Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Я лежу у двадцять другій палаті, на другому поверсі, зовуть мене так-то і так-то, приходьте, я вас з нетерпінням чекаю. Лист той складався в фронтовий трикутничок із старанно виведеною адресою: "Особисто вам". Адреса ця була розрахована на непоборну жіночу цікавість.

Першого листа кинув Рашид. Він довго вибирав з-поміж дівчат, що проходили мимо, підходящого адресата, а ми, давлячись сміхом, товкли його ліктями в боки:

— Кидай!.. Ну, кидай!..

Врешті Рашид зупинив свій вибір на пишній блондинці.

— Девушка!.. Девушка!..— закричав він щосили.— Вкиньте листа до поштової скриньки!

Дівчина зупинилась, і лист ліг їй прямо під ноги. Вона нахилилась, підібрала листа.

Ми всі так і завмерли: гляне на адресу? Не гляне?

Глянула! Засміялася, махнула вітально рукою. "Він кинув лист! Він!" — тикали в бік Рашида ми пальцями.

До вечора тільки й розмов було, що про той лист. Кожен із нас переживав так, наче не до Рашида, а особисто до мене мала прийти ота пишна блондинка. І коли у неділю прочинилися двері і якийсь поранений запитав, чи тут Рашид Валієв, а дізнавшись, що тут, сказав, що його внизу чекає сестра, таким дружним "ура!" вибухнула вся наша палата, що до нас ускочила перелякана чергова сестра.

Після Рашида кидали листи й усі мої сусіди, поки й надійшла моя черга. Мене брав страх, я не знав, як повестися з отією "прекрасною незнайомкою", коли вона клюне на мого листа, але відступати було нікуди.

І от я стою на балконі і тримаю в тремтячій руці гарячий трикутничок. Я так хвилююся, що бачу все немов у тумані і ледь відрізняю чоловіків од жінок. Бракувало ще, щоб я назвав "прекрасною незнайомкою" якогось гевала чоловічої статі. А друзі нетерпляче кваплять мене, болісно штурхають у боки:

— Кидай!.. Та кидай!.. Глянь, яка красуня пройшла! Врешті наважуюсь: вибираю білу хустину (більше нічого

не бачу), кидаю її власниці під ноги листа.

— Девушка!.. Девушка!..— кричить за мене Рашид (мені склеїло губи).— Вкиньте до скриньки листа.

"Ага, таки дівчина",— зітхаю з полегшенням. Було б реготу, коли б лист потрапив до якоїсь літньої жінки або й до бабусі.

Дівчина, прочитавши адресу, задирає до балкона обличчя. Хлопці тичуть у мене пальцями, показуючи, хто адресат, а я неспроможний озватися до неї хоч словом. І оте, як я стояв, бовдур-бовдуром, мучило мене до самого вечора.

— Прийде,— втішав Рашид. Каже, що бачив, як вона сховала мій лист до сумочки, ще й кивнула мені головою.

— Справді кивнула? — мені й хочеться, щоб вона прийшла, а разом і боюся отих відвідин.

Особливо непокоїть мене шпитальний одяг.

Розповідали, що ще на початку, як тільки організувався шпиталь, двоє легко поранених з нашого поверху втекли до міста. Був великий переполох, поранених вже серед ночі привів комендантський патруль і начальник шпиталю, розгніваний, наказав одібрати в усіх халати. Тож весь наш стрижений поверх ходив у спідній білизні і як ми соромились спершу того срамотного одягу, особливо, коли до нас заскакували сестрички чи заходила молоденька ще лікарка. А мені як на гріх ще й видали білизну не першої свіжості: сорочка ще сюди-туди, підштаники ж ношені-переношені, ще й на ширіньці бракувало ґудзиків. Від того здавалося, що ширінька весь час розпанахується, і я, коли виходив у коридор (на сніданок чи на перев'язку), то йшов лише боком, одвертаючись до стінки, і коли таки прийшла ота дівчина і мене покликали донизу, я й до дівчини стояв весь час боком, не сміючи глянуть на неї, і думка, що проклята ширінька от-от розчахнеться, не виходила мені з голови.

Про що ми говорили, не знаю, здається, більше мовчали. Коли ж вона попрощалась нарешті й пішла, у мене наче гора звалилась з плечей.

Отак, наївшись сорому по самісінькі вуха, повернувся я з того побачення.

Розповідати про зустріч не став, хоч друзі й чекали мене з нетерпінням,— сказав, що дуже розболілась рука. Ліг на ліжко, повернувся до стінки, вдав, що дрімаю, а перед очима стояло обличчя моєї нової знайомої і мені весь час здавалося, що вона потай сміялася з мене... Ну, й нехай, дуже вона мені потрібна!.. Іще ворушилася мстиво думка про начальника шпиталю, що зробив із мене посміховище... Йому, гадові, стояти б отак десь на зборах в підштаниках, та ще й щоб ширінька без жодного ґудзика!.. Уявив потішну ту постать: по пояс — френч, петлиці і шпали, а нижче — такі, як у мене, підштаники, і не міг утриматися од сміху, і на серці трохи полегшало.

Минув день... Минув другий... Минув тиждень, субота й неділя... Хлопці бігали на побачення, у хлопців, як то кажуть, клеїлося, Рашид уже й фотографією отієї пишної блондинки хвастався, а моя знайома щезла, як тінь. Та я не дуже тим і журився, особливо, коли пригадував, як стояв до неї боком... Я розвідав шпитальну бібліотеку, і книжка, найвірніша подружка моя, була зі мною і вдень і вночі, я засинав із щасливою думкою, що ось рано-вранці проснуся і буду читати донесхочу, а там, у бібліотеці, чекають на мене інші книжки, одна цікавіша другої. Я вже став забувать оту дівчину, яка насмерть злякалася моїх підштаників, коли одного дня, після сніданку (я лежав, дочитуючи "Домбі й син" Діккенса), відчинилися двері й просунулася стрижена головешка*.

— Дімаров, на виході

Я так і обмер, а Рашид, тріумфуючи, смикав мене за сорочку:

— Прішоль!.. Прішоль!..— Як він переживав за мене, мій друзяка Рашид! — Чого лежиш, як ішак?..

— Не піду! — відповів я похмуро: знову стояти і соромитися?

— Ти што, дурной?

— Сказав, не піду!.. Іди сам в цих підштаниках! — Нам ще не поміняли білизну.

Рашид подумав, подумав, морщачи лоба, потім спитав:

— А в халаті пойдьош?

— Де ж ти візьмеш той халат?

— Пойдьош в халаті?

— Ну, піду,— відповів, аби одчепився: на нашому поверсі не було жодного халата, а в командирів поверхом вище спробуй випроси!

— Зажді! — І Рашид вибіг з палати.

Я знову розгорнув книжку, але щось не читалося. Думка про дівчину, яка оце зараз стоїть і чекає мене, муляла десь усередині, я відчував себе найнещаснішою в світі людиною. "Ну, чого вона прийшла?.. Ще раз поглузувати з мене?.."

З гуркотом одчинилися двері, до палати ускочив Рашид:

— Одєвай!

Халат! Новий-новісінький, мов ще жодного разу й ненадіваний. Святкового блакитного кольору.

— Де ти дістав?

— Випросіль!.. Одєвай!..— І вже допомагав мені просунути ліву руку в рукав, а праву, оббинтовану, прилаштовує акуратно на грудях. Вся палата ворожить довкола мене: підперезують, обсмикують, щоб не було жодної складочки.

— Шагом арш! — випихають мене із палати.

Іду коридором, пильнуючи, щоб не стрілася сестра або ще гірше — лікар. Побачать, знімуть халат. На мить зупиняюся біля великого люстра, що залишилося од тих часів, коли ще приміщення служило готелем. Здаюся собі справжнім красенем, схожим на одного з тих командирів, що лежать поверхом вище. Ех, якби іще командирську пілотку — прикрити стрижену ганебну балдешку! Темно-зелену, з червоною зірочкою. Подумки надіваю її хвацько на голову, поправляю так, щоб точно на два пальці над бровами,— вперьод!

Я вже спустився донизу (краєчком ока, мигцем, помітив якусь жінку, бідно зодягнену), як раптом (я весь так і здригнувся):

— Синку!.. Толюсю!.. Боже, мамуся!

Йде до мене, сліпо простягаючи руки. І лице, найрідніше у світі лице мокре від сліз...

Сидимо у вестибюлі, під розкішною пальмою. Мамуся уже не плаче, вона весь час гладить мою ліву руку, тримаючи її на колінах, мені дуже незручно перед пораненими, що сновигають мимо, але я боюся мамусю образити, тож не вивільняю руки.

— Мені ж тебе, синку, і вгостити нічим! — країться мамуся.

Я уже знаю, що її обікрали в дорозі. Витягли вузол з-під голови, так спритно і ловко, що вона й не проснулася. Добре, що документи вціліли.

Одержавши мого листа, мамуся й загорілась одразу: пощу! її не злякала ні відстань, ні те, що не було вже нормального пасажирського сполучення: бажання побачити сина заступало всі страхи. Тож напозичавши грошей, ув'язала гостинці у вузол та й рушила в далеку дорогу. І було їй в тій дорозі всього: і бомбило, й недосипала, й ешелони з евакуйованими, і навіть санітарний поїзд з пораненими, до якого вона упросилася та й простояла майже добу в холодному тамбурі, і вокзали, так набиті, натовчені людом, що не те що присісти — ніде й ногу поставити: мамусі часом здавалося, що вся наша країна, всі села й міста зірвалися з місця та й, збожеволівши, котяться в безвість. Серед ночі добралася до Сталінграда і, невспромозі усидіти на місці, одразу ж пішла до шпиталю. Простояла під зачиненими дверима до самого ранку.

— Найбільше боялася, що тебе не застану. Що тебе уже виписали... Дуже болить? — ледь торкається правої моєї руки, і стільки у тім порусі обережної ніжності, стільки ласки й любові, що мені починає щипати в очах.

Іще запитала, коли заспокоїлася трохи:

— А тобі не дали хоч медальки?

— Якої медальки?

— Ти ж писав...

— А, медалі.— І навіщо я написав того дурного листа? Тепер соромно було дивитися мамусі у очі. Мимрю, що іще не нагородили, що загубили, мабуть, адресу. Хіба мамуся не бачить, що коїться?

— Бачу, синку, бачу,— важко зітхає мамуся.— Весь світ як здурів. І чого тому проклятому Гітлеру треба? Чим ми йому завинили?

Не знаю, що й відповісти. Та й неохота розмовляти на цю тему. Щодня нас годують політінформаціями, бубнять одне й теж. В зубах уже нав'язло. Натомість починаю розпитувати, як там у нас, як Сергійко, тьотя Аня і Кость. Мамусине лице враз оживає, засмучені очі її торкає вже усміх.

— Ти знаєш, що твій братик вчудив? Став курити.

— Сергійко?.. Курити?..

— Авжеж,— киває головою мамуся.— У військових навчився. Я вже його пуштрила-пуштрила — не помагає нічого... Раз проснулася, глядь у вікно, а там дим. Господи, невже щось горить?.. Підбігла, виглянула: Сергій. Стоїть і смалить отакенну цигарку... Смієшся? А мені не до сміху. 8 нашім роду ніхто не курив...

— А дядя Митя?

— Дядя Митя,— одмахується мамуся рукою.— Що ти од дяді Миті хочеш.— І додає, посмутнівши обличчям:— Ця війна нічому хорошому не научить...

Мамуся просиділа у шпиталі весь день. Не ходила навіть поїсти, коли мене гукнули на обід. "Я, сину, сита". А в самої аж щоки позападали. Я приніс їй свою пайку хліба (їв, як Сергійко, вприглядку), майже насильно всунув у руки: "їж, бо піду!" Мамуся і з'їла, пильнуючи, щоб жодна крихта не впала додолу.