Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Фотоапарат був найдешевший, він складався гармошкою і заряджався не плівкою, а скляною пластинкою, тож перед тим, як клацнути фотоапаратом, Толя накривався з головою грубезною ковдрою і довго там ворожив, навпомацки заряджаючи апарат. Та ще були й триноги, на які апарат той закріплявся.— Тож кожне фото з огляду на те, що треба було ще й проявляти і друкувати, було цілою подією, і не дивно, що в мене збереглося лише дві картки, на яких зображена моя дорогоцінна особа. Толя фотографував в основному своїх однокласників та ще красивих дівчат, а ми й без фотоапарата щодня йому намозолювали очі.
Найдорожче мені друге фото, на якому я, тьотя Аня й мамуся — обоє ще зовсім молоді. Всі ми втрьох сидимо на східцях, які ведуть до нашого нового помешкання, до якого нещодавно й переїхали. Помешкання це звільнилося після Пухи, там були не тільки дві кімнати, а й комірчина. Тьотя Аня й мамуся продовжували спати на спільному ліжкові, бо менша кімната нагадувала скорше пенал, така * вона була вузька, ми ж учотирьох поселилися в прохідній, і Толя нарешті зміг спати окремо од Костя, тільки я і Сергійко ще ніч у ніч товкли один одного.
Отож теплого літнього дня ми позуємо Толі: тьотя Аня й мамуся в новеньких халатиках, їхніми руками й пошитих
(мамуся під час чергової поїздки до Червоного Лиману дістала синенького ситчику в білий горошок: неабияка подія в нужденному нашому житті), я, як завжди, в штаненятах на виріст, з яких давно уже світять литки, в сорочці, що тримається на чесному слові. Мамуся щось латає, отже це скорше неділя, бо навіть під час канікул вона пропадає на хуторі, доводячи до розуму школу. Я ж і тьотя Аня читаємо: тьотя Аня присіла перепочить на хвилинку, мене ж без книжки не можна було й уявити. І книжка в моїй руці напевно із отого грубезного ящика, що стоїть за стіною в комірчині, з ящика, що його залишив Пуха.
— Не чіпай! — наказала строго мамуся, коли я спробував зрушити його з місця.— Щоб ти й не підходив до нього! Чуєш?
Не глухий, чую. А все ж цікаво, що в тому важкенному ящикові?
Років зо два тому, коли в мені ще міцно сиділи заповіді Божі: не вкрадь, не убий, не побажай чужу молодицю... Років зо два тому я й подумати не посмів би доторкнутися до чужого, але оці два роки поступово зробили своє: я уже твердо засвоїв, що Бога немає, що всі оті заповіді — вигадка попів та монахів, які тільки й знають, що дурять народ, отож і гріха як такого не існує на світі,— головне, щоб тебе не застукали на гарячому та не покарали. Тим більше, що наш шостий вже записали гамузом до войовничих безбожників.
Тож Бога немає, немає й гріха в тому, що я загляну крадькома до ящика, який і на хвилину не давав мені спокою. Головне — не спійматися.
Підстеріг, коли вдома нікого не було, прокрався з сокирою до комірчини.
Підважив дошку, засунув у отвір руку.
Книжки! Повнісінький ящик книжок! Скарб, про який я не міг навіть мріяти.
Понад місяць тягав я звідти книжку по книжці. Прочитаю, покладу на місце, а натомість беру іншу.
Остання книжка, яку я вивудив з того ящика, і був "Анти-Дюрінг". Того ж дня приїхав Пуха і ящик помандрував з моїх очей в інше село.
Після цього я став брати книжки у бідненькій сільській бібліотеці, а одного разу під великим-великим секретом дала мені книгу Валя Чмовжова, моя однокласниця, яка щораз мені більше подобалася.
— Це Мопассан. Не читав?
3 Мопассаном я ще не мав честі бути знайомим.
— Не відірвешся. Я за один день проковтнула. Заінтригувавши отак, Валя дістає з сумки старанно загорнену книжку, попереджає:
— Не показуй тільки дорослим. Там таке понаписувано!.. Прийшовши додому, я пошвидше засунув Валину книгу
під подушку. Після обіду збирався зашитись подалі в город, щоб ніхто мене не чув і не бачив. Читатиму, поки й стемніє.
І я таки помандрував на город, але не з Мопассаном, а з сапкою: мамусі припекло саме сьогодні підгортати картоплю. А кого взяти у поміч? До Толі приїхав товариш з Ізюма, Кость, почувши про картоплю, устиг вислизнути з дому, Сергійко маленький, один я напідхваті. Отак завжди. Хто воду принесе? Толя! А дров хто врубає? Звісно ж, Толя! Толя та Толя, на Толі світ клином зійшовся. А картоплі ж, а картоплі! І навіщо її було стільки садити?
— Ти займай один рядок, а я два,— каже веселенько мамуся.— Швиденько і впораємось.
Еге, швиденько! Он скільки рядків! Вік би її не їв, цієї картоплі!
Важко зітхаю, схиляюсь над першим кущем.
— Позітхай, позітхай! — уже сердито мамуся.— Не перетрудишся!
Уже зовсім по-темному повертаємося з городу додому. А вдома переполох: нема й досі Костя. Тьотя Аня місця собі не знаходить, збирається йти до Дінця. Але щоб мамуся пустила тьотю Аню саму!
— Біжіть, дітки, й ви,— це до мене й Сергійка: Толя з товаришем подалися в кіно.
Зустрічаємо Костя на лугові, на півдорозі до Дінця.
— Де ти був?! — кричить тьотя Аня.
— Шта-ани! — реве Кость.
Лише зараз ми помічаємо, що Кость без штанів.
— Господи, де ти їх подів?
— Утопилися...
— В чому ж ти підеш до школи? — ледь не плачучи, пита тьотя Аня.
Кость тільки сопе.
— Пішли додому! — смикає тьотя Аня за руку Костя.— Ходитимеш тепер без штанів! — Тьотя Аня, мабуть, не вірить Костеві: думає, що він навмисне утопив штани, аби не ходити до школи.
— Не ходитиму без штанів! — заголосив Кость у відповідь.
— Ходитимеш, ходитимеш, де ти подінешся...
Тьотя Аня йде дуже сердита, а я тихцем радію: тепер хочуть вони чи не хочуть, а віддадуть Толині штани замість оцих недомірків, що на мені теліпаються. Тепер я вже напевне віддам свої штани Костеві, бо немає на світі такої сили, щоб примусила його ходити без штанів.
* * *
Кожен день починається з того, що мамусі не можуть нас добудитись. Особливо влітку, під час канікул. Тим більше, коли знаєш, що розбуркують тебе не тільки тому, що на столі вже парує сніданок, а ще й тому, що тебе жде якась робота.
Хоча б город...
Ох, той город! Мамусі мало було п'ятнадцяти соток у Студенку, виділених для тьоті Ані, вона взяла стільки ще й на себе, тільки на хуторі. Понад самим майже Дінцем. Звідки добре видно і річку, і величезну піщану косу, всіяну твоїми товаришами. Вони плавають, пірнають, стрибають з високого берега, вигріваються, зариваючись в гарячий пісок, а ти вимахуєш осоружною сапкою, і солоний піт роз'їла тобі очі, і кінця-краю немає тому рядкові. Вони перепливають Дінець і, пірнувши у балку, скрадаються до колгоспного баштану, а потім мчать щодуху назад з кавунами та динями, кидають їх прямо у воду та й женуть поперед себе до протилежного берега, подалі од сторожів, яких удалось обдурити, а тобі здається, що й сонце над тобою не те, що над ними,— не ласкаве та добре, а пекуче і зле, і так тебе смажить, що й у роті сохне. Вони ловлять раків, пірнаючи попід крутим берегом, де чорніють отвори нір,— встигай тільки руку засунути, поки тебе не знесла течія, і ось вона, мить найщасливіша: колючий панцир чи клешні, намацані пальцями,— тягни, вихоплюй з нори, пробкою вискакуй на сонцем залиту поверхню, хапаючи судомно розтуленим ротом повітря: "Є рак!.. Є!.." — а ти ковтаєш пилюку, гірку, як полин, і сапа все важчає й важчає, і здається тобі, що нещасливішої од тебе істоти й на світі немає.
Тож не дивно, що наші мамусі не можуть нас добудитись. Тільки, здається, приклеївся щокою до м'якої подушки, а вже мамусин голос: — Толюсю, вставай!
Тобі здається, що голос той мариться, що це продовжується сон, ти ще міцніше стуляєш повіки, а голос хтозна й звідкіля проривається в твою заколисану свідомість:
— Уставай, Толю! Вставай, бо вже пізно!
Ні, це не до мене, адже мені так хочеться спати!..
— Ти довго будеш вилежуватись? Ось візьму деркача!.. 0, це вже до мене! Розклеюю повіки, одриваю од подушки важку голову. Позіхаю, аж у шиї тріщить.
Поруч тьотя Аня воює із Костем. Що тьотя Аня потягне ковдру на себе, то Кость одразу ж під неї й підповзе. Врешті тьотя Аня не витримує: смикає ковдру так, що Кость летить на підлогу. Але й тут не здається: залазить під ліжко, тільки п'яти світяться. І Толя, який приходить на поміч тьоті Ані, хапає брата за ноги, цупить з-під ліжка.
Один Сергійко вже за столом.
— От уже золота дитина! — хвалить його тьотя Аня.— Усі б такими були.
Вмившись, сідаємо до столу і ми. А в сінях нас ждуть уже сапи.
Коли ж не полоти, коли наші мамусі не загадують ще якоїсь роботи і весь літній день до хвилини останньої належить нам, тільки нам, ми спимо, скільки влізе, скільки душа забажає, і розплющуєм очі лишень тоді, коли раптом пригадуємо, що на тебе ж чекає Дінець, чи ліс, чи вигін, що кишить дітворою,— о, тоді нас не треба й будити, ми схоплюємось, як опечені, і, наспіх поснідавши, вискакуємо притьмом надвір.
Я більше ніде не бачив такого величезного вигону, як у Студенку. Українські села взагалі славляться вигонами, під які не жаліють землі, це — центр сільського буття, сюди збігаються всі вулиці і йдуть усі люди, тут відбуваються найважливіші події — вся історія від найдавніших часів записана на цьому живому пергаменті, зумій лише його прочитати. Тут лунають одвічні голоси твоїх пращурів, тут лежать потемнілі од часу вербові колоди, на яких сиділи вони, а зараз сидять твої батьки, приходячи на посиденьки щонеділі, щосвята, тільки ти не сидиш, бо ти ще малий і до того ж тобі іще й ніколи. Так ніколи, що якщо й підбіжиш до батьків, то на мить, на хвилину, і якщо вони тебе й спробують утримати ("Господи, отак запаритись! Та постій, дай хоч носа тобі витру!"), то одразу ж і вирвешся, та й помчиш щодуху до гурту таких же, як сам, що грають в сракача або в того ж м'яча.
М'яч був найпопулярнішою грою, принаймні в Студенку. В м'яча грала не тільки малеча, а й парубота, і навіть вусаті дядьки.
Для цієї гри треба було мати м'яч і биту.
Гумові сучасні м'ячі для цього не згодилися б — розлетілися б од першого удару на шмаття. Бралася кінська шерсть, старанно вимочувалась, вминалася в кулю, а потім туго обшивалася шкірою. Такий м'яч був важкий, наче гиря, а твердістю не поступався перед каменюкою. Ним запросто можна було вбити людину, коли б поцілити в голову, тому ті, що втікали, бігли так, наче сама смерть гналась за ними.
Гравці ділилися на дві частини. Одні поціляли важкен-ною битою у м'яч, намагаючись послати його подалі, били й перебігали на інший край вигону, а другі той м'яч ловили і поціляли в тих, що втікали.
