет залишився в училищі,— зверхньо пояснив Василь.— Ну, занімайтесь, а мені ще треба провідать директора.

Та яке там у біса заняття після цього! Марія Федорівна замість того, щоб продовжувати урок, стала говорити про те, які славні наші органи НКВД, якою любов'ю й пошаною вони користуються в нашому народові. Сиві буклі її при цьому трусилися і було щось таке жалюгідне в її обличчі старечому, що нам аж незручно було дивитись на неї. Набагато пізніше я довідався, що єдиного сина Марії Федорівни посадили в 1937 році як ворога народу. Який готував буцім замах на якогось вождя обласного масштабу. Пізніше посадили, теж як ворога народу, й цього вождя, але сина Марії Федорівни так і не випустили.

Від того випадку майже всі хлопці нашого класу захворіли військовими училищами. Василева поява була, так би мовити, останньою краплею, що переповнила наші зво-єнізовані душі. Військова кар'єра вважалася тоді найпо-чеснішою, ніщо не могло зрівнятися з службою в нашій уславленій Червоній Армії. Ми жадібно читали в газетах про героїчний наступ частин Червоної Армії, що блискавично займали Західну Україну та Білорусію, Буковину і Молдавію, а перед цим громили японців на Хасані та білофіннів у Фінляндії, ми не пропускали жодного фільму на військову тематику, ми співали переважно військові пісні і поголовно відвідували гуртки "Тсовіахіму" та "Стріл-ків ворошиловських", ми марили майбутніми боями та війнами, то як же було не готуватися до вступу у військове училище?

А тут іще мій друзяка Вася Гаврилов, зошити якого скорше нагадували мініатюрні аеродроми, стільки літаків там було понамальовано, теж після дев'ятого поступив до училища, тільки авіаційного. Десь в середині навчального року він прислав мені листа, складеного в акуратний трикутник, написаного вже не українською, а російською мовою.

Я вже, здається, згадував, що в нашій школі всі предмети, за винятком російської мови та літератури, викладалися українською мовою, і хоч поруч була середня російська, до нашої школи залюбки ходило багато дітей росіян, що навіть на перервах спілкувалися українською мовою. Ніна Россомахіна, Мишко Толмачов, той же Вася Гаврилов — всі вони чудово володіли українською мовою і жодному з них не спало б на думку висловити зневагу до мови народу, серед якого вони жили і навчалися.

Та ось Вася Гаврилов став курсантом військового училища і разом переступив наче межу, за якою спілкуватися можна було лише російською. Не тільки поміж курсантами, але й поза училищем.

І я, читаючи його листа, написаного вже російською мовою, якось підсвідомо відчув, що йому неприємно буде отримати відповідь по-українському. Тож сів і надрочив йому віршовану відповідь теж російською мовою:

Здравствуй, Вася, дорогой, Только что прішол домой, Бросіл кнігі на кровать, Стал пісьмо тебе пісать.

Виклавши всі шкільні новини, я закінчив свій віршований опус запевненням, що після десятого я теж посту-патиму до військового училища. До якого, поки що не визначив, мабуть (знай наших!), до військово-морського.

Тут я трохи злукавив. І не так перед Васьком, як перед самим собою. Про те, щоб поступити й собі до військового училища, хай навіть до "общевойськового", тобто піхотного, я не смів навіть мріяти. І не тому, що я був глухий на одне вухо і зіпсував трохи зір отими книжками, що їх ковтав без ліку, лікарів ще можна було обдурити, але що я робитиму, коли докопаються до мого проклятого соцпо-ходження. Що мій батько куркуль, а не вчитель. Тоді мені дорога буде заказана не те що до військового училища, а й до будь-якого вузу.

А тут ще Россомахіна Ніна закохалася в мене (Господи, найшла в кого закохуватись!). Закохалася та й стала як секретар осередку (тоді вже багатьох учнів нашого дев'ятого поприймали до комсомолу) агітувати мене в комсомол. Жить не давала. Я відбрикувався, як тільки міг, казав, що ще не заслужив такої честі, що от стану відмінником, тоді й поступатиму, хоч мені страшенно хотілося стати комсомольцем та приколоти червоний значок до лацкана піджака, але я боявся, що почнуть перевіряти моє соцпоход-ження.

Господи, і чого я такий нещасливий! В усіх моїх однокласників батьки як батьки, в одного мене...

Ніна кохала мене рівно три місяці. А далі терпець її увірвався (з таким же успіхом можна було кохати колоду) і вона перенесла свої почуття на Мишка Кононенка, мого вірного друга. Пам'ятаю, як Мишко під великим-великим секретом розповів, як він усю ніч провів з Ніною. У паркові, біля палацу культури. Сіли на лавку, Мишко поклав голову на коліна Ніні, та й не зчувсь, як заснув. Проспав до світанку, і доки він спав, Ніна не поворухнулася, стережучи його сон.

Та розповідь так мене вразила, що я й собі став придивлятися до дівчат, які ще не були зайняті. Придивлявсь, придивлявсь та й махнув рукою: та некрасива, а та мовби й нічого, тільки ноги, як палички, ще й коліна гострі. Спробуй на таких колінах заснути!

Так я й не знайшов собі пари, доки й школу закінчив. Не те що Вілен Калюжний, який мав неабиякий успіх серед дівчат і міняв їх, як рукавички.

Якшо й був денді в нашому класі, то це Вілен Калюжний. Новенький костюм сидів на ньому, як влитий, а в черевики можна було заглядати, як у коричневі люстра. Я на власні очі бачив, як Вілен, ступивши до школи, дістав з кишені сніжно-білу хустину та й змахнув з черевиків пилюку.

В нього в єдиного чуприна не стирчала на всі боки, а була гладенько прилизана, ще й розділена акуратним пробором. І він єдиний на всю школу носив краватку.

То як було дівчатам не вмирать по такому!

Пригадую, як уже в десятому Калюжний став упадати за Галею — пухкенькою дівчинкою, дуже симпатичною. Як він за деякий час відвів мене набік і попросив:

— Позич карбованця.

— Навіщо?

— Презерватива куплю. Буду Гальці цєлку збивати. Мені чомусь стало так соромно, що й вуха взялися

вогнем. До того ж я вперше почув оце слово "презерватив" і не знав, що воно значить. (Не дивуйтесь моїй наївності. Я, наприклад, до сорок третього року, коли вперше побував у театрі, думав, що ложі — це спеціально відведені місця, де всі вистави дивляться лежачи — "ложа" — "льожа". Читав про ці ложі в численних романах і дивувався розбещеності аристократії, якій навіть у театрі посидіти ліньки,— тільки мусять лежати. Трохи, щоправда, мене бентежило те, що й наші вожді на чолі з товаришем Сталіним лежали по ложах колодами).

— Ти що, не знаєш, що таке презерватив? — здивувався Мишко Кононенко.— Ну, ти даєш!.. Це така гумова штучка, як рукавичка.

І він пояснив, для чого вона і на що надівається.

Відтоді, дивлячись на Вілена Калюжного, я душився сміхом: уявляв його з рукавичкою, що теліпалась на отій штучці.

А він регулярно продовжував доїти мене, без віддачі позичаючи гроші. То двадцять, то тридцять копійок, а коли й навіть карбованця. Брав гроші з таким видом, наче я їх був йому винен і оце лише надумався віддати.

Якось серед травня, коли удвох проходили мимо ятки з пивом та водами (було дуже спекотно), я, намацуючи в кишені копійки, запропонував:

— Хочеш, сітра вип'ємо?

— Сітра? — презирливо прищуривсь Вілен.— Ти що, немовля? Якщо й пити, то тільки пиво.

Я завагався.