Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
"Вся Україна од голоду вимерла",— зітхала вона, а мені хотілося заперечити, що й неправда, не вся, коли ми от лишилися живі. "Боже, Боже, що воно й діється в світі!" — а мамуся відмовчувалась, мамуся чи то дрімала, чи вдавала, що дрімає. 1 коли підійшов врешті поїзд, вона постаралася сісти в інший од тієї жінки вагон.
Отак ми й добралися до Великої Яремівки, а точніше — до Студенка. Бо робочий поїзд (тоді приміські поїзди називались робочими)... бо робочий поїзд, що на нього ми пересіли вже в Ізюмі, зупинявся навпроти села Студенок, яке розташоване на лівому березі Дінця, а вже навпроти, на правому, була Велика Яремівка. Змучені важкою дорогою, ми пострибали на піщаний укіс (перону ще не було) та й побрели сосновим лісом, вмираючи від спраги. Було дуже жарко, сонце смажило так, що пісок обпікав босі ноги, добре, що хоч прокляту чумарку мамуся дозволила скинути, Сергійко весь час пхинькав, що йому пече в ноги, я ж мовчки волікся за мамусею, яка тягла на собі важ-кенний вузлище з нашими статками. Знав, що пхинькай, не пхинькай, не поможе нічого, тож волів краще не скаржитись,— натомість весь час думав про воду. Хоч про ковток, хоч про краплину води,— отакуньку краплинку на мій засохлий язик. Я молив чуда і чудо — ось воно! — сталося.
Сосни враз розступилися, відкриваючи невелику галявину, порослу травою. А посеред тієї трави дзюркотав веселий струмочок.
Я ще ніколи не пив такої смачної води. Вона була аж солодка, а холодна — в зуби заходила! Вода витікала з кринички, з берегами піщаними й світлими: видно було навіть фонтанчики, де били численні джерельця. Я пив і не знав, що мине небагато часу і я буду приходити сюди майже щодня в двома порожніми відрами.... Пив і не знав, що ця світла криниця посеред соснового лісу навіки ввіллється в душу мою і не раз її омиватиме в найтяжчі хвилини. Жива вода? Ось вона, у моїх спраглих долонях!
Напившись та перепочивши, ми рушили далі.
Студенок зустрів нас довжелезною вулицею, якій не було кінця-краю. Та ось нарешті й великий вигін, звідкіль, як од джерела, розтікаються навсібіч інші вулиці, і маму-сине до першої стрічної жінки запитання, як нам потрапити у Велику Яремівку.
— До Великої Яремівки? А ви ідіть осьо в оту вулицю, вона й виведе вас на луг. А там дорога одна: лугом, лугом аж до Дінця через міст та й у Велику Яремівку... А ви до когось із родичів?
— До сестри.
— До сестри? То, мо я її знаю?
— Навряд. Вона не так давно приїхала сюди вчителькою.
— То ви теж учительша?.. А це ваші дітки? Ледь спекалися цікавої жіночки.
— Отак вулицею, вулицею, а там лугом аж до Дінця... Стояла й дивилася вслід. Доки ми й сховались у вулиці. Ось луг, аж он і Дінець. Річки звідси не видно, до неї
ще йти та йти грунтовою твердою дорогою, поміж різнотрав'я, що затопило весь простір довкола, а по той бік невидимого звідси Дінця вимальовується Велика Яремівка. Хати видираються вгору одна поверх одної, кожну з них видно, як на долоні, не стають на заваді навіть садки, село пишається в них, як у вінкові, а праворуч од нього, вкриваючи кряж, густо зеленіє лісище. Ліс і ліворуч, правда, не впритул до села. Він укрив увесь кряж, застиг зеленою хвилею.
— Красиво? — зупинившись, щоб перепочити, питає мамуся.
Ми з Сергійком відповідаємо, що дуже красиво.
— Там живе тьотя Аня.
— І ми там житимемо?
— Може, і житимемо. Якщо будете слухняні й не бешкетуватимете. Чуєш, Толю?
Отак завжди! Про що б не говорили, а на мені кінчається.
Нарешті — Дінець і дерев'яний міст через нього. Міст широчезний, на ньому запросто можуть розминутися дві підводи, але мамуся кричить, щоб ми йшли посередині, подалі од краю: боїться, що ми обов'язково звалимося в річку.
— Ти знову на край мосту поліз? Господи, що мені робити з цією дитиною!
Це, звісно, до мене. Наче не можна хоч краєчком ока глянути донизу. На стрімку воду, до того прозору, що видно навіть рибу, яка пропливає при самому дні.
Мамуся хапа мене за руку, смикає так, що в мене голова ледь не злітає з плечей:
— Іди поруч, бо я не знаю, що з тобою й зроблю! Іду поруч. Хоч мені аж пече плюнути з мосту у воду.
Подивитись, чи слина довго летітиме. Втішаюся тим, що починаю човгати то однією ногою, то другою по теплих дошках.
— Почовгай, почовгай! — смикає за руку мамуся.— Занозу хочеш упіймати?
Перестаю човгати, ляпаю щосили підошвами.
— Ти що, взявся міст завалити? Уже он гойдається. Господи, і цього вже не можна! Ну, де правда на світі? Міст нарешті кінчається, а разом пов'язані з ним спокуси. Підіймаємось вулицею, яка веде прямо до школи.
В школі нікого не застали: були ж літні канікули. Тож мамуся зайшла до сусіднього двору й розпитала, як добратись до тьоті Ані.
Тьотя Аня жила аж на краю села, під самісіньким лісом. В невеликій хатині, яка належала колишньому ігід-куркульникові. Був це найбідніший у селі чоловік, який не захотів вступати до колгоспу, та ще й намовляв до цього людей. Його за це разом з сім'єю до Сибіру і вивезли, а хату віддали вчителям. Хатина ділилася сінями навпіл, ліворуч була більша кімната, її займав завуч з дружиною, а праворуч, уже в меншій, поселилася тьотя Аня. Кімната була така маленька, що в ній ледь вміщалося ліжко, стіл і два стільці з рахітичними ніжками. Та ще плита, на якій варилася їжа. Тепер ця кімната мала вмістити і нас трьох.
В перший же вечір лягли спати так: тьотя Аня й мамуся "валетами" на вузькому металевому ліжкові, Толі, як найстаршому, послали на плиті (віднині його стали називати Толя старший, а мене — Толя молодший), ну, а нас трьох поклали покотом на долівці.
Я хотів лягти поруч із Костем, але він, все ще сердитий на мене, перебрався через Сергійка і одсунуся аж до стіни. Не міг простити мені того, що я, сам того не бажаючи, його видав.
Коли ми зайшли до тьоті Ані, вона місця собі не знаходила: ще вчора з дому збіг Кость. Утік після того, як тьотя Аня його за якусь шкоду побила. Тьотя Аня вже й до школи бігала, й обпитала майже всіх у селі — ніхто Костя не бачив. Не прийшов увечері, не явився і на ніч.
— Знову на залізницю повіявся,— плакала тьотя Аня.
Кость, виявляється, уже втікав з дому. До Африки. Полювати на левів. Тоді його затримала ізюмська міліція: пробував сісти на поїзд, що йшов у бік Харкова.
Мамуся як могла утішала тьоту Аню, мені ж захотілось до вітру.
— Біжи за клуню,— сказала тьотя Аня.
Вийшов у сіни, сам не знаю для чого глянув угору. І ледь од страху не впав: в темному отворі, що вів на горище, біліла страхітлива машкара. Нависаючи над моєю головою, вона незблимно дивилася чорними, як вугілля, очима.
З переляку на мене напала гикавка. Гикаючи, я вскочив назад до кімнати.
— Там...— гикав я, показуючи пальцем у стелю.— Там...
— Що там? — злякано спитала мамуся.
— Там... щось страшне...
Тьотя Аня, мабуть, здогадалась одразу, що там могло бути. Ухопила хворостину, вибігла в сіни.
Згодом звідти донісся Костів рев...
Кость, виявляється, весь оцей час просидів на горищі. А щоб його не впізнали, нашмарував крейдою обличчя.
Мамуся наступного дня подалася в Ізюм. Ми іще спали, а вона рушила тією ж дорогою, що ми вчора йшли, до залізниці. Тьотя Аня сказала, що в їхній школі є вільне місце учительки, але завуч, до якого вони одразу й сходили, відповів, що він самостійно не має права приймати на роботу, що для цього треба звернутися в районе Мамуся, боячись, що хтось це місце займе, до схід сонця рушила в дорогу, а я з Толею подався на рибалку.
Ще вчора увечері Толя пообіцяв узяти мене на рибалку. Побоюючись, що Толя піде без мене, я просинавсь щогодини, а під ранок так міцно заснув, що брат ледве мене добудився.
— Ти йтимеш на рибалку чи не йтимеш? — питав він сердито.
Схопивсь, як опечений. Натягнув похапцем штанці, сорочину, вискочив услід за своїм братом надвір. Дінець тонув унизу в тумані.
Спустилися ще сонною вулицею, ступили на міст, на вологі од туману дошки. За мостом Толя звернув вниз по течії, вивів на піщану косу. Поклав вудочку, став скидати штани.
— А ти чого стоїш? Скидай, будемо на живця ловити сцикавок!
Що таке сцикавки, я не знав. І для чого обов'язково скидати штани, щоб їх упіймати, теж не міг уторопати. Штанами їх будем ловити, чи що? Однак не став допитуватись, а слухняно звільнивсь од своїх штаненят.
— Скидай і труси, бо замочиш! Толя вже світив голою попкою.
Робить було нічого — на пісок упали й труси.
Я стояв, натягаючи донизу сорочку, щоб прикрить грішне тіло, а Толя вже забрів у Дінець. Він ішов проти течії, забираючись все глибше й глибше, в одній руці несучи шкляну баночку, а другою притримуючи сорочку.
— Є!
Нагнувся і, про сорочку забувши, пірнув рукою під воду.
— Ось вона! — в баночці витанцьовувала тонка, як олівець, рибинка.
— А ти ж чого стоїш? Давай до мене!
З острахом ступаю в річку: тут на мілкоті течія така, що вода аж шипить. Пильнуючи, щоб вона не збила з ніг, бреду піщаним рухливим дном. І раптом — що це? — в підошву мою щось ударило, затріпотіло, зарухалось.
— Ой, щось під ногою!
— Сцикавка! Не ворушись! Бризкаючи водою, Толя підбіга до мене.
— Під якою ногою?
— Під правою.
— Стій і не диш!
Нахиляється, підсовує руку під підошву, ворушить там пальцями. Мені дуже лоскітно, але я терплю: так хочеться упіймати цю сцикавку.
— Є!
Тепер уже дві рибинки тріпочуть у баночці. І одна з них спіймана мною.
Коли впіймали сьому сцикавку, Толя сказав, що досить. Вибираємось на берег, похапцем вдіваємось: хоч вода й не здавалась холодною, обоє цокочимо зубами.
Ось нарешті й місце, де ми ловитимемо рибу. Високий берег, вода під ним не тече прудко мимо, а повільно закручується, там така глибизна, що над нею аж чорно. Толя розмотує вудочку, чіпляє на гострий гачок одну з сцикавок, закидає у воду. Вудочка без поплавка, вона на живця: на щуку чи окуня.
Сидимо годину, другу. Сонце вже припікає по-справжньому, а довге вудлище й не ворухнеться. Толя вже двічі міняв сцикавок, але толку ніякого. Потроху мене огортає нудьга: отак сидіти і ждати. Я, мабуть, не народився рибалкою, Толя оно й не ворухнеться, не зводячи з вудлища очей, я ж потихеньку починаю вертіти головою, дивлячись то на міст, то на село, навпроти якого ми й сиділи, мене вже так і пече зірватись і хоч трохи пробігтись, і коли б не хмара, я так, мабуть, і зробив би.
Хмара виповзла з-за кряжу, гримнула сердито на враз притихле село.
