Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Ця картина мене так заворожувала, що я, непосидющий, як миша, годинами міг перед нею простоювати, уявляючи себе на місці отого козака. Важкий мушкет обтяжує мої плечі, довгий спис прикипів до руки, висока смушева шапка хвацько збита аж на потилицю, молодий вус вилискує навпроти місяця, а дівчина... Дівчина спершу була, як у тумані, обличчя її не набирало якихось конкретних рис, вона слугувала просто декорацією для славного козака Толі Дімарова. Це вже набагато пізніше, уже коли той козак перейде до шостого класу, дівчина на картині ставатиме все більш схожою на Валю Чмовжову. Таке ж закучерявлене чорне волосся, ті ж очі блискучі, од одного погляду яких солодко холоне в грудях, ті ж червоні, ніжно окреслені губи. Валя сиділа в моєму ж ряду за сусідньою партою і вже в шостому класі ми все частіше й частіше стали стрічатися поглядами. Та про Валю трохи пізніше...

Весь будинок, у якому ми поселилися, був відведений для вчителів. Це була досить велика споруда на чотири квартири (нам дісталась найменша, однокімнатна, навіть без кухні, адже мене, Сергійка й мамусі ніхто туди не селив, нас наче там і не існувало) і найближчим нашим через стіну сусідом був завуч Павло Степанович Ганжа, що викладав у старших класах математику й фізику. Це був дуже строгий на вид чоловік, всі учні його панічно боялися, досить було йому появитися на шкільному подвір'ї, і галас одразу ж ущухав. Налетиш, бувало, спрожогу на нього — не закричить, не випуштрить — ткне в лоба пальцем і коротко кине:

— Ну?

І того "ну" було досить, щоб душа твоя, яка досі ширяла під самісіньким небом, переселилася одразу ж у п'ятки.

Ганжа мав дружину — теж учительку, тещу — кубанську козачку, яка щойно повернулася з в'язниці (одсиділа три роки за те, що привселюдно вибатькувала голову сільради та ще й показала, куди він мав її поцілувати), та двох дітей: семилітнього сина й чотирилітню доньку Світланку.

Світланку я страшенно любив, вона здавалася мені екзотичною квіткою, що раптом узяла та й розквітла посеред нашого двору: така вона була завжди наряджена та красива. Мені весь час здавалося, що її батьки роздягнули якусь дуже дорогу ляльку та й нарядили в казковий той одяг Світланку. До того ж вона завжди усміхалася, я ніколи не чув, щоб вона вередувала чи плакала, Світланка наче ждала од усього світу тільки хорошого і ще жодного разу не розчаровувалася.

Того розпроклятого дня я перестрів Світланку на греблі. Гребля підпирала великий ставок, що відділяв Студенок од Малої Яремівки. Ставок посередині мав глибизну неабияку, а попід греблею було дуже мілко й багнюка така, що ми в неї грузли по пояс. Та ще й жабуриння, що покривало ту твань густим килимом.

Вгледівши Світланку, я заступив їй дорогу:

— Ти куди? Упіймаю!

Світланка засміялася дзвінко і сама кинулася до мене в обійми.

Надворі було так сонячно й тепло, такий радісний день розгортався довкола, так святково відлунював у моїй душі, що мені захотілося зробити Світланці щось дуже приємне:

— Хочеш, я тебе погойдаю?

— Погойдай.

Взяв її за обидві руки, одірвав од землі, став обертати довкола себе. Заходячись сміхом, Світланка злітала все вище та вище.

— А хочеш, укину в ставок?

Запитав жартома, бо якому ж ідіотові могло спасти у голову пожбурити в жабуриння оцього метелика!

— Вкинь.

Все сталося так раптово, що я не міг опам'ятатись: руки мої самі собою розімкнулися, і Світланка полетіла у твань, в жабуриння.

Те, що потім, ревучи, вилазило звідти, вже було не Світланкою. Якесь жабеня, з ніг до голови обліплене тванню, вигрібалося з болота на берег.

Не став ждати, поки вона здереться на греблю: з усіх ніг метнувся додому, забивсь на горище, в найглухіший закуток. А що будинок був під бляхою, то я й просмажився, як грішник у пеклі, цілісінький день до пізнього вечора.

Пригадуючи той прикрий випадок, досі не можу збагнути загадкову істоту, яка носила ім'я Толі Дімарова і ходила до шостого класу. Після того, коли все переколо-тилося, коли я дістав добрячого прочухана од мамусі, а теща сусідів, якось упіймавши мене в коридорі, так нам'яла мені вуха, що вони й серед дня ліхтарями горіли, я вже не насмілювався підійти до Світланки. Тим більше, що й Світланка з усіх ніг тікала од мене, варто було мені зіткнутися з нею.

Картина ж, повторюю, висіла на стіні, що відділяла нас од сусідів, стіна та була такою тонкою, що ми весь час чули по той бік голоси, тільки ніяк не могли розібрати жодного слова. Ми вже й вуха до стіни притуляли, і на коліна ставали, й на комод видиралися — не помагало нічого. Врешті Костеві спала на думку геніальна ідея: продовбати до наших сусідів дірку і через неї вже слухати.

І досі пам'ятаю цвях, що ним ми довбали стіну. Величезний, і не круглий, а квадратний: Кость його підібрав біля стайні (Кость кохався у конях) та й приволік для святої роботи. Щоб наші мамусі нічого не помітили, ми щоразу знімали картину та й заходжувались на тому місці тихенько довбати стіну. Довбали по черзі утрьох, Сергійко ж стояв на чатах у сінях: стеріг мамусів.

Замаскована картиною дірка проіснувала всього кілька днів: тьоті Ані здалося, що картина висить несиметрично, вона заходилася її перевішувати та й наткнулася на нашого цвяха.

— Я, мабуть, починаю божеволіти,— сказала тьотя Аня, роздивляючись цвяха.— Хоч убийте, не пам'ятаю, коли я його забивала!

Дірка була старанно заштукатурена, а цвях помандрував на смітник. І як ми його потім не шукали, так і не могли знайти.

Так ми втратили можливість слухати наших сусідів. І ще одна набагато суттєвіша втрата: корова. Я уже згадував, що татусь залишив на рогату годувальницю гроші.

Корову купили в Ізюмі, за двадцять кілометрів, на ярмаркові. Дядько, хазяїн корови, клявся й божився, що смирнішої тварини ще й світ не родив, що вона сама доїться — встигай тільки підставляти дійницю, що він нізащо не продавав би, та горе заставило,— дядько ледь не плакав, передаючи мамусі налигача та примовляючи: "Ви ж її не зобижайте, бо вона як дитина!" — тільки чомусь не став ждати, доки корова, мамуся й тьотя Аня рушать з місця,— щез, наче випарувався. А мамуся й тьотя Аня оті двадцять кілометрів, що пролягли од Ізюма до Студенка, запам'ятали до самої смерті.

Всі двадцять кілометрів, не подарувавши новим хазяйкам жодного метра, клята тварюка проорала копитами. Упиралася так, наче її вели на заріз і їй про це кричали у вуха. Мамуся щосили цупила за налигача, тьотя Аня попихала іззаду.

Натомлені, змучені, добралися додому десь аж опівночі. Затягли тварюку в корівник, ледь живі пішли спати.

Та заснути по-людському так і не вдалося: усю ніч у корівнику тріщало та гупало, товклося й ревіло. Вже рано-вранці, підбігши до корівника, побачила мамуся потрощені двері і на тріски рознесені ясла.

Так і не збулася татусева мрія про корову та молоко. Щоразу, як мамуся з дійницею та ослінчиком заходила до корівника, бісова тварина починала так сахатись та витанцьовувати, наче з її дійок збиралися зціджувати не моню, а кров. І як не стереглася мамуся, а часто верталася з порожньою цеберкою, ще й сама добре потовчена.

Врешті вирішили спекатись нечистої сили. Здали за півціни в заготівельну контору, а на придбані гроші купили тьоті Ані пальто, бо те, в чому вона досі ходила, вже й пальтом було важко назвати.

Придбане пальто урочисто висіло на окремій вішалці, воно сяяло акуратним хутряним комірцем, блищало новенькими ґудзиками, наші мамусі боялися й дихнути на нього, а ми тільки й чули: "Не торкнися пальта!.. Не звали пальта!.." — це була єдина нова річ у нашій кімнаті, адже ми всі не вилазили з лахів і якщо навіть мамуся моя, що, як учителька, була завжди на виду... якщо навіть мамуся взимку носила убогу дореволюційну одежину, то що вже казати про нас, чотирьох лоботрясів, які виростали з штанів, сорочок, піджаків, не кажу вже про пальта, з такою шаленою швидкістю, що мамусі не встигали й долонями од розпачу сплескувати. Мої, наприклад, штани ледь покривали литки, я ждав — не міг діждатися, поки Толя, мій двоюрідний брат, скине нарешті штани, з яких він давно уже виріс, та й передасть мені у спадок. А мені в потилицю уже дихав Кость, доношуючи те, що називалось штанами... А Сергійко... Бідний Сергійко! Те, що йому діставалось од Костя, можна було назвати штанами хіба що при найдикішій фантазії. Дірка на дірці, латка на латці, ще й, вибачайте, на ширінці жодного ґудзика (Кость грав не тільки на гроші, але й на ґудзики, і бувало, що й програвався). Тьотя Аня якось побила його: "Ти знову грав?.. Де хочеш бери, але щоб ґудзики були нашиті!" Кость і нашив — од пальта, жоден в петельку не влазив)... Все те старанно латалося заново, замість втрачених ґудзиків пришивалися коротенькі палички, подрані холоші обрізалися по самісінькі тюті, тож Сергійко, скільки його й пам'ятаю, ходив до школи у трусах — не трусах, у штанях — не штанях, а в не баченому досі гібридові штанів та трусів.

Не краще було і з взуттям. Не знаю, що б робили нещасні наші матері, як би викручувалися на злиденну учительську зарплату, коли б ми жили не в селі, а у місті, де люди всі пори року не вилазять з взуття. Весну, літо і осінь ноги наші не знали взувачки, підошви ставали такими твердющими, що в них запросто можна було заганять вухналі, чіпляючи підкови, як коням. Ми гасали в отій природою даній взувачці, місили осінню багнюку, хвицькали залізними пальцями твердющі, як із каменю, м'ячі, нас не страхало ні груддя, ні колюча стерня,— єдине, чого ми боялися, чого чекали із страхом, це щоденного миття перед сном.

Ви, сучасний читачу, з білими, як у заморської красуні, нозями з такою ніжною шкірою, що до неї й діткнутися боязко, щоб не пошкодити,— чи знаєте ви, що таке "курчата"? Не оті, що вилуплюються з-під квочок, а ті, що з грязі та пилюки? Чи хоч одне з них коли-небудь сідало на ваші випещені ніжки?

Думаю, що не сідали. Думаю, що не всіювали: од п'ят аж до литок, намертво в'їдаючись в потріскану шкіру. Так в'їдаючись, що ні ножем одшкребти, ні водою не одмити.

Щовечора ми підходили до повного тазу спокутувати наші вольні й невольні гріхи. Щовечора ми не могли довго заснути, не знаючи, куди подіти ноги, що горіли вогнем. Курчата розкошували на наших ногах з ранньої весни до пізньої осені.

І лише взимку здичавілі наші ноги із скрипом, із стогоном залазили у взувачку.