Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
І щоки палали, і в голові стугоніло, і світ весь збігався на кінчик пера...
.Гарячка оця тривала понад місяць, за цей час я встиг нашкрябати купу поезій і сотворити навіть поему з часів громадянської: як червоні вибивали білих із Криму, як довго там монялись, поки не появився Будьонний:
Будьонний появився На білому коні.
І все пішло, як по маслу. Забачивши того білого коня й уславленого на ньому вершника, білі з переляку покидали зброю та й дременули до Чорного моря, де й були всі до одного потоплені в солоній воді.
Поема мені страшенно подобалась, я читав її й перечитував, вона була нічим не гірша од "Гайдамаків" Шевченка чи пушкінської "Полтави", і я мусив нею ощасливити людство, тобто опублікувати в газеті. Не в стіннівці, звичайно, не в районній навіть газеті, а щонайменше в республіканській.
Переписав, запакував до конверта та й послав аж у Київ, в піонерську газету.
Довго ждав відповіді: щодня виглядав листоношу. І ось воно, чудо: конверт з грифом редакції, і на тому конверті чорним по білому написано: село Студенок, ТОЛІ ДІ-МАРОВУ!
Якщо вам за життя пощастило побувати на сьомому небі, лиш тоді ви зможете уявити, що пережив отой Толя, беручи конверта до рук.
Зашився на город, розпечатав, тремтячою рукою дістав невеликий аркуш паперу. Він був не од руки написаний, а оддрукований, як у книжці. "Дорогий..." починався той лист друкованими літерами, а далі йшов цілісінький ряд крапок. І поверх тих крапок вже од руки було написано: "Толю!"
Дорогий! Я дорогий! Так називала мене лише мамуся, та й то дуже рідко.
А далі вже йшлося про те (знову ж друкованими літерами), що мій твір ще недосконалий, що мені треба учитися й учитися і читати побільше класиків, особливо сучасних.
І під кінець: "Надіємося, що з тебе виросте справжній поет!"
"Справжній поет". "Справжній поет!.."
Я не розлучався з тим листом і на мить, мене аж обдимало од пихи, що до мене озвалась республіканська газета, та ще й запевнила, що я стану справжнім поетом...
Поетична гарячка вщухла так же раптово, як і почалася. Я зібрав усі вірші, переписав старанно до загального зошита, а на обкладинці вивів: "Анатоль Дімаров". Не Толя чи Анатолій — Анатоль. Мені дуже сподобалося це ім'я, коли до моїх рук потрапив томик Анатоля Франса. А нижче вивів: "Повна збірка творів".
Це була моя перша, та й, плекаю надію, остання повна збірка творів. (Господи, скільки я за своє життя соцре-алістичного гівна понаписував — і досі беруться щоки вогнем, коли пригадую недолугі ті вишкребки! Соцроман-тизм, соцреалізм, соц... соц... соц... Він оспівує, вона оспівує, воно оспівує... Солов'ї від поезії й прози, виліплені не з плоті живої, навіть не з Божої глини, а з пап'є-маше, вони старанно вимахували механічними крильцями; аякже: кожен поет не ходить — літа попід хмарами, а якщо й опускається зрідка на землю,— треба ж і солов'єві пока-кати,— то йде тільки "ходою орла". Вони витьохкували фальшивими голосами про щасливе безхмарне життя серед горя і мук, над горами трупів, не маючи ні стиду, ані сраму. І я починав таким же солов'єм, і я, многогрішний, "оспівував" — караюся, мучусь і каюсь.
Нещодавно в моєму блокноті, в одній з книжечок захалявних, як крик душі наболілої, з'явився такий запис:
"Здається, я тільки зараз став писати по-людському.
Господи, благослови оцей час, що зняв із мене всі пута!"
Хай мені простить читач недоречний цей відступ).
Отут і настає час попрощатися з Студенецькою школою. Попереду вже світять неосяжні літні канікули, які промайнуть, як один день, а там — Ізюм, середня школа номер одинадцять, восьмий клас, що про нього моя мамуся мріяла більше, ніж її пустоголовий синочок.
* * *
Сьогодні ми їдемо в Ізюм — поступати до восьмого класу. Мамуся вдесяте поправляє на мені сорочину, а штани так напрасувала, що на них гидко і глянути.
— Ану покажи вуха! — На її переконання, в моїх вухах щоночі ночує не менше сотні свиней.— Я так і знала! — стогне мамуся.— Візьми мило і добре помий!
— Та я їх уже мив! — одбрикуюсь.
— Мий, мий! Не поодпадають.
Бідна мамуся. Вона переживає в сто разів більше, ніж я, що мене не приймуть до середньої школи. Роздивляючись мій атестат з доброю, а не дуже доброю оцінкою за поведінку, вона ледь не плаче;
. — Ну, куди ти підеш з такою оцінкою? Хто тебе візьме? Хіба що в колгосп свинопасом.
Я, повісивши носа, мовчу. Не можу навіть сказати мамусі, що оцінку мені поставили незаслужено. Більше того: мені спершу навіть хотіли поставити "задовільно" (вовчий білет, з яким і не потикайся в подальшу науку), та мамуся вблагала директора.
А все ота сторожиха, де вона і взялася на мою нещасну голівоньку!
В нашому класі поміж хлопцями розгорілося своєрідне змагання: хто перший вискочить надвір після дзвінка на перерву. І от після одного такого дзвінка я кулею вилетів з класу, щодуху погнав коридором (ура! — я перший!), вискочив на ганок. А на ґанок саме піднялася сторожиха з повним відром води. Я хотів проскочити мимо та й промахнувся. І ми уже втрьох: я, відро й сторожиха покотилися з високого ґанку.
Відро і я відбулися переляком (скотились м'ячами), сторожиха ж зламала два пальці на правій руці, та ще й потовкла добре ребра. Схопившись зопалу, вона торохнула мене вже порожнім відром по голові ("Бем!" — порожнина об порожнину), а тоді закричала, що пробі — вмирає.
Сторожиха не вмерла, а мені вліпили "добре" за поведінку. Та й то, повторюю, "добре" поставили тільки тому, що мамуся була вчителькою.
Тож зрозуміло, чому так переживає мамуся.
— Ти ж там поводь себе, як нормальна дитина! — уже вкотре наказує вона (а я що, ненормальний?).— Та носом не шморгай. І язика не висолоплюй.— Це про мою звичку водити язиком вслід за пером, коли що пишу.— Ану нагни голову, півника пригладжу.— 3 півником на моїй голові, на самісінькій маківці, мамуся веде безнадійну війну: що пригладить, а він знову стирчить задерикувато. Особисто мені він не заважає ніскілечки, та мамуся чомусь переконана, що з-за одного півника мене можуть не прийняти до восьмого класу.
— Ну, з Богом! — врешті каже мамуся.
Бач, і Бога згадала. Хоч уже не один рік боялася й заїкатись про нього. За одне тільки це могли запросто потурити з школи.
Середня школа, до якої ми вирушили, була, власне, не в самому Ізюмі: місто лежало на правому березі Дінця, стрімко здираючись одноповерховими в основному будиночками на високий кряж, де, якщо мене не зраджує пам'ять, грізною фортецею стояла в'язниця, наглядаючи пильно за хатками внизу, що аж поприсідали од страху, за людом, що ходив ще на волі. По лівому ж березі Дінця лежали розплескано луки, прорізані дорогою, яка була вимощена диким камінням,— жоден асфальт не втримався б під час щорічних повеней, що розливалися вільно ушир на кілька кілометрів. По тій "саші" проїхати возом — зубів не долічишся. Недарма ж розповідали про одного чоловіка, який так об'ївся, що й кишки завернуло. Поки його домчали до міської лікарні, то не треба було й операції робити: тельбухи так перетрусило, що знову всё стало на місце. (От де немаловажна причина поразки німців: жодна техніка не могла витримати наших пекельних доріг).
По лівому ж боці Дінця, через луки, ліплячись до залізниці, лежав хаотично забудований виселок з такими кривулястими вуличками, що чорт ногу зламає, поки кудись добереться. У виселку мешкали роботяги з паровозоремонтного заводу — єдиної промислової споруди, яка щоранку будила люд таким ревом могутнім, що й мертві, просинаючись, ворушилися налякано в могилах, розташованих, за традицією, аж ген угорі, щоб "було видно, було чутно". Люди мешкали у приватних будиночках, що симпатично виглядали з-поза штахетників, тож виселок був суціль одноповерховий, за винятком двох середніх шкіл, української та російської, та ще палацу культури — величезної споруди з колонами й арками, на яку не пожаліли ні шкла, ні бетону.
Іще виселок ділився на Верхній, де були обидві школи, та Нижній, що зажив сумної слави неспокійним та розбишакуватим людом: потикатися чужинцеві на його завулки та вулички навіть серед білого дня було справою вельми ризикованою. Жоден хлопець, мешканець Верхнього виселку, не наважувався провести дівчину, яка, на свою біду, жила в Нижньому, або Гнидівці, як його охрестили: запросто могли пригостити по голові цеглиною, пожбуреною невидимою рукою з-за якогось штахетника. Скільки сердець було розбито невидимим кордоном отим, що охоронявся не менш люто, ніж кордони великої нашої держави!
Вже навчаючись у десятому класі, я таки наважився порушити той кордон, заглибившись трохи на ворожу територію, і що з того вийшло, розповім трохи пізніше. Зараз хіба що додам, що спонукала мене до того відчайдушного вчинку моя ж таки однокласниця Міля Золотоверха ("В усьому шукай жінку",— кажуть французи), але й про Мілю пізніше...
Зараз же я підходжу разом з мамусею до двоповерхового будинку, храму науки і пустощів, з великих сяючих вікон якого не виглядає жодне дитяче обличчя: ще тривають літні канікули. Тож у самому приміщенні, до якого ми наважились ступити після певних вагань, стояла така урочиста тиша, що навіть вожді на портретах позмикали державні вуста. Я проходжу під ними, як кролик, і вожді проводжають мене строгими поглядами. Навіть Сталін, друг всіх на світі дітей, і той підозріло зирить на мене: "Як ти посмів отут появитися з такою оцінкою за поведінку?"
Іду за мамусею, стискаючи в правиці кашкета, і відчуваю, як на моїй головешці злякано ворушиться півник.
Височенні, чимось чорним оббиті двері (я ще зроду-віку не бачив дермантину), бронзова табличка, на якій золотом сяють літери: "Директор школи". Мамуся дістає хустину з рукава єдиної празникової блузки, протирає враз запотіле пенсне, обережно шкребеться у двері.
— Увійдіть,— глухо, як із могили.
Несміливо прочиняємо двері, ступаємо до кабінету. Кабінет величезний, він весь залитий сонячним світлом, що нестримно ллється у широчезне вікно, від того я і мамуся здаємося самі собі ще меншими і, пригнічені власною малістю, застигаємо на порозі.
— Проходьте, чого ж ви?
Голос лунає з-за величезного столу і власник того голосу має таку ідеально поголену голову, що вона блищить, як полакована. Жодного натяку на одну хоча б волосинку на полірованій поверхні, мусі, і тій на ній не втриматися,— скотиться, як по льоду.
