Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Сто карбованців по карбованцю, грубезний пакунок, я, скільки жив, не тримав ще стільки грошей в руках, я був розчавлений цим неймовірним багатством, що раптово звалилося на мене, я просто не знав, що з ним робити.

Спершу хотів купити цукерок. На всю оту суму. Горошку, по дев'яносто копійок кіло. Цілісінький лантух. Притаскати до класу та на підлогу і висипати. По коліна завалити горошком! Зупинило мене лише те, що лантух мені не підняти.

Тож вирішив усі сто карбованців, усі до копієчки віддати мамусі.

Мамуся, звісно ж, заплакала:

— Господи, чи думала я, що мій син зароблятиме гроші! На сімейній раді вирішили купити мені зимове пальто.

Бо те, в чому я досі стрибав, важко було пальтом і назвати. Якийсь лапсердак, перелицьований з Толиного старого пальта.

З'їздили в Червоний Лиман та й купили обнову.

Пальто було наче на мене й шите. Сірого кольору, з чорним, з пофарбованого кроля, комірцем, з блискучими ґудзиками. Мамуся не могла ним намилуватись.

— Ти у ньому зовсім дорослий! Чи думала я дожити до того, що мій син стане дорослим! — І знову сльози.

І ще мамуся сказала:

— Носи ж акуратно. Щоб і на інститут вистачило.— Мамуся плекала надію, що мене не забриють до армії. Слабкий зір, ще й на праве вухо глухий. Який із мене солдат!

Так я появився в Ізюмі в новому пальті. Акуратно повісив на вішалку (стояв листопад, снігу ще не було), а прийшовши із школи, вирішив своє пальто прогуляти.

І понесла мене лиха година у парк. Проходжу мимо знайомого рундука, де Калюжний угощав мене пивом. Цікаво, чому він зачинений? Аж он і якесь оголошення, високо, аж під дашком. Як не мружу очі, ніяк не можу прочитати. Підходжу впритул, спинаюсь навшпиньки, обпираючись животом об стіну. Читаю:

"Обережно — пофарбовано!"

Одклеююсь од рундука зелений, як ящірка.

Вбитий горем (пропало пальто!), опустився на садову лавку з широкою спинкою вже не зеленого — червоного кольору. Краєчком ока, мигцем, помічаю щось біле, приліплене до спинки, але мені зараз не до того. Сиджу й гірко роздумую, що чого я такий нещасний. Ну, чого, як де яка пакость не виськається, так я обов'язково мушу в неї ушев-катись?..

Зводжусь, і аж тепер до моєї свідомості доходить, що ота біла по червоному пляма теж аркуш паперу. Нахиляюсь, читаю: "Обережно — пофарбовано!"

Вертаюсь додому. Спереду зелений, як той рундук, позаду смугастий, як тигр. Віднині дорога до інституту мені перекрита (не ходити ж в оцьому пофарбованому лихові!). Лишається тільки армія.

Щоб потрапити до армії, я мушу обдурити двох лікарів: того, що перевірятиме слух, і того, що зір. За слух я міг бути спокійним: ну, кому збреде в голову лізти до армії, коли він глухий на одне вухо, як чобіт? Лікарі звикли викривати симулянтів, які намагаються уникнути служби в армії. Тож не будуть сікатись, коли я вдаватиму, що затуляю своє неглухе вухо. А от лікар по зорові... Я вже знав, що мене посадять навпроти таблиці. Де будуть надруковані літери: великі, менші, ще менші і такі, як мак.

Лікар буде показувати на ті літери вказівкою і питати, що то за літера.

Тож я мусив за будь-яку ціну дістати таблицю. Щоб вивчити її напам'ять.

Потрібна мені таблиця висіла в шкільному медпункті. Треба було виманити звідти медсестру. Два мої друзі, Мишко Кононенко і Віктор Толмачов, поділили між собою ролі: Вітько на великій перерві прикинувся хворим, а Мишко побіг по медсестру. Поки медсестра возилася з Вітьком, я заскочив до медпункту та й зірвав таблицю.

Медсестра помітила пропажу лише на другий день. Ходила коридором і голосно лаялась:

— Я розумію — шприц чи скальпель. Але яким ідіотам знадобилася ця таблиця? Для чого? Навіщо?

"Ідіоти", звісно, мовчали.

Повернувшись із школи, пришпилив таблицю до стінки та й заходився її вивчати.

То була нелегка справа: запам'ятати кожен рядок і кожну літеру в тому рядкові. Але я таки добився свого і коли пішов на медкомісію, то правильно назвав усі літери.

Ну, а того, що перевіряв слух, то й зовсім легко було обдурити...

Так я успішно пройшов медкомісію. А перед тим ледь не вилетів з школи. З вовчим білетом.

Мені й зараз стає не по собі, коли пригадую той випадок. Міг би про нього й не писати (хто, крім мене, це пам'ятає), бо дуже ж таки в непривабливому світлі постає юна особа моя, але я поклявся собі писати правду, тільки правду і нічого, крім правди, тож і не маю права оминути цю неприємну для мене подію. І хай у мене кине каменем той, хто сам без гріха.

Отож рання весна, сонечко припікає по-літньому, навстіж відчинені вікна. І на кожній перерві десятки з тих вікон голів. Вигріваються на сонці, як мухи.

Вилазимо на сонечко й ми, учні десятого. Ми на другому поверсі, а під нами — восьмий "а" і голови, як гарбузці. Ну, як утриматися від спокуси чимось у них поцілити? Лусь — ой! Лусь — ой! Суцільне "лусь-ой!" протягом усієї перерви.

Ми вже поодколупували всю на вікнах замазку і підбираємо у дворі грудочки й камінці. Не такі, звісно, щоб провалити голову (ми ж уже, слава Богу, дорослі), але щоб і "ой", коли поцілиш, лунало досить виразно.

І треба ж було такому статися, щоб на великій перерві я розбив чорнильницю. Не те що зовсім розбив, а надколов вершечок. Тож мене й осяяла геніальна ідея: бризнути чорнилом на чиюсь головешку.

Висунувсь у вікно, завмер, підстерігаючи жертву. Там порожньо, восьмикласники,> мабуть, бояться витикатись у вікна... Ну, давайте ж, ну!.. І ось вона, довгождана хвилина: у вікні появляється гола, як яйце, голова. Я з жахом впізнаю директора школи, але уже пізно: чорнило саме собою ллється донизу...

Про те, що я облив чорнилом голову директора школи, наш клас дізнався через кілька хвилин. Не встиг пролунати дзвінок, як до класу, гроза — грозою, ускочив завуч:

— Хто лив чорнило!!! Признавайтесь, хто лив чорнило!!! (Поставив по три знаки оклику, щоб читач мав хоч приблизну уяву, як кричав, ускочивши до нашого класу, завуч).

Я обмираю од страху: ось-ось хтось не витрима, підніме руку і назове моє прізвище.

— Усіх!!! Усіх повиключаємо з школи!!! — продовжує лютувати завуч.

Потім нас по одному викликали в учительську:

— Хто?.. Скажи, ніхто про це не довідається.

Потім бліда Марія Федорівна збирала щоденники. В усіх, навіть у найсмирніших учнів. Повернулася згодом, і в кожному щоденникові була дуже погана оцінка за поведінку.

Потім викликали до школи всіх батьків... А директор щось із місяць не знімав з голови картуза. Не тільки на вулиці, а й навіть у школі. А мамуся ще довго обурювалася:

— Не думала, що серед вас є такі хулігани! Ти хоч з ними, надіюсь, не водишся?

Відповідав, що ні, не воджуся. І в тій відповіді була свята правда: як я міг водитися сам із собою?

* * *

"Тяжело в ученії — легко в бою".

Більш підступної фрази у своєму житті не стрічав.

"Тяжело в ученії" — мені випало на повну катушку пізнати оте "тяжело", ця частина фрази повністю відповідала тому, що випало на мою долю (та й не тільки мою), а от щодо "легко в бою", то хай тому покорчить язик, хто вперше оці слова вимовив! Говорили, що автор цих слів Тимошенко, який заступив Ворошилова після ганебного провалу у війні з Фінляндією,— Тимошенка я зненавидів на все життя.

Понад Збручем, понад Збручем Красна Армія ідьот. Ми любих врагов проучім — Тімошенко нас ведьот!

Провчили. Особливо на початку війни. Коли увінчаний маршальською зіркою полководець вів нас не до перемоги над ворогом, а до таборів для військовополонених.

Коли я писав для книжки "На коні й під конем" розділ про моє перебування в армії, то дав йому заголовок "Ать-два!" Ця назва, по-моєму, найточніше відбивала суть тієї жорстокої муштри, яка запанувала в нашій армії перед війною, в сороковому, з приходом Тимошенка на пост наркома оборони. Редактори видавництва, куди я подав рукопис, панічно злякалися цієї назви і замінили її на безбарвне "Як воно в піхоті", старанно виполовши з тексту все, що нагадувало муштру. Навіть крилату цю фразу, особливо першу частину її, безжально викреслили, бо в нашій Червоній Армії не могло бути важко. Викидали вони й дорогу моєму серцю заключну частину, що мала назву "Граната",— захищаючи її, я пролив не менше крові, ніж на фронті, і таки захистив, до невпізнання покалічену нещадними редакторськими перами, і аж тепер, відновивши та переробивши, подаю в кінці цієї частини.

До армії ж ми з мамусею збираємося так: що мамуся в торбу, те я із торби.

— Та ти що! — кричав я до мамусі, яка ладилась упхнути отакенний шмат сала.— Ти знаєш, як там годують?

— Та це ж на дорогу, дурненький,— замалим не плаче мамуся.

— А в дорозі, ти що собі думаєш, не годуватимуть?.. Не потрібне мені твоє сало!.. Мене засміють.

Згодився взяти лише гарбузове насіння, що його дуже любив. Мамуся насмажила цілу торбинку.

Воно ж мене й виручало протягом двох діб, що ми добиралися до військової частини, в якій мали служити. Хлопці приперли до ешелону отакенні "сидори", по самісінькі зав'язки набехкані їстівним, хлопці наминали сало й ковбаси, варене й смажене м'ясо, пиріжки і вареники, один я лузав гарбузове насіння: на сніданок, обід та вечерю. І досі мене починає нудити, коли згадаю оті гарбузові сніданки.

їхали довгі дві доби: ешелон з телячих вагонів ледь трюхикав, по годині простоюючи на всіх майже станціях. На тих станціях нас тримали у вагонах, боячись, щоб ми не розбіглися та не погубились, а вже поза станціями, посеред степу, ешелон зупинявся, і лунала довгождана команда:

— Десять мінут на оправку!

Але й тут молодці командири, які нас супроводжували, не дозволяли відбігати у поле в пошуках куща чи ямки:

— Оправляйтесь, не отходя от вагонов!

І ми змушені були прямо-таки біля насипу світити голими задницями. То була неповторна картина: все військо майбутнє, усі браві орли, сиділо вздовж ешелону, поспускавши штани на потіху людові, що проїжджав мимо в пасажирських вагонах. Я аж голову в коліна вбирав — так було соромно: весь час здавалося, що з мене сиплеться гарбузове насіння.

До Дзигівки, де були розташовані казарми стрілкового полку, ми добралися вже по-темному. Кілька кілометрів місили глевкий чорнозем од станції Вапнярка, до якої вела вузькоколійка од Вінниці, і натомилися так, що ледь волікли ноги. Нас не загнали одразу в казарму, а повели в їдальню: присадкувату споруду, заставлену довжелезними столами та лавами, з невигубним духом грубої солдатської їжі.