Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Бігли, не чуючи ніг під собою, аж до садиби.

Призвідцею нашої ватаги був син директора, як його звали, забув. Наш одноліток, він виділявсь поміж нами своєю статурою й силою.

Ще коли мамуся возила нас у Полтаву лікуватись од лишаїв, то зводила якось до краєзнавчого музею. Там найбільше нас вразила не стародавня зброя: мечі та списи, мушкети, пістолети та палаші, а опудало теляти, якому й півроку не сповнилось, коли його забили. Велетенський, з бугая завбільшки, звірюка стояв посеред зали, низько нахиливши рогату голову, і такою дикою силою віяло від могутньої туші, що ми боялись і підступитися близько.

Отаким був і наш ватажок: Піддубний дитячого віку.

Весь час ми гралися в громадянську війну, в червоних та білих — інших забав він не визнавав. Крокували в шерензі, завдавши на плечі дерев'яні гвинтівки, співали революційних пісень. Усі пісні були російською мовою, тому, мабуть, що й Червона Армія, яка прийшла на Україну з півночі, була суто російською, і ми дружно виспівували на кшталт ось такої:

По долінам і по взгор'ям Шла дівізія впєрьод, Штоби с бою взять Прімор'є, Белой арміі оплот!

Хоча пробачаюсь: була одна й українська. Мабуть, затесалися в злютовані російські ряди кілька наших хохлів і вони тягнули своєї:

їде півник на війну. На війну велику, Воювать, воювать, Воювать гиндиків. А гиндики-куркулі Півника убили. "Кудкуда, кудкуда!" — Кури голосили.

Часом співать набридало, і тоді наш командир змушував нас вдаватися до декламації. Найбільше він полюбляв вірш про молодого червоноармійця, який загинув у бою. Вибирали найлегшого, клали на саморобні мари та й несли на плечах до місця поховання. Несли і щосили кричали:

Тіше, товаріщі, шапкі долой, Красноармеец погіб молодой! Долго он білся, нє нил, нє роптал. Слова нє молвіл о том, что устал!

Похоронна процесія підходила до кладовища, "небіжчик" опускався в могилу, наш командир проголошував революційну промову, лунав дружний залп з дерев'яних рушниць, а дівчата, бойові наші подруги, прикрашували могилу квітами.

Лицедійство оте, що повторювалося з дня в день, спонукало мене до написання роману. Узяв зошит та ручку, сів до верстата та й заходився писати.

І чого тільки в тому романі не було. І гармати, і танки, і літаки, і лінкори, і кулеметні тачанки, і Будьонний, і Ворошилов, і Чапаев, і, звісно ж, молодий червоноармієць, який поліг смертю хоробрих. Зброї та військ там було напхано стільки, що коли гримнув похоронний салют, то здригнувся весь світ.

Досі жалкую, що той мій перший роман на чотири чи п'ять сторінок канув у безвість. Цікаво було б узнати, які думки вихрилися в одинадцятилітній отій головешці.

Напередодні нового навчального року татусь повів мене записувати до четвертого класу. До Тростянця. За чотири кілометри од Нескушного. Директорша, жінка дуже сувора на вид (татусь м'яв у руці поштиво картуз), одразу ж звернула увагу на мої босі ноги:

— У вашого сина немає взуття?

Взуття у мене було, але не осіннє чи літнє — зимове. Коли я уже в другому класі добив оту осоружну взувачку жовтогарячого кольору, мамуся пожурилась-пожурилась та й справила мені валянки з виношеної якоїсь сукнини. "Оце, сину, хоч не мерзнутимеш взимку". Валянки ті я й привіз до татуся, але ж не взувати їх зараз, коли іще й сонце припікає по-літньому!

— В нашу школу діти босоніж не ходять! — сказала строго директорша.

Так татусь змушений був терміново діставати мені черевики.

Черевики були нові-новісінькі, ще й чорного кольору. Такої взувачки я ще не тримав у руках.

— Це мені?

— Тобі, тобі! — татусь сяяв не менш, ніж' черевики. Я похапцем став приміряти.

— Ну, як?

— Якраз по нозі! — Хоч розтоптані ноги мої ледь влізли в нову взувачку, а твердющі рубці одразу ж вп'ялися у шкіру. Та я й не думав признаватись, боячись, що татусь віднесе їх назад.

Щасливий, заснув, примостивши обнову біля подушки.

А вранці почались мої муки. Черевики одразу вп'ялися у шкіру і ноги з кожним кроком все більше горіли вогнем.

Врешті не витримав: сів і скинув блискучих катюг із своїх замордованих ніг.

Х-ху, як на світ народився!

Відтоді ходив до школи так: узував на татусевих очах черевики, виходив надвір й одразу ж роззувався. Ніс у руках аж до школи, чотири усі кілометри, там узував, дибав пошвидше до класу, а вже за партою пошвидше їх розшнуровував. Викличе учителька до дошки, я шнурки — раз! — і зав'язав. А на перервах більше намагався не бігати: стояв, поставивши ноги так, щоб не дуже муляло.

Я, може, потроху й розносив би тісну взувачку, але тої осені рано похолодало, ранками земля біліла од інею, а трава геть пожухла та почорніла. Земля прикипала до підошов, зашпори так заходили в пальці, що й у серці віддавало, але я вперто долав оті чотири кілометри босоніж та й доходився до того, що важко захворів ангіною. Була температура за сорок, а горло боліло так, що ні слину ковтнути, ні слова вимовити, татусь лікував мене розтопленим медом, а коли мед не допоміг, примусив випити дві ложки гасу, і чи то від гасу, чи від того, що будь-яка хвороба має свій початок — кінець, я став потроху вичухуватись.

Аж коли зміг ходити, татусь одвів мене до поліклініки, в той же Тростянець. Не з порожніми руками повів — прихопив відерце меду. І чи то мед так подіяв на лікаря, чи то моє горло й справді було таке безнадійне, тільки він вирішив викинути мені гланди ("Удаліть!"). Дав у руки емальовану посудину, наказав піднести її до підборіддя і якомога ширше роззявити рота:

— Не бойсь, больно не будет!

Та й поліз у мій роззявлений рот блискучим якимось інструментом.

Заболіло так, що аж бризнули сльози з очей. Мій рот сам собою зімкнувся, зуби намертво вчепилися в інструментину. Лікар смикав її, аж голова моя хилиталась, потім ухопив мене за носа та й затиснув щосили. Я задихнувся, вже ротом хапонув повітря, і видерта гланда червоною галушкою впала у посудину.

Операція на тому й скінчилася. Лікар зализував укушеного пальця, я теж ковтав кров, що лилася у горлі.

— Нєдєльку полежіш — зажівйот,— сказав мій мучитель, прощаючись.

Тиждень я раював. Ні уроків, ні школи, ні тісних черевиків. Ніжився в татусевій постелі (на час моєї хвороби татусь переселився на верстат) і не було щасливішої од мене людини на всьому білому світі.

А потім випав сніг, і я уже взувся у валянки.

Оця моя розповідь про нові черевики не була б повною, коли б я не згадав, як татусь водив мене у Охтирку, до церкви. Було якесь релігійне свято, і татусь не був би татусем, коли б його пропустив. На той час майже всі храми порозоряли та позакривали, лише де-не-де ще лишилися. Уцілів і в Охтирці, там і правилася служба Божа.

Ще звечора татусь сказав, куди ми завтра підемо. Попередив лише, щоб нікому ні слова.

— Ти вже в мене дорослий, знаєш, що за це може бути.

Я уже знав. Знав од мамусі, яка не втомлювалась наказувати, щоб ми не проговорилися, що вірили в Бога ("Бога, дітки, немає",— а я бачив не раз, як вона, лягаючи спати, потай хрестилася). Знав од старших учнів, войовничих безбожників, які збирали по хатах та палили ікони. Од учителів, які не втомлювалися твердити, що найбільший гріх перед радянською владою — це вірити в Бога. А найчастіше — од учителя співів, який навчав нас антирелігійних пісень ("Долой, долой монахов, раввінов і попов!"). Я вже й сам починав потихеньку соромитись, що колись таки вірив у Бога, і давно уже не хрестився. А приїхав татусь, став отам на горищі в Яремівці на вечірню молитву, і таким звичним та рідним, таким заспокійливо світлим полилося у мене, що я і не зчувся, як став хреститись слідом за татусем.

Вирушили рано-вранці, щоб встигнути до початку служби. Я, як завжди, чесав босяком, завдавши на плечі перев'язані черевики, було тепло, але вже не спекотно, ми долали кілометр за кілометром, аж поки й добралися до Охтирки. Ще в дорозі, поспішаючи за татусем, я мріяв про те, як зайду в храм, наповнений віруючими, як буду хреститись і кланятись — так запопадливо, що всі до мене обернуться та й перемовлятимуться впівголоса: "Ото Божа дитина! Щасливі ж її батьки!" — і як потішений буде татусь, що виховав такого богомільного сина.

Тож ще перед храмом я став хрестити лоба, а ступивши до Божого дому, пропхався вслід за татусем до великої ікони Діви Марії та й запопадливо захрестився, закланявся.

І тут мене тріснули чимось твердим по потилиці.

Якась незнайома бабуся. Свариться костуром (ним вона мене й пригостила), люто шипить:

— Картуза скинь, безбожнику!

І вже не тільки люди довкола — сама Божа Матір з осудом дивиться на мене.

Зриваю картуз, стою, втупивши очі в підлогу.

Більше до церкви татусь мене не водив...

Горло моє зажило ("Як на собаці!" — сказала б мамуся) і я з жалем розстався з татусевим ліжком, де паном вилежував цілісінькі дні. Знову походи до школи, знову уроки, знову повертаюсь додому голодний, як вовк, хоч татусь щоранку клав мені два грубезні шматки хліба, щедро змазані медом.

Отой мед і був причиною того, що я завжди повертався голодний.

Довгожданий дзвінок на велику перерву. Але ми не кидаємося стрімголов геть із класу, а дістаємо більші та менші пакунки, дбайливо приготовлені нашими батьками. Дістаю і я свій солодкий наїдок, та не встигаю його розгорнути, як мене одразу ж обступає гурт охочих поласувати медком.

— Дай попробувать! Дай!..— простягаються з усіх сторін руки. Спробуй не дати!

Найбільше діставалося моєму сусідові по парті: хлопцеві з такими товстими губами, що кожне слово він вимовляв приплямкуючи.

З'ївши мій мед, хлопці заходжувались коло власних сніданків. І жоден... чуєте, жоден!., не запропонує мені навіть крихти.

Я ж попросити соромився. Мені легше було б померти, ніж простягнути руку і вимовить: "Дай!" На все життя запам'ятав, як кілька років тому наважився попросити шматочок пиріжка. В одного хлопця, на ковзанці. Він стояв і відщипував кому більший шматок, кому менший ("Дай мені!.. Дай!.." — лунало довкола), і так мені захотілося скуштувати того пирога, так захотілось, що я нарешті не витримав:

— Дай і мені?

— Тобі? — витріщив очі той хлопець. І закричав: — Ге-е, син учительші, а просить! Син учительші, а просить!

— Ге! Ге! — підхопили догідливо хлопці.

Не ношу на них зла: майже всіх викосив голод тридцять третього року.