Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Вона просто одного дня не прийшла на урок, і як же ми кричали "ура" щасливій нагоді про-байдикувати годину!..

Фізику я навіть любив: там усе можна було зрозуміти, тим більше, що Ганжа Павло Степанович, який викладав цей предмет, був теж учителем од Бога. Перейшовши до п'ятого, я спершу страшенно боявся, що він стане метатися за Світланку, але Павло Степанович і виду не подав, що на мене сердиться, і ставився до мене не гірше, ніж до інших учнів.

Особливо подобалися нам заняття в лабораторії: невеликій кімнаті, вщерть набитій наочними приладами. Вони стояли на полицях, вишикувані в строгі ряди (для кожної, навіть найдрібнішої детальки тут було раз і назавжди визначене місце), вони сяяли міддю й латунню, нікелем й хромом, і як же приємно було їх діставати, тримати в руках!

Найбільше нас заворожувала лейденська банка та дина-момашина до неї. Ми ладні були крутити ручку динамо-машини протягом усієї доби і в головах наших поступово зріла ідея ще одного досліду, тепер уже позашкільного.

Якось ми підмовили синка Павла Степановича вкрасти ключ од лабораторії та й поцупили динамомашину разом із дротом. У мене вже була нікельована півметрова труба, з якої я ладнався зробити гармату: один кінець заклепав, ще й загнув, щоб не розірвало, лишилося тільки зробити лафет, і тоді сип побільше пороху чи сірки, набивай камінням або порубаними гвіздками та й смали у бік "ворога". Поставити свою гармату я збирався на човні: цілі флотилії випливали одна навстріч другій на ставок, засипаючи одна одну камінням та груддям, і я уже наперед смакував, як смаляну з своєї гармати по "ворогові" і як він, на смерть наляканий, кинеться ганебно втікати. Майбутня гармата не була чимось новим на селі: кожен порядний хлопець обов'язково мав самопал, і наші матері не встигали купувать сірники: щойно ж клала повну коробку, а вона вже порожня. Ну, а про тих, у кого батько був мисливцем, і говорити вже нічого: не один з них носив на руках чи то й на обличчі стрілецьку відзнаку,— порох, що заліз аж під шкіру.

Тож ми винесли потай динамомашину (було це в неділю) та й приладнали до неї трубу, а трубу всунули понижче в тин, щоб одним кінцем витикалась на вулицю, а самі з динамомашиною залягли в картоплинні. Залягли та й стали чигати на здобич, що обов'язково мала клюнути на блискучу трубу. Ми розраховували уволю потішити душу, а вже потім однести динамомашину на місце.

4*

99

І все було б добре, коли б не голова, якому приспічило вийти на вулицю, де стирчала наша труба.

— О, а це що таке?

— Не крути! — засичав мені на вухо Колько.

— Хто її устромив? — почули ми знову. Нагнувшись так, що зовсім зник за тином, голова уже

смикав трубу. Дріт натягувався все дужче й дужче, ось-ось він обірветься і я позбавлюсь труби. І мені так її стало жалко, що я і не зчувся, як щосили крутонув ручку ди-намомашини.

— А трах-тарарах!

Голова замалим не перелетів через тин. Намагнічені вуса його одстовбурчились, як у кота, кожна волосина на голові піднялася антеною. Він був такий страшний, що ми підхопилися та й чкурнули в кукурудзиння.

— Стій, бо стрілятиму!

Тут ми дременули так, що нас навряд чи можна було наздогнати і кулями...

Довго ж по тому викликали шибеників з усіх старших класів в директорську. Голова в понеділок приніс динамо-машину, трубу, дріт та й поклав на очі директора:

— Оце поки не знайдете чортенят, що крутили оцю штуковину,— фізики голова не проходив,— то й не потикайтесь до мене за дровами!

Окрім фізики, подобалися мені історія та географія, хоч учителів, що викладали ці дисципліни, не пам'ятаю. Та найбільше любив літературу, чи не тому, що вона приносила мені неабияку втіху. Не занудні підручники, де кожен твір убивався безжалісно, препарувався на мертві частини, як у трупарні... Ці підручники й написані наче для того, щоб викликати стійку нехіть до літератури, їх можна лише зубрити, як ту ж німецьку, і я знав немало відмінників, які не прочитали жодного художнього твору, зате завжди отримували найвищі оцінки, слово в слово переказуючи сторінки підручника. До того ж автори тих убогих посібників чомусь відбирають для ілюстрації твори найбільш невдалі та немічні, од яких не застрахований навіть геніальний митець, і я й досі пам'ятаю, як мучився, напам'ять вивчаючи сни Віри Павлівни з графоманського роману Чернишевського "Что делать". А Тичина... Нещасний Тичина! На смерть наляканий, він з тридцятих років став, пекти віршики один гірший другого, і як же дружно ми його ненавиділи, зубрячи оте "тупу, тупу, тупу, собака на цепу", або "зелен сад-виноград, славне місто Ленінград" — набір слів, що одскакували од наших сердець пересохлим горохом. Досі дякую долі, що вже рано я встиг познайомитись і з Шевченком, і з Нечуєм-Левицьким, Короленком і Чеховим, Марком Твеном та Джеком Лондоном, та й з тим же раннім Тичиною, і вже жоден підручник не міг погасити в мені закоханість в дивовижний той світ, що являє собою кожен томик повістей чи поезій.

Ніхто не керував моїм процесом читання. Ніхто не підказував, з яким автором можна знайомитись зараз, а якого треба відкласти на потім, коли підросту та багато що зрозумію. Я кинувся в неосяжне книжкове море без руля та вітрил, мій цікавий човник перескакував з хвилі на хвилю, часто-густо не розуміючи, що плещеться під його хистким дном; я ковтав усе підряд, що тільки міг дістати, і досі дивуюсь, як моя головешка все оте й витримувала. Скільки себе пам'ятаю, я одночасно жив у двох світах, двох вимірах. Перший світ — це Студенок, школа, учителі й учні, мої брати, тьотя Аня й мамуся, клопоти малі та великі,— все те, що мене оточувало. В другий "же світ, не менш реальний од першого, я переносився з кожною книжкою, і той світ не був підвладний ні часові, ні просторові, і я в ньому жив набагато повнішим життям, аніж у першому. В сто разів повнішим та цікавішим, бо що таке Толя Дімаров, непомітний хлопчисько в коротких штанцях поряд з королями та герцогами, блискучими мушкетерами, відважними піратами, космічними мандрівниками, у яких я щораз перевтілювався! Що таке наші самопали й дерев'яні шаблюки супроти справжніх пістолів та шпаг, наші сутички супроти полювання із справжніми рушницями на левів та слонів! Хто така навіть Валя Чмовжова супроти королев та принцес, неймовірних красунь, обсипаних з ніг до голови коштовностями, в яких я щоразу на смерть закохувався і які завжди оддавали мені руку і серце!..

Десь у третьому класі мені до рук потрапив Панас Мирний, його повість "Повія". Не скажу, щоб та повість особливо мене захопила, але книжок тоді було обмаль, і я чесно дочитав її до кінця.

Мамуся побачила її, коли я вже дочитував останню сторінку:

— Господи, де ти дістав оЦю пакость?

"Пакость"? Я тоді ще не відав, що означає слово повія. Думав, що це прізвище героїні повісті.

— І що ти там зрозумів? — спитала, трохи заспокоївшись, мамуся.

— Усе.

Тут мамусина приятелька, теж учителька, яка разом з мамусею застукала мене за отією "Повією", стала нестримно сміятись. Упала на табуретку, однією рукою витирала веселі сльози, а другою наосліп од мене одмахувалась.

Я ж ніяк не міг уторопати, чого вона так сміється. Хоч я й відповів на мамусине запитання, що зрозумів усе, та якщо сказати правду, то багато чого так і не втямив.

Ну, хоча б отієї трагедії, що сталася з героїнею. Переспала разок з квартирантом хазяйки, у якої наймитувала? То й що? Подумаєш, горе! Спробувала б вона ніч у ніч спати з Сергіякою, який так і норовить стягнути з тебе ковдру або закинути свої ноги тобі аж на шию! А я ж не топлюся од того, не вішаюсь. Ні, ніяк не міг зрозуміти, чому так невтішно побивається ота героїня.

Книга у мене була урочисто відібрана за наказом забути про все, що я там вичитав.

А от же не забув! Сни Віри Павлівни хтозна й коли вивітрилися з моєї голівоньки, а героїня Панаса Мирного досі стоїть переді мною, як жива.

— Зарубай на своєму носі дурному! — ще сказала мамуся.— Щоб я подібної пакості більше у тебе не бачила. Дістанеш яку книжку, спершу спитай у мене дозвіл, а тоді вже читай.

Я так і робив: щоразу йшов до мамусі. Коли вона дозволяла, брав і спокійненько читав. Коли ж казала, що ні, мені ще рано цю книжку брати до рук, заходжувався читати з ще більшим зацікавленням, од мамусі ховаючись.

Так був прочитаний весь "Анти-Дюрінг" Фрідріха Енгельса. Ну, не весь, а окремі сторінки, бо нуднішої книги я досі в руках не тримав. Як вона до мене потрапила, розповім трохи пізніше, а тоді мамуся сказала:

— Ти ще замалий для цієї книжки. Виростеш, наберешся розуму, отоді й спробуєш її прочитати.

Еге, коли ще те буде! А тут книга жива в руках.

Ховаючись од мамусі, жував її ціле літо. Єдина фраза, яка мене вразила по-справжньому, була ось така (досі дослівно її пам'ятаю): "Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі".

Ця фраза сповнила мене неабиякою повагою до власної особи. Мене аж роздимало од пихи, що я знаю істину, яку, окрім мене та Енгельса, не знає ніхто. Все літо я полював за білими котами, але жодного з голубими очима так і не знайшов. Зате попався учителеві, який викладав історію. Був він вреднющий, не раз ловив мене на тому, що я крадькома читаю, тримаючи книжку під партою, і тоді хоч проси, хоч моли, не віддасть книгу нізащо. Тож і цього разу він виріс наді мною саме тоді, коли я потай розгорнув "Анти-Дюрінга".

— Що там у тебе?

— "Анти-Дюрінг".— Мені все одно нікуди було діватися.

— "Анти-Дюрінг"? — не повірив учитель.

— "Анти-Дюрінг" Фрідріха Енгельса.

Учитель довго переварював почуте. Потім спитав:

— І що ж ти там вичитав?

Тоді настала хвилина мого тріумфу. Я звівся і якомога скромніше процитував:

— Білі коти з голубими очима завжди або майже завжди бувають сліпі.

Учитель навіть не пробував одібрати у мене книжку. Та й взагалі після того випадку дав мені спокій. Боявся, мабуть, знайти щось пострашніше, ніж "Анти-Дюрінг".

Де подівся той "Анти-Дюрінг", не пам'ятаю. Тим більше, що взяв я його не в бібліотеці, в яку мав повернути, а поцупив з грубезного ящика, що його залишив на якийсь час директор нашої школи Пуха, коли того перевели до іншого села.

Але спершу про фото. Єдине фото з студенецького нашого життя.

Коли Толя вже навчався у восьмому класі, тьотя Аня купила йому фотоапарат — нечувану в нашому селі річ.