Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Вцілили — вибув із гри.

У нас, малих, і м'яч був поменший, і бита полегша. Та все ж іноді як приварять на ходу, то і в очах потемніша. А не заплач, не зареви — засміють.

Окрім м'яча, найчастіше ще грали в сракача — теж гра не для тих, у кого слабкі нерви чи ніжна шкіра на задниці.

Сракачів було два.

Коли грали у перший, то тобі зав'язували очі й нахиляли голову так, що вона торкалася майже колін. Потім щосили били долонею по тому місці, яким ти сідаєш. Іноді так упечуть, що здається: не долонею влупили — важкою лопатою.

Розігнешся, зірвеш пов'язку з очей — з десяток наставлених рук простягнулось до тебе:

— Хто?

— Васько!

Сміх — не вгадав. Знову зав'язують очі, нахиляють голову...

— Хто?

— Колько?

Сміх іще більший...

Так, бувало, наклепають сідницю, що горить, наче на розжареній сковороді посидів.

— А ти чого це навстоячки їси? — дивується, бувало, мамуся.

— Так...

Не демонструвати ж свою синю, аж чорну сідницю!

В другий сракач тобі очей не зав'язують. Тебе ставлять раком, а на голову кладуть картузи. Скільки учасників гри, стільки й картузів. Іноді ціла гора ледь тримається на голові. Ти боїшся й дихнути, щоб жоден картуз не звалився додолу, а решта розганяється й стриба через тебе, намагаючись не зачепити ногами ті картузи. Перелетів, не зачепив — твоє щастя. Зачепив, позбивав, тепер тебе ставлять раком, носом у пилюку, а того, що стояв, беруть за руки-ноги і, розгойдавши щосили, з реготом б'ють задком об задок. Скільки збито картузів, стільки й ударів. І то добре, якщо в того, ким б'ють, легенька сідниця. А як чавунна, така, як у Костя? Якою тільки палі забивати. Мозок вилітає із носа! Коли Кость ставав рачки, то мало знаходилось сміливців стрибати через нього.

— І тобі не болить? — дивувавсь я щоразу.

— Нє,— відповідав мій братеник.

Кость взагалі був у нас унікум: я ще не бачив людину, яку так би любили коти. Навіть наш котяра — гордий відлюдько, який нікому не давався себе приласкати (не один із нас носив на руках сліди його кігтів), навіть він з усіх ніг кидався назустріч, коли Кость заходив до хати. А якщо Кость ще й на руки підхопить Мурка, то тому й зовсім свято: мружачи очі од насолоди, заведе таку музику, що куди тому духовому оркестрові!

Я не пам'ятаю випадку, щоб Мурко ночував окремо від Костя. Прокинешся вранці, глянеш: з-під ковдри витикаються дві голови: Муркова та Костева. І невідомо, хто кого обіймає: Кость Мурка чи Мурко Костя.

І ще один неабиякий хист у мого двоюрідного брата: підробляти печатки.

Раз у неділю до нашого клубу привозили кіно. Кінофільми тоді демонструвалися під гармошку, наш гармоніст знав лише "Гопак" та ще "Бариню" і часто під оту роз-веселу мелодію демонструвався похорон чи розстріл героїв... Кінофільми були німі, чорно-білі, між кожною частиною була довга перерва, доки кіномеханік перемотував стрічку, так що сеанси тривали три, а то й чотири години, і весь оцей час ми, пацани, що не мали за душею й копійки щербатої, крутили по черзі ручку динамомашини, подаючи струм. Одкрутив належні п'ятнадцять хвилин та й летиш щасливий до клубу. Сідаєш попереду на підлозі і не зводиш з екрану очей.

Отож одного разу в Костевій голові й зблиснула геніальна ідея: навіщо гріти чуби, коли можна підробити печатку. До того спонукала й жорстока конкуренція, що була поміж нами,— бажаючих подивитися кіно було вдесятеро більше од кількості тих щасливців, яким удавалося ухопитись за ручку динамо.

Дістали використаний квиток з сільрадівською на ньому печаткою, Кость вибрав картоплину, щоб не була водянистою, нагострив ножа і взявся до роботи. Попоморочився більше тижня, а таки змайстрував печатку. Ну, а підробити почерк механіка, що мав семилітню освіту, для

Костя великих труднощів не становило. В нашій школі не було жодного вчителя, чий почерк не міг би Кость підробити, і не один розгублено тер собі лоба, сам себе і питаючи, за віщо ж він виставив оцьому шибайголові дуже добру оцінку.

Першого разу ми йшли до клубу у великому страсі: ану ж викриють. Домовились: якщо контролер, сільський парубійко, щось запідозрить, одразу ж навтікача.

— Йди перший,— сказав мені Кость.

— А чого це я?

— А хто печатку підробив?

Робити нічого: став попереду Костя й Сергійка. Переступаю з ноги на ногу, все не наважуюсь подати квиток, а Кость штовхає мене в спину, шипить на вухо:

— Подавай!.. Подавай!..

Врешті наважився, простягнув квиток контролерові. Той підніс квиток до очей (у дверях було досить темно), і я, войовничий безбожник, враз згадав татусеву молитву:

"Господи, зроби так, щоб контролер мене пропустив!"

Контролер подививсь-подививсь та й перервав навпіл квиток:

— Проходь.

Так ми стали безплатно ходити в кіно. "Монетний двір" наш перестав існувати лише з початком війни...

Крім м'яча та сракачів, окрім війни між червоними й білими та футболу, ми ще й грали на гроші. Хоча, якщо правду сказати, то вислів "грали на гроші" не треба сприймати буквально: гроші і в наших батьків рідко водилися, адже в ті роки колгоспники за свою рабську працю жодної копійки не одержували, з ними розраховувалися нужденною натуроплатою за трудодні.

Трудодень, трудодень,

Дай, бабо, хліба хоч на день!

Та ще до того кожен двір обкладали такими податками, що й земля, оті тридцять соток нещасних, стогоном стогнала. Маєш корову — не маєш — все одно здай триста літрів молока. А м'ясо, а яйця, а позика... Держава душила, як зашморгом, і на хвилину не попускаючи вільно дихнути. Недарма ж на селі найстрашнішими вважалися дві установи: "держстрах" і "заготужас".

З огляду на цю обставину розмінною монетою нам слугували не гроші, а ґудзики. Я й досі пам'ятаю ґудзики з єдиної святкової сукні моєї мамусі, які я поспорював, щоб одігратися. Яскраво-зелені, з золотистим поблиском, по них так і бігали сонячні зайчики. Я споров їх у надії одігратися та й попришивати на місце, та й програв усі до одного, а що було потім, коли мамуся на Перше травня дістала сукню із шафи, то краще й не згадувати.

А часто бувало й таке: бере чийсь батько вихідні штани заради неділі та й пробує їх зодягнути.

— Одарко, Одарко, яка це нечиста сила всі ґудзики на матні поспорювала?

А про ґудзики на наших штанях-сорочках, то й казати вже нічого: ми часто догравались до того, що носили палички замість ґудзиків.

Тож ми грали на ґудзики: викладали в акуратні сто-вбчики та й поціляли в них важкими царськими п'ятаками з відстані в п'ять — десять кроків. Поцілив, розсипав стовбець, тепер цюкай п'ятаком кожен ґудзик, намагаючись його перевернути. Перевернув — клади до кишені.

Чемпіоном у цій грі був, звісно ж, Кость. Кишені його завжди оддимались од ґудзиків.

Отак проводили ми своє дозвілля з ранньої весни до пізньої осені. А як похолодає, як завіє крижаними вітрами, як скує ставки та озера, як засипле снігами по пояс, отоді за санчата, за ковзани та лижви — і на кригу, на сніг!

Ковзан я мав лиш один. Зробили його мені в кузні: вставили в дерев'яний цурупалок шмат обруча, а шнурки, щоб прикручувати до ноги, я припасував уже сам. При-мотузував поміцніше — і катайсь на здоров'я: одна нога їде, а друга стрибає. Сонце, простір, крига під тобою так і витьохкує,— настрибаєшся: спати ляжеш, а в голові — гуп! гуп! — як.у ступі.

Лижви ж змайстрував з дубових клепок. З бочки, що геть розсохлася. Ну, не так і розсохлася, в ній ще можна було б квасити капусту чи солити огірки, але я потай збив два верхні обручі та й позакидав їх подалі.

Бочка, звісно, розсипалась, мамуся мусила замовляти нову, а клепки з цієї, старої, пішли нам на лижви.

В околиці Студенка гір не було, тож ходили кататися аж по той бік Дінця, на високі кряжі, всіяні лісом. І таки Бог нас беріг, що жоден не врізався в якусь деревину. Вибереш спуск подовший та покрутіший, зберешся із духом та й одіпхнешся саморобними палицями. Летиш, як на крилах, аж повітря висвистує, а стрічний вітрисько так шарпає убоге твоє пальтечко, що от-от зірве з плечей. Тут уже тримайся щосили, щоб не впасти. Упадеш — все замиготить довкруг тебе млинком. Снігу наб'ється по самісіньку тютю.

Скільки разів я отак котився донизу — не порахувати!

А Сергійко жодного разу не впав. І не боявся спускатися з найкрутішої гірки. Присяде, стягне губи у ґудзик, а очі в буравчики — і донизу важкенькою гиркою. Захочеш — не зіб'єш з ніг!

Наш майдан, крім розваг, правив іще для демонстрацій.

Двічі на рік, на Перше травня та сьоме листопада, виносили з клубу пофарбовану в червоне трибуну та й ставили її посеред майдану. Трибуна була невелика: два дядьки несли її запросто, то й місця на ній не вистачало всьому сільському начальству. Видирались на неї тільки голови сільради та колгоспу і парторг. Та ще ті, що виступали, протискались по черзі: прокричав своє і май совість — злазь! Решта ж товпилась довкола: і заступник голови колгоспу, і секретар сільради, і бригадири, і наш новий директор, що заступив Пуху. Ми всією школою проходили повз трибуну, кожен клас з учителем попереду, ми несли портрети наших улюблених вождів та дружно пищали "Ура!" — нам було дуже цікаво та весело, особливо, коли починали кричати оті дядьки, що на трибуні стояли, кричати й руками вимахувати так, наче збиралися злетіти в повітря, а найбільш нам подобався одноногий дядько Тодось, герой війни громадянської, який як повернувся з шпиталю додому, як упився з великого дива, що лишився живий, так і продовжував щодня дивуватися... Гупаючи дерев'яною стопою, дядько Тодось важко видиравсь на трибуну, розсовував сільське начальство так, що воно заледве на землю не сипалось: "А поступіться герою громадянської!" — і починав щосили кричати, б'ючи себе кулаком у груди:

— Ми совєцкую власть защищали!.. Ми щасливую жиз-ню виборювали!..

Й обов'язково починав плакати. Так заливався слізьми, що нам усім здавалося: дядько Тодось от-от зовсім обез-силіє та з трибуни і звалиться.

Вволю наплакавшись, дядько Тодось завжди кінчав одним і тим же: зривав з голови картуз або шапку і високо підкидав у повітря:

— Ану гура товаришу Сталіну!

Перед кожним святом нас по кілька тижнів муштрували на шкільному подвір'ї. Командував нами учитель фізкультури, а "парад" приймав уже директор: стояв на ґанку і пильно стежив за тим, щоб ми не ламали ряди та, не доведи Господи, не здумали бавитись портретами вождів.