Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

П'ючи наостогидлий нектар, вони заздрісно поглядали в мій бік і канючити в мене їм заважало лиш те, що вони все ж були богами, а не простими смертними. Лише Венера, страшенно подібна на Валю Чмовжову, улесливо посміхалась до мене, але я лишивсь непохитний, як тичинівська скеля, бо "когда я єм, я глух і нєм".

Напій виявився не тільки неймовірно смачний, але й до біса наїдний. Я, що міг запросто ум'яти цілу хлібину й отакенну миску борщу, ще й заїсти тарілкою молочної каші ("Де воно в тобі і вміщається?" — дивувалась мамуся), після другої шклянки відчув, що мій шлунок наповнився вщерть. Але ж не лишати на сміх ворогам дві шклянки какао, що за них заплачені лічені мої копійки!

Тож, сито зітхнувши, простягаю руку по третю.

Після третьої какао стояло вже аж під горлом...

Очі рогом лізли, коли допивав четверту...

Ледь звівся з-за столу. Пофарбовані в какао стіни гойдалися то вправо, то вліво, люди, з обличчями кольору

5*

131

какао, теж п'яно похитувались, а вийшов надвір — у небі замість сонця висіла велетенська крапля какао. Мені здавалося, що якби я зараз заплакав, то й з очей моїх полилося б какао.

Ледь доповз до перону, щоб їхати додому. Там уже зібрався весь наш гурт: Валя Чмовжова, Ганя Лобко, Кость Карпенко і ще кілька хлопців.

— А ми боялися, що ги запізнишся! — сяйнула до мене очима Валя.

— Чого б це я мав запізнюватись! — дихнув я їй в обличчя хмарою какао.— Я ще ніколи не запізнювався.

— Та то я просто так,— усміхнулась вибачливо Валя: вона вся аж світилася. І я мимоволі став з нею поруч: не інакше нечистий поставив, наперед хіхікаючи.

— Ось послухайте новий анекдот,— обізвався Карпенко.

— Ану розкажи! — сказала Ганя: вона не так полюбляла анекдоти, як була небайдужою до Костя. її великий рот наперед цвів сміхом.

— Значить так.-.— почав Кость.

Анекдот був не дуже смішний, але всі розсміялися. Забувши про какао, що переповнювало мене по самісінькі вуха, реготнув і я. Реготнув, та одразу ж і пукнув. Пукнув так голосно, що Валя, яка стояла поруч, аж підскочила. І почервоніла... Та де там почервоніла: зайнялася вогнем, наче не я, а вона те зробила. А з вокзалу повибігали налякано люди. Може, сталося це випадково (саме підходив поїзд), але мені здалося, що вони вибігли на непристойний цей звук.

Господи, Господи, і треба ж, було мені пити какао!

Хлопці, чорти, звісно ж, попадали з реготу, а дівчата вдали, що вони нічого не чули. Завели одразу розмову про школу, про нову вчительку хімії: дуже молоду та красиву, в яку одразу ж закохалася вся чоловіча половина нашого класу, а жіноча так же дружно зненавиділа.

Та мене та перебільшено зацікавлена розмова не могла ввести в оману. Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитися, і коли ми нарешті вдерлися до вагона (у вагони робочого поїзда не сідали, а вдиралися, беручи штурмом кожне купе), коли нарешті всілися і поїзд, болісно зойкнувши, рушив із місця та й затрюхикав по наїж-дженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров: так мені хотілося, щоб усі забули про той ганебний випадок. Аж доки якийсь робітник, що сидів поруч, врешті не витримав:

— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!

Але й тоді чорт продовжував штрикати мене попід боки ріжками. І коли поїзд зупинився на черговому полустанкові і Ганя стрибнула на перон, я висунувся по пояс у вікно і гукнув:

— Ганю!.. Ганю!.. Бігом сюди, бо поїзд рушає!

Ганя підбігла, задерла усміхнене лице (а коли вона не всміхалась?).

— Передайте нашим, щоб наклали вашим! — закричав я щосили і одступивсь од вікна. Краєчком ока ще побачив Ганю, що застигла, переварюючи почуте.

Отут робітник і не витримав. Ухопив за вухо і так його крутонув, що воно лише чудом утрималося на моїй головешці. А потім ще й стукнув по лобі, немов молотком: гвіздки таким кулаком забивати!..

Якщо мені на тім світі судилося за цей вчинок лизати розпечену сковороду, накажи, Господи, чортам не розпікати її так, щоб по ній іскри стрибали. За час, що минув з того дня, коли я прокричав до бідолашної Гані хуліганську ту фразу, за п'ятдесят п'ять років, що минули відтоді, я стільки карався і каявся, що вже, мабуть, не раз спокутував ту провину.

А якщо ще додати майже відірване вухо, що горіло вогнем, і на весь лоб синячище, і те, як я, найнещасніша у світі істота, волікся, одставши од гурту (Валя весь час оглядалась на мене), і мені весь світ був немилий, і як я проклинав ту годину, коли обпився какао, і мамусині сльози, коли вона тулила до мого вуха намоченого в холодній воді рушника, і як пізніше, зустрівшись з Ганею, не знав, куди й очі подіти,— якщо все це додати, то смію надіятись, що ота сковорода не буде вже такою й розжареною..;

Вухо довго боліло, синяк все не щезав, а я ще довше сердився на Валю. Здавалося, що коли вона про щось шепоче з подружками, та ще й сміється при цьому, то напевно ж згадує мою ганьбу на пероні і те, як провчив мене дядько. Не раз стрічав її благаючі очі та й одвертався одразу ж, насуплений: "Якщо я пердун, то й ти мені непотрібна!"

Та згодом ми таки помирилися б, бо на той час я не знав іншої дівчини, од одного погляду якої все в тобі так і обімре... Про те, щоб узять її за руку, чи, тим страшніш, обійняти, я не смів навіть мріяти. Пам'ятаю, як вона ненароком торкнулася волоссям моєї щоки, пояснюючи якусь задачку... А задачки вона лущила, як білка горіхи... Мене вогнем так усього і облило, я вже не те що задачки — підручника не бачив. "Ти що?" — здивувалася Валя. А я не смів на неї навіть глянути... І довго по тому торкався долонею своєї щоки: здавалося, що й щока стала іншою, набагато ніжнішою на дотик. Тож нізащо не відважився б узять її за руку, а тим більш — обійняти, але не проходило дня, щоб я не думав про неї, і ці думки були найсолодші, і ми напевно таки помирилися б, коли б не мій двоюрідний брат Анатолій, вже учень десятого класу — зовсім для нас недосяжна істота. Мало того, що він був відмінником і гордістю школи, а ще й відвідував авіагурток і, трудно й повірити, літав на планері. Всі дівчата вмирали по ньому, міг би вибрати будь-яку, так ні ж, йому запало у голову зупинити свій вибір на Валі Чмовжовій.

Сталося це у вагоні (знов у вагоні!), десь у середині навчального року. Ми, як завжди, поверталися зграєю, як до нашого купе просунувся Толька. Він чи то випадково одколовся од своїх, чи ще на пероні наклав оком на Валю, тільки, зайшовши, одразу ж усівся поруч з нею. (Я сидів навпроти). Сів та й став її обіймати, Валя виривалась, вищала, але в неї при цьому було таке веселе та щасливе обличчя, що мені одразу ж гидке стало оте її виривання та вищання. Мене так і різонуло по серцю, але я вдавав, що мені байдужісінько, я примушував себе разом з усіма сміятись, хоч мені було не до сміху.

Я не став викликати Тольку на дуель, хоч в уяві не раз проткнув його мушкетерською шпагою, а натомість гордо зрікся Вальки. І коли десь через тиждень Толька запитав мене, чи це правда, що я дружу з Чмовжовою, я відповів, що чого б це я мав з нею дружити.

— Хто тобі це сказав?

— Сама Валя сказала.

Ага, вони вже стрічаються! Висмикнув ревниву колючку із серця і гордо кинув Тольці в обличчя:

— Бреше твоя Валька!

— Так ти не будеш проти, як я з нею дружитиму?

— Чого б я був проти. Дружи — мені байдужісінько. Я з дівчатами обійматися не збираюсь.

Другого ж дня пересів од Мишка Кононенка. Досі парта, за якою я сидів, була поруч із Валиною, досить повернутися, і стрінешся з нею очима, тепер же я був далеко попереду і жодного разу не оглянувсь на Валю. Щось із місяць Валя вперто ловила мій погляд, я ж гордо одвертався од неї, та ще став перемовлятись із Мілею Золотоверхою, гарненькою дівчиною, та до того ж і відмінницею. Валя якось на великій перерві взяла її під руку і вони отак попідруки усі тридцять хвилин і проходили. Про що вони говорили, не знаю, але Міля після тієї розмови деякий час мене уникала.

Ну, й біс із нею, із Мілею, я знайшов собі втіху в книжках, що я їх поглинав неустанно, беручи спершу в бібліотеці шкільній, а коли там уже нічого було брати, то став ходити до бібліотеки при клубі паровозоремонтного заводу, де на полицях стояло таке книжкове багатство, що й очі розбігалися.

За деякий час Валя стала-таки дружити з Толькою і дружба ця була зовсім не схожа на ту, що була поміж нею і мною. Толька все літо ходив з нею купатись, навіть розпоров собі носа, показуючи, як він уміє стрибати у воду, Толька щовечора пропадав допізна з Валькою і, додому вертаючись, частенько не в двері заходив, а дерся у вікно, щоб не побачила тьотя Аня та не стала допитуватись, де він пропадає, а коли вступив до Одеського Інституту Інженерів Водного Транспорту (кожне слово, поки Толя здавав екзамени, у нас вимовлялося тільки з великої літери), коли був зарахований студентом недосяжного для нас, його молодших братів, учбового закладу і зібравсь до Одеси, то покликав мене й запитав:

— Ти можеш зробити мені велику послугу?

— Я? Та залюбки!

— Віднеси оцю записку Валі. Тільки не читай.

Я й не читав — краєчком ока тільки заглянув. Толя писав, що він завтра вранці їде на навчання до Одеси і щоб Валя вийшла попрощатись до поїзда.

Віддав Валі записку, оком не зблимнув.

А Міля знову повернула мені прихильний свій погляд (чи не з Вал иного ласкавого дозволу?), а що я не так легко дававсь на її залицяння, то стала приносити мені книжки з своєї бібліотеки домашньої: одна цікавіша другої. Ну, як до такої дівчини та бути байдужим!

Тим більше, що Міля була акуратна, як кішечка. Все на ній так і сяяло, а її підручники-зошити і в руки було страшно взяти, такі вони були чисті, ще й обов'язково обгорнуті в кольоровий папір. Мені, коли я дивився на Мілю, чомусь завжди хотілося вимити руки.

То як не дружити з такою дівчиною! Якби ж тільки вона не жила в Гнидівці.

Чомусь найкрасивіші дівчата нашої школи були саме з Гнидівки. І найбільші хулігани — теж з того виселка. Вони ревниво оберігали своїх дівчат, і горе тому чужинцеві, що попадався їм до рук!

Найчастіше його, добре побивши, ставили рачки, тикали до рук сірника та й примушували міряти сірником тим дорогу додому. Ще й співати при цьому одну з популярних на той час пісень. Хоча б "Легко на сердце од пєсні вєсьолой".