Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Я стою, заворожений, невспромозі одірвати од того дива очей.

— А ви, молодий чоловіче, так і будете підпирати двері? Мамуся вже примостилася несміливо на краєчок стільця,

тож примощуюся поруч з нею і я. Стілець такий високий, що я ледь дістаю ногами підлоги. Мені одразу ж захотілося погойдати ногами, але я розумію, куди ми прийшли, тож сиджу, тихший води, нижчий трави.

— До восьмого? — питає директор.

— До восьмого,— відповідає мамуся. І швиденько додає: — Ми з Студенка, я там учителькою.

— Атестат прихопили?

"Не прийме!" — подумав я з острахом. "Не прийме!" — подумала, мабуть, мамуся, бо стала ще меншою.

Директор уважно вивчає мій атестат. Ось дібрався, мабуть, до клятої тієї оцінки, бо звів голову і якось аж здивовано подивився на мене.

І тут мій носяра став нестерпно свербіти. У людей носи як носи, у мене ж сатана — не ніс; досить щось узяти в обидві руки, як він обов'язково починає свербіти. До сліз свербіти!

От і зараз: директор не зводить із мене погляду, а носяра мій так свербить, так у ньому викручує, що сльози виступають на очі. Скошую на нього люто очі, ворушу ним щосили — і не думає вгамуватись.

— Що це у вашого сина з очима? — питає директор.

— З очима?

Мамуся повертається до мене розгублено, та я вже сиджу янгол янголом.

— Гаразд,— каже директор по довгому роздумі.— Я не можу відмовити колезі...— І ще щось говорить, але я вже нічого не чую. "Мене прийняли! Прийняли! Прийняли!" — видзвонює у мені святковими дзвонами. З вдячністю дивлюся на поголену під Котовського голову і навіть у гадці не маю, що мине час, і я хлюпону ненароком на неї чорнилом. 1 директор, звісно ж, про це ще не знає, інакше не попрощався б із нами так приязно.

— Що ти виробляв із своїми очима? — питає підозріло мамуся.

— Я?.. Нічого...

Ми вже спускаємося вулицею до залізниці, щоб їхать додому.

В той час між Ізюмом та Червоним Лиманом ходили міжміські поїзди, підбираючи сільських роботяг, що працювали на промислових об'єктах,— поїзди так і називались — робочими. Допотопні вагончики, збудовані ще за часів царя Гороха, безвідмовно трюхикали залізничними коліями, і робочого люду щоразу у них набивалося стільки, що лишалося тільки дивуватись, як вони не розвалювались. Два ліхтарі, які ледь блимали при дверях, невспромозі були розвіяти густий морок, що, здавалося, і серед дня не вивітрювався з вагонів: рай для безбілетників-"зайців", які економили кожну копійку і намагалися проїхати за рахунок держави, що вела з ними уперту, але безнадійну війну. Цілі загони ревізорів влаштовували щоденні облави, прочісуючи вагон за вагоном, миші, здається, і тій не прослизнути, а заячого племені не меншало, тим більше, що весь робочий люд, який їхав тими вагонами, завжди був на нашому боці. Пірнеш під сидіння, од ревізора рятуючись, пробираєшся гарячково поміж чобітьми та черевиками, а тут — цап тебе за чуприну!

— Тимко, що ти там нишпориш?

— Зайця зловив!

— Так дери з нього шкіру!

, І твоя головешка вже затиснена поміж колінами і ніготь залізний стриже тобі чуба: проти шерсті, при самісінькій шкірі. Сльози з очей так і бризкають. А мовчи, а й не писни, якщо не хочеш попастись до рук ревізора, який ось, над самісінькою головою твоєю виклацує щипцями, наче вовчими іклами:

— Ваш білет!.. Ваш білет!..

Ревізор іде далі, і твою голову, на якій, здається, вже й шкіри не лишилося, нарешті одпускають на волю:

— Стрибай, зайче, обратно!

І ти задком, задком — од ревізора подалі. Заб'єшся в куток та й мацаєш обережно голову, що аж горить, настрижена безжалісним нігтем.

І ще одна розвага для роботяг: прибити до полиці полу пальта чи кожушка, а влітку піджака чи штанину. Я більше не стрічав таких широчезних полиць, по п'ять, по шість чоловік забиралися на них одночасно, та й спали покотом до кінечної станції. Отоді ті, що сиділи внизу, і прибивали тихцем поли пальт, піджаків, що звисали з полиць. Приб'ють, діждуться, поки поїзд зупиниться, та й будять:

— Васько, уставай, приїхали!

Схопиться очманілий Васько, хоче зіскочити донизу, а пола й не пускає. Попоморочиться, поки вивільнить полу. Або ще гірше — холошу. Тут уже скидай геть штани, якщо не хочеш одірвати холошу.

Реготу — на цілісінький день. Як Васько без штанів витанцьовував.

Забави ці припинилися після славнозвісного указу про запізнення на роботу, що порівняв гегемона з колгоспниками, зарахувавши його до спільного класу рабів. Запізнишся на п'ять хвилин на роботу — п'ять років ув'язнення! Спробуєш шукати кращу роботу — гуляй до тюряги! Так що великі будови соціалізму, а пізніш — комунізму ніколи не скаржились на брак робочої сили.

А поки що... Поки що ми з мамусею 'їдемо, щасливі, додому і мені страх хочеться зустріти когось із своїх од-

нокласників. Ну, хоча б Валю Чмовжову. Похвастатись, що не тільки її, а й мене прийняли до того ж восьмого класу. Я вже жду — не діждуся того щасливого дня, коли переберуся навчатись в Ізюм, появляючись вдома лише по неділях. Я ще й гадки не маю, що ждатиму цієї неділі, як манни небесної, і не так, мабуть, неділі, як суботнього , вечора, коли, добравшись "зайцем" до своєї зупинки, скочу з високих сходин вагона та й почешу темним лісом, а тоді вже й селом до єдиного в світі віконця, яке світитиме хоч до самого ранку, мене виглядаючи. Відчиню хатні двері, і мене так і омиє маму сина ласкава посмішка, і люблячі очі засяють з найдорожчого у світі обличчя.

— Мий, синку, руки, та сідай вечеряти.

На вечерю картопля-пюре, наперед уже знаю. Отакенна полив'яна миска, а мамуся ще й підкладає.

— їж, їж, ти, певно, зголоднів у тому Ізюмі. Господи, кожа та кості! Чи вас хазяйка там зовсім не годує?

Годує. Пісні, аж сині, супи, та й ті в неглибоких тарілочках. По отакенькому шматочкові хліба на сніданок, обід та вечерю. Вона й чоловіка захарчувала до того, що той наче підліток, а нам то кожну ложку рахує.

А приймала — співала-виспівувала:

— Та вони ж у мене будуть, як у Бога за пазухою! Не знаю, яка пазуха в Бога, а за пазухою нашої хазяйки

і миша подохла б з голоду.

Чоловік її працює на паровозоремонтному заводі, вона ж господарює удома, та ще пропадає на базарі: щось купує, щось перепродує, будь-який крам, що появляється в магазинах, не мина її рук. Часто ходить на ніч у чергу: викинуть вранці сатин, а то й батист, а вона уже й перша. А одного разу звечора як пішла, то повернулась аж наступного вечора. Серед ночі під'їхала міліція, повантажила усіх жінок на машини та й одтарабанила за шістдесят кілометрів: добирайтесь додому пішечком. Прийшла, аж шкварчала, а тут її чоловік, скориставшись з відсутності грізної половини своєї, надпив з графина горілки,— було, й цирку не треба! Ми ж того вечора полягали спати — жодної крихти в роті.

Не знаю, чи довго я протримався б на тих супах, якби мамуся, довідавшись, як нас годують, не забрала мене од тієї хазяйки та й поселила в бабусі, Божої свічечки, недалеко од школи.

— Буду тобі, синку, давати в день по карбованцю. Ходитимеш їсти в їдальню, вона ж недалеко од школи.

їдальня паровозоремонтного заводу і справді була поруч із нашою школою. Помпезна споруда з гігантськими ко-

5 Л. Дімаров

129

лонами, колон було понаставляно стільки, що серед них можна було заблукать, як у лісі. З величезними вікнами, у які запросто міг в'їхати поїзд, з високою, десь аж під хмарами, стелею. Це була, мабуть, найбільша у світі їдальня, в ній могли б водночас пообідати всі мешканці міста, та ще й приїжджим місце лишилося б.

В той час гігантоманія охопила всю нашу країну, повсюди зводились споруди не менші, аніж піраміди єгипетські, пам'ятаю, як нас, шестикласників, водили за тридцять кілометрів в щойно збудований кінотеатр: щоб заповнити його зал, треба було зігнати всіх жителів довколишніх сіл. Демонструвався один із перших звукових кінофільмів, якщо не зраджує пам'ять — "Ми з Кронштадту", і жодного слова не можна було розібрати: така акустика була в тому велетенському залі.

Тож не меншою була і їдальня, що обслуговувала робітників паровозоремонтного, але й нами, простими смертними, не гребувала, зокрема отакими селюками, як я, що з'їхались з усього району здобувати середню освіту (по селах середніх шкіл тоді майже не було).

Пам'ятаю перші відвідини тієї їдальні. Щойно подолав широкі, з білосніжного мармуру сходини, як опинився віч-на-віч з міліціонером. Вирізаний з фанери міліціонер мав дуже грізний вид. Однією рукою він діставав з кобури нагана, а другою показував на плакат, де криваво-червоним по білому кричали слова: "У нас не крадуть!"

Втягнувши голову в плечі, прошмигнув мимо охоронця порядку. Вже зайшовши до приміщення та примостившись до вільного столика, я зрозумів, чому "не крадуть". На столі стояло кілька брудних тарілок з білого металу і на кожній тарілці було вибито: "Украдено в їдальні № 1". Ножів не було, їх, мабуть, давно вже покрали, зате в кожній виделці бракувало двох середніх зубців, а ложки світили акуратно просвердленими дірками. І захочеш — не вкрадеш.

У мене одразу ж пропала охота брати борщ або суп (чим затулятиму дірку у ложці?), натомість пішов до буфету і видивився страву, яку зроду-віку не пробував, але про яку читав у повістях та романах.

Какао! Заморський напій, що ним ласували різні князі, барони та графи, капіталісти й поміщики. Вся ота класово ворожа нечисть, зліквідована жовтневою революцією. "Єш ананаси, рябчіков жуй, день твой послєдній пріходіт, буржуй!"

Не пробував ні ананасів, ні рябчиків, класово ворожі ці страви були знищені разом з буржуазією, а от какао яки-

мось чудом уціліло, уціліло та й прорвалося в пролетарську нашу їдальню.

То як же його не скуштувати!

Стаю у чергу, благаю Господа-Бога (невигубна звичка, що лишилася від татуся): "Господи, зроби так, щоб мені хоч шклянка лишилася!" — на металевій таці всього сім шклянок.

Не беруть! Ніхто не бере! Замовляють супи, котлети, компоти, а на какао — нуль уваги. Не знають, що то, чи гребують класово ворожим напоєм?

— Мені оте,— тремтячою рукою показую на шклянки з какао.

— Скільки? — питає буфетниця.

Хотів узяти одну, та одразу ж подумав, що поки вип'ю, поки розпробую, решту розметуть.

— Чотири... І на здачу дві булочки.

— Не обдме? — питає буфетниця, виставляючи на тарілку шклянки.

— Питаєте! — чую глузливе за спиною.— Та йому відро дайте — видме, ще й вилиже!

Черга незлостиво сміється, і я несу під той сміх дорогоцінний напій, пильнуючи не пролити й краплини.

Сів до столу, обережно взяв першу шклянку, підніс до молитовно наставлених вуст.

Що вам, хлопці, сказать про какао! Всі солодощі світу були зібрані в тому напої, кожен ковток переносив мене на Олімп, де проживали боги стародавньої Греції.