Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Пухла на очах, навально поглинаючи небо, гримала все частіше й частіше, сліпучими блискавицями прошиваючи темряву. Ось перший вітер війнув по воді, пробіг сріблястими брижами.

— Треба ховатись, бо намочить,— сказав Толя.— Побігли до он тієї копиці.

З А. Дімаров

65

Копиця сіна стояла одразу ж за нашими спинами.

— А вудочка?

— Вудочка хай стоїть. Риба під час дощу краще клює.

Ледве встигли заритися в сіно, як ринула злива. Блискавиці раз по раз били у землю, тріскіт стояв такий, що ми одразу ж поглухли, потоки води, здавалося, заповзялися затопити весь світ, за суцільною дощовою пеленою ми не бачили не те що вудочку, а й того, що діялось під самісіньким носом. Ми лежали, налякані, ми дуже боялися, що якась блискавка поцілить у копицю, я раптом згадав татуся і став подумки молитись до Бога: "Господи, одведи од нас блискавиці! Я ніколи, ніколи не буду грішити! Я буду такий, як татусь!"

Злива вщухла так же зненацька, як і налетіла, зашумів тихий дощ. Він був такий світлий та спокійний, так весело витанцьовував по численних озерцях, що аж хотілося, закачавши холоші, вибігти під нього, застрибать, заспівати про капусту й про бабу:

Дощику, дощику, припусти На бабині капусти!..

Вудочку вже було видно, вона непорушно стирчала над берегом.

А дощ усе йшов та йшов, і тоді Толя, щоб згаяти час, став переповідати мені "Війну світів", яку саме читав. Я саме перенісся до далекої Англії, де впали марсіанські кораблі, як Толя стрибонув через мене і щодуху побіг до річки. Я вискочив слідом, до вудлища, що вже не стирчало непорушно, а, зігнуте, хльоскало по воді.

Коли я підбіг, Толя вже тримав вудлище в руках. Якась сила гнула вудлище то в один бік, то в другий, туга волосінь різала скаламучену воду, вона аж свистіла, розсікаючи хвилі, велика чорна рибина зненацька вискочила на поверхню, вдарила широким хвостом, знову пірнула у воду, зігнувши вудлище так, що воно аж затріщало. Толя аж назад зігнувся, щоб утримати вудлище, кашкет з його голови злетів, він топтався по ньому, нічого, крім вудки, не бачачи.

Кілька разів рибина вискакувала поверх води. Кілька разів наші серця то підстрибували десь аж під горло, то опускалися аж на низ живота. Врешті рибина втомилася, і Толя став підводити її до берега. Все ближче... ближче... Ось уже видно хижо загострену морду... Ось уже й чорна спина показалася з води... Ще один судомний ривок... Ще одна спроба зійти з гачка... Вигнувшись в спині, Толя викидає рибину на берег.

Я вищу, як несамовитий. А щука, хапонувши повітря, починає скажено вистрибувати.

— Лови, бо в річку ускочить! — кричить Толя, все ще тримаючи вудку.

Я з усього маху падаю на рибину, прямо в калюжу.

Мокрі, забрьохані по самісінькі вуха, але щасливі вертаємося додому із здобиччю. Толя гордо несе щуку, вона важко звисає у нього при боці, ледь не дістаючи хвостом землі, я ж озброєний вудкою, що мені її довірив брат.

— Підемо завтра на рибалку? Підемо? — допитуюсь у Толі.

— Підемо.— Брат як ніколи поважний та неприступний: іде, на мене й не гляне.

— А вудочку мені зробимо?

— Зробимо.

Я вже мрію про щуку, яку обов'язково впіймаю. Та не одну — цілий десяток. Уявляю, як гордо нестиму селом, як усі стрічні завмиратимуть од великого подиву: скільки стоїть село, ще ніхто не ловив стільки риби.

Та мрії моїй так і не судилося здійснитись.

Увечері повернулася мамуся. Ступила до кімнати якась аж чорна і таким жестом стягла з голови хустку, наче разом із хусткою тією одривала й волосся:

— Не прийняли...

— Хтось обігнав? — охнула тьотя Аня.

— Ніхто не обігнав,— відповіла гірко мамуся.— Просто не прийняли.

І знову замовкла. їй важко, мабуть, було про те навіть розповідати.

Уже по вечері мамуся розказала, як її зустріли у тому райвно.

Спершу все було наче нормально: дали анкету, сказали заповнити. Мамуся, окрилена, стала відповідати на численні запитання. Перерахувала всіх своїх сестер, а з братів згадала тільки дядю Митю, написала, хто її батьки, злукавила тільки там, де запитувалося про татуся. Написала, що чоловік її був учителем і помер чотири роки тому.

Інспектор райвно одразу ж спіткнулася об тьотине Анине прізвище:

— Базилевська ваша сестра?.. Ну, що ж, спробую умовити завідуючого.

Ні жива ні мертва сиділа мамуся, чекаючи на ту добру жінку.

— Сиджу, а в самої сльози: кап, кап... І нічого не можу з ними подіяти. Наперед наче знала, що відмовлять... Дві

З*

6І

попівни на одну школу... Верталася додому, і все думала, Анічка, про тебе: чи не принесла я лиха й тобі...

— І не думай про це! — різко обрива тьотя Аня. Вони ще довго розмовляють, але я, цікавий до розмови

дорослих ("Замовкніть, бо комин оно уже вуха наставив!" — казала часто мамуся), цього разу тихенько од них одходжу: на мене чекала вудочка, яку ми з братом мали змайструвати сьогодні. Все у мені аж горить: пошвидше взяти до рук оту вудочку.

І коли ми її зладнали, коли поставили в сінях поруч із Толиною, я, поки й спати ліг, все підходив до неї: стоїть моя вудочка? Стоїть! Доторкнуся до неї, погладжу і так мені солодко стане, що не знаю і як.

Ох і щук же наловлю завтра вранці!

Цього ранку я вже розбудив Толю. Що наче навмисне став возькатись. То сорочку не найде, то кудись запхнув картуза... Сів їсти — ледь ротом ворушить...

Нарешті вибралися з хати. Спустились до річки.

— Стій, а відро? Відро забули!

— Я скочу.

Щодуху погнав угору. Заважала дуже вудочка, з якою не захотів розстатись.

Влетів до хати, ухопив відро, вихорем вимівся на вулицю. Помчав щодуху донизу. Назустріч ішов якийсь дядько з великим вузлом у руці, я вже хотів проскочити мимо, як він зупинився, озвався до мене:

— Толюсю! Синку!

Той голос настільки знайомий та рідний, що мене всього так і обварило.

Татусь підхопив мене на руки, залоскотав у щоку вусами.

— Ти куди це зібрався?

— На рибалку! — відповів йому гордо.— Ми вчора отакенну щуку зловили!

— Доведеться, синку, відкласти рибалку. Веди до мамусі. Радість моя враз згасає, я з відчаєм думаю, що не буду

сьогодні рибалити, а коли згадав Толю, що пожде мене, пожде, та й піде рибалити сам, то й у очах у мене потьмарилось. Але не послухати татуся мені і в голову не могло прийти і єдине, що мене ще тримало на білому світі, це те, що от приведу татуся і мене одразу ж відпустять. Не відпустили!

— Ще чого! — сказала мамуся.— І тобі не сором: приїхав татусь, а ти — на рибалку?

Тож я змушений був залишитися вдома. Похмурий, нещасний сидів у кутку і слухав, як татусь розповідав про свою одіссею.

(Нині я дякую долі, що мене так і не пустили на рибалку. Бо, по-перше, я збирався виловити усіх щук, які тільки плавали у Дінці, а це призвело б до непоправної екологічної катастрофи. Адже щуки є природними санітарами іншої риби й оберігають її від виродження. Тож я тепер можу вмирати з чистою совістю. А по-друге, я так і не почув би татусевої розповіді про його поневіряння після розкуркулення).

Татуся розкуркулили одразу ж після того, як ми втекли з хутора. ("Сам Бог напоумив",— сказав татусь, хрестячись). Він потрапив під першу хвилю розкуркулення, коли ще не мели всіх підряд, тож його виселили не до Сибіру, а лише за межі Полтавської області. Вигнали зі справжнім вовчим білетом: ткнули в зуби довідку, що розкуркулений, отже — класовий ворог. Татусь обійшов майже пів-Ук-раїни, перебиваючись випадковими заробітками, бо на роботу ніде не приймали. Татусь, який би голодний не був, жодного разу не опустився до того, щоб просити Христа ради. Трапиться добра душа, нагодує-напоїть, завжди намагавсь одробити. Впавши у відчай, татусь вирішив повернутися додому: "Краще хай у тюрму саджають, ніж отак поневірятись". Прийшов уночі і, як тать, (татусь часто вживав церковні слова) прокрався до голови сільради, якого в свій час не раз виручав з біди. І голова, добра душа, видав татусеві довідку, що він не куркуль, а бідняк, який погорів, то й відпускається з села на заробітки.

Окрилений, татусь вирушив знов у дорогу.

— Але, видать, не спокутував усі свої гріхи перед Богом, і Всевишній вирішив мене знов покарати.

Бо в Полтаві, під час пересадки, його обікрали. Витягли усі копійки, а разом і довідку.

І знову татусь вертається в рідне село. Пішки, ночуючи в полі, щоб не вхопили та не арештували. Зривав колоски, жував зерно. Серед ночі заявився до того ж голови, розповів про свою біду.

— Голова цього разу не дав так потрібної довідки:

— У мене, Андроніку, в самого сім'я. Написав, що татусь розкуркулений.

— Бог йому суддя, зла на нього не маю. Всі ходимо в страсі.

І знову мандри з вовчим білетом та випадковими заробітками. І єдина надія на Господа Бога. Що врятує, не дасть пропасти.

Хтось пораяв податися в Росію. Там, мовляв, не так строго.

В Сумській області, вже по дорозі в Росію, Бог привів татуся у Нескушне, під Тростянцем, що в Охтирському районі. Там був (і досі, може, є) науково-дослідний інститут чи то лісового господарства, чи то садівництва, а при тому інституті — велика пасіка. І треба ж так статися, щоб перед появою татуся нагло вмер пасічник, а директор того інституту виявився не дуже лякливою людиною. Він повертів лиху довідку в руках, запитав татуся, чи вміє пасічникувати. Почувши, що в татуся була своя пасіка, повернув йому довідку з такими словами:

— Ви її мені не показували, а я її не бачив. Сховайте і нікому про неї ні слова.

Так татусь став у Нескушному пасічником. Згодом наважився написати тьоті Ларі і та йому повідомила, що мамуся з нами обома виїхала з вимерлого од голоду села до тьоті Ані.

— Я оце за вами й приїхав,— закінчив татусь.— Забирай, Маню, дітей та й поїдемо до мене. Що-що, а з голоду пухнуть не будете.

Що ми не будемо пухнути з голоду, я уже знав: татусь привіз дві білі хлібини, отакенний шмат сала і повне відро меду. Ми наласувалися тим медом по самісіньку зав'язку, їли б і більше, та мамусі наші злякались:

— Досить. І так умололи з медом цілу хлібину! Раялись до пізньої ночі, як бути. Мамусю бентежило

непевне татусеве становище: він повністю залежав од ласки директора. Ану ж дізнаються, що татусь розкуркулений! Тоді всім дорога одна: до Сибіру...

Врешті вирішили, що мамуся ще спробує пошукати роботу. Не знайде — поїдемо до татуся.

— А поки що хоч Толічку одпустіть разом зі мною.