Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Тьотя Аня якось розповіла мамусі під великим секретом (а я, звісно ж, підслухав), що директора покарали, перевівши з райцентру до нашої семирічки, за те, що два учні під час демонстрації побились портретами вождів. І то наш директор щасливо одбувся: хлопців обох і їхніх батьків одразу ж і посадили, заарештували й учителя — керівника того класу, а директора пощадили.

Тож нас і муштрували кілька тижнів перед тим, як провести мимо трибуни.

Іще нас водили на мітинг з приводу вбивства Кірова. Цього разу ми не марширували та не пищали: "Ура!",— все начальство стояло, познімавши шапки, один дядько Тодось видерся на трибуну в шапці і, прокричавши своє: "Ми совєцкую власть защищали!" — підкинув високо вгору шапку і скомандував кричати "гура" товаришеві Сталіну за те, що той лишився живий.

А потім виступали від нашої школи директор, завуч та учні-відмінники, а від нашого п'ятого виступила, звісно ж, Валя Чмовжова, яка прочитала віршика, що був перед цим опублікований у газеті і що його ми вчили усім класом напам'ять:

Подлиє, мерзкіє, злостниє гади, Смертью посмєлі кому угрожать! Нет, нє дождаться вам больше пощади, Суд вам одін: как собак, расстрелять!

Голос Валин аж дзвенів, щоки палали, і була вона зараз такою красивою, що я потай гордився, що вона вибрала саме мене, а не когось іншого. Потай, бо коли б хтось про це довідався, то краще й по землі не ходити!

І ще чому я досі дивуюся: у Валю я закохувався (якщо можна назвати коханням несміливе те почуття)... щоразу закохувався, приходячи до школи. А досить було вийти із школи, взяти чергову книжку до рук, і Валя одразу ж вивітрювалася з легковажної моєї голівоньки — до наступного ранку.

А влітку, під час канікул, я й зовсім її забував...

Того ж навчального року, як убили Кірова, у нас по команді згори провели уроки класової пильності. Учителі розповідали нам про троцькістів та інших ворогів радянської влади, про їх підлий намір розвалити Радянський Союз, а найстрашніше — повбивати усіх вождів і насамперед нашого дорогого й улюбленого товариша Сталіна, який дав нам щасливе дитинство, розповідали й запитували:

— Діти, як треба покарати цих мерзенних недолюдків?

— Я скажу!.. Я!..

— Ану скажи ти, Лобко.

— Усіх постріляти!

— Молодець... А ще?.. Ти, Пінчук, що зробив би?

— Я б їх усіх перевішав!

— А ти?

— Я б їм спершу одрубував руки та ноги, щоб подовше мучились.

— Я закопував би їх живими в могилу!..

— А я б їх живими палив на багатті!..

Ми тягнули один з-поперед одного руки, ми вигадували кари одну страшнішу другої, ми так розходились, що врешті і в учителя мороз пішов поза шкірою:

*— Досить, діти, досить!.. Бачу, що ви всі патріоти, віддані радянській владі й товаришеві Сталіну.

Не знаю, чи тьотя Аня й мамуся теж проводили такі уроки: не розпитав, поки вони були живі. А мабуть, що проводили, спробували б не провести! Одному тільки не можу повірити: щоб мамуся чи тьотя Аня питали учнів, якою смертю треба скарати отих усіх ворогів.

Уроки класової пильності не минали безслідно: невдовзі в одній із газет, здається районній, була надрукована інформація про те, що діти, граючись у судовий процес над троцькістами, ненароком повісили свого однокашника. Ми теж влаштовували кілька разів такі процеси і ніхто не хотів бути троцькістом, тільки прокурорами й суддями, тож усім доводилося ставати в коло, а одному ходити по тому колу і, тикаючи пальцем кожному в груди, вигукувати лічилку: "Еники-беники з'їли вареники!.." На кому лічилка кінчалася, той і троцькіст. І чомусь троцькістом найбільше випадало бути мені, хоч я в гадці не мав вчиняти замах на товариша Сталіна чи труїти колгоспну худобу. (А було і таке: в сусідньому селі пересадили все сільське начальство заодно з пастухами, які не встерегли телят, що об'їлися вкритої росою люцерни, та на додачу й телятниць прихопили.) Тож мене кілька разів суворо судили, а потім розстрілювали одночасно з кількох самопалів. "У потилицю не цільтесь!" — кричав я перед тим, як "померти", бо хоч самопали цього разу заряджалися не рубаними ґудзиками — горохом, все одно було дуже боляче, а вони, чорти, завжди поціляли тільки в потилицю, та й я ж те робив, коли не був троцькістом і не стояв, ввіткнувшись у сосну лицем. І ще ми вигукували перед тим, як "померти": "Хай живе товариш Сталін!" — точнісінько так, як вигукнув хтось із справжніх троцькістів, коли його розстрілювали. Щось із місяць ми отак бавилися, поки не набридло, і, слава Богу, нікого не повісили ані спалили, тільки ті, кому випадало бути троцькістами, по тижню не могли доторкнутись до власної потилиці, а мамуся моя ніяк не могла уторопати, чому вона в мене синя, аж чорна: "Чи ти нею горіхи розлущував?" А коли й Кость одного разу приніс додому синющу потилицю, то наші мамусі й зовсім стривожились та й одвезли нас в район у поліклініку. Як назвав загадкову нашу хворобу лікар — не пам'ятаю, пам'ятаю лише, що виписав мазь, таку смердючу, що й собаки чхали, коли ми потикались на вулицю (мазали потилиці мені й Костеві, а заодно і Сергійкові — для профілактики). Та ще пригадую, як мамуся, що нас і возила, розорилась на банку бичків та булку французьку,— ми ум'яли ті бички разом із булкою, та й банку ледь не зжували, такою смачнющою була ота консервована риба, неймовірний присмак її до самого вечора був на наших вустах. А Сергійко, коли ми йому розповіли про бичків, цілий день проревів: потилицю, бач, так змазують, а бичка жодного не привезли.

І що найнезбагненніше для мене, нинішнього,— тогочасний Толя Дімаров, який не мав жодного сумніву, що товариш Сталін дав особисто йому найщасливіше у світі дитинство. Ні наша втеча в чорну безвість із хутора, ні понівечена доля мого татуся, ні страшний голод у тридцять третьому, коли мертвими дітьми України можна було запрудити всі на світі річки, ні поневіряння та острах, щоб не довідались, хто ми насправді, острах, на який ходиш, ходиш, бігаєш, бігаєш, та й наткнешся, як на отруйну колючку,— ніщо, чуєте, ніщо не могло похитнути віру тогочасного Толі Дімарова у солодку казочку про доброго батечка, який сидить у Кремлі і тільки й зна, що дбає про всіх на світі дітей. Казочку, що її не втомлювалися повторювати учителі.

Феномен, що його навряд чи спроможні розгадати най-видатніші психологи світу...

Уже в шостому класі у нас якось стали відбирати зошити з портретами Сталіна. В ті роки майже всі зошити були з портретами вождів: Кагановича, Молотова, Будьонного, Ворошилова. Але найбільше було зошитів з портретами Сталіна і всі вони чомусь були у клітинку. Учителі пильнували, щоб ми, не доведи Господи, не пошкодили жодної обкладинки з портретом, щоб найменша клякса не сіла на обличчя Сталіна чи іншого вождя. Принесеш до школи зошити, не загорнені дбайливо в газету,— незадовільна оцінка гарантована.

А тут — терміново здати всі зошити з портретами Сталіна. Списані, несписані — принось все одно.

Я відніс теж. Усі, крім одного. Я вже довідався, не пам'ятаю од кого, що художник, який малював портрет

Сталіна, замаскував на обличчі вождя страшне слово "смерть". То однести всі зошити, не спробувавши самотужки розшифрувати те слово?..

Ледь діждався, коли залишився наодинці в хаті. Озброївся ручкою, схилився над зошитом. Сталін дивився на мене, сердито настовбурчивши вуса. Тож із вусів і почав.

Покрутив сюди-туди: так ось же вона, літера "с". Сховалась у вусові, думає, що я її не побачу. От ми тебе й обведемо чорнилом.

Та-ак... Тепер пошукаємо літеру "м".

Довго вдивлявся, ставлячи Сталіна то вверх, то вниз головою, поки знову наткнувся зором на вуса. Господи, куди ж я дивився! З'єднати обидва вуса докупи — от тобі й літера "м".

Літери "е", "р" і "т" були сховані набагато хитріше. Та я їх все одно познаходив і, старанно обвівши чорнилом, прочитав слово: "смерт".

Мене аж роздирало од пихи: уявляв, як понесу завтра до школи, як показуватиму розмальоване обличчя вождя.

Аж тут і мамуся.

— Мамусю, мамусю, глянь, що я прочитав! Однієї літери тільки не знайшов, а то всі познаходив!

Мамуся як глянула, так за серце і вхопилася. Зблідла, наче стіна. Потім ухопила лівою зошит, а правою моє завжди одстовбурчене вухо та й стала так смикати, що в мене й голова замоталася.

— Посадити всіх хочеш? — чомусь не кричала — шепотіла вона. І той шепіт був страшніший крику,— Господи, за віщо ти мене покарав цією дитиною? — Відпустивши моє вухо, мамуся вже плакала, а я не знав, що й відповісти.

Потім мамуся, замкнувши зсередини хату, спалила весь зошит у грубці, ще й попіл потовкла у відрі. Сама й однесла на город, а повернувшись, попередила:

— Хоч десь словом обмовишся — не здобрувати ні тобі, ані нам. Усіх до в'язниці запроторять!..

І я оце лише зараз наважуюсь розповісти про той прикрий випадок.

А з товаришем Сталіним мені випало велике щастя зустрітись. Я сидів у першім ряду, буквально за чотири кроки од товариша Сталіна.

Сталася ця непересічна подія в тридцять сьомому навчальному році, коли в Студенок привезли кінострічку "Доповідь товариша Сталіна про проект нової конституції",— здається, вона так називалася. Перше звукове кіно, що завітало до нашого села, і людей не треба було й зганяти до клубу — самі повалили. Та ще й до того ж наш голова нахвалявся: "Хотів би я глянуть на того, хто не захоче послухати товариша Сталіна!" Та скільки він не визирював, а так і не побачив такого, навіть на пень оглухлі діди та баби і ті злазили з печей та кутиляли до клубу. Ну, а нас, школярів, і не запрошували: після того, як дорослі послухали Сталіна, уся наша школа рушила до клубу колоною та й набилася в зал: миші не прошмигнути.

Я опинився у першім ряду, бо директор одібрав усіх шибеників та й посадив попереду поміж учителями, наказавши їм не спускати з нас очей. Ще й пригрозив, що коли хтось із нас буде крутитись, або кашляне, або свисне, або засміється недоречно, то хай прощається з школою. Іще наказав перед тим, як нас завели до клубу:

— Дивіться на своїх учителів. Що вони будуть робити, те робіть і ви.

І коли завели нас до клубу, він не примостився на лаві,— ні, директор наш став поруч з екраном, став та отак три довгі години й простояв, не зводячи з нас суворого погляду.

Затріщав кіноапарат, засвітився екран, появилась трибуна, а за трибуною — Сталін.