Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Крутиться, вертиться, поки не витрима — попросить:

— Хлопці, потримайте!

З реготом, з жартами його беруть за руки, за шкірку та й виставляють голим задком у широко одчинені двері: строчи на ходу!

— Не журися, Марусю, буває, що й п'яні всираються! — втішає старшина бідолаху.

Таких "марусь" на кожен вагон набирається добрий десяток, якщо не більше. Тільки й знають, що просять:

— Хлопці, потримайте!

А так можна їхати. Сухим пайком видали сніданки, обіди й вечері, в кожному вагоні тепер санітар, як що, то й перев'яже,— лежи, гризи сухарі та слухай нескінченні розмови про нещодавню мирну житуху. Що здається чомусь такою далекою, наче між нею і нами простяглися роки та роки. Або дрімай під одноманітний перестук коліс. Та навіть у сні приколисуй поранену руку.

Сталинград нас зустрів морем дівочих облич.

— Хлопці, дівчата! їй-богу, дівчата!

Кинулися всі до дверей, наче зроду-віку не бачили живої дівчини.

— Кого це вони зустрічають?

— Нас, дурню, нас! Витри соплі під носом! Господи, є ж іще місце на світі, де можна зібрати докупи

стількох дівчат! Всі до одної вони нам здаються такими красунями, що в кожну можна закохатися запросто. Дівчата біжать до наших вагонів, простягають нам руки, помагають зійти на перон і ось уже кожного по двоє, по троє ведуть до приміщення вокзалу, підтримуючи так, наче ми ось-ось розсиплемось. Мене теж підхопили дві красуні. "Не треба, я сам!" — пробую звільнитися, та вони й не думають мене кидати і я, збентежений, іду, не сміючи до них озватися,— всі слова повилітали геть із голови.

Та ось нарешті і зал, суціль заставлений стільцями та столиками, і мої муки кінчаються: дівчата садовлять мене за вільний столик і біжать по іншого пораненого.

Я нарешті приходжу до тями. Ага, на столикові склянки з чаєм, а на підносі — печиво. Над головами напнуте величезне червоне полотнище, списане білими літерами: "Слава героическим защитникам социалистического Отечества!". "Защитники" п'ють чай, стежачи ревниво за тим, щоб ніхто не вхопив печенини зайвої ("Кому?" — "Мені". "Кому?" — "Тобі".— Це нам уже в'їлося в шкіру). Потім ті ж дівчата виводять нас на привокзальний перон, до автобусів.

— Адресок прихопив? — пита поранений, що примостився поруч.

— Адресок? Який адресок?

— Ти ідо, чокнутий? Чи тебе не вели попід руки дівчата?

— Адреси дівчат? А навіщо?

— Як навіщо! Не будеш же ти вічно в шпиталі. Випишуть — паняй знову на фронт. От адресок і згодиться: приймайте воїна в гості. Днів два-три прокантуюсь, а там хай і трава не росте... Пойняв?..

Зрозумів. І вже жалкую, що не додумався записати адреси. Хоча наперед уже знаю, що адреса та мені була б ні до чого. Отак незваним узять і явитися! Не наважусь нізащо.

— Хочеш, одну дам?

— А собі?

— Так я ж в обох узяв! Вибирай яку хочеш. Поки я щедрий.

Відмовляюсь. Кажу, що домовився з однією з отих дівчат, які вели мене попід руки. Що провідає в шпиталі. Уже сам вірю тому, що кажу, так мені хочеться, щоб було те насправді.

— Як оце я не додумавсь! — з досадою каже мій супутник.— У неї подруга є? Попроси, нехай приведе до мене подругу.

Обіцяю, що попрошу. Чого ж не прислужитися добрій людині.

Доки отак домовляємося, автобуси під'їжджають до шпиталю.

Нещодавній центральний готель. Багатоповерхова споруда зі скла, мармуру й сталі. Вестибюль, заставлений пальмами, висланий килимковими доріжками. Номери, номери, номери, а тепер уже палати: двоє, троє, четверо ліжок. То вже трохи пізніше, коли прибували й прибували поранені, стали зсувати ліжка, ставлячи нові й нові і в нашій палаті на трьох поклали шістьох. Зараз же ліжка нас вразили більше, аніж пальми у вестибюлі, ніж оті килимові доріжки, на які страшно було й ступити. Простирадла та наволочки аж сяЮть білизною — жодної цяточки, жодної зморщечки на тому запаморочливо чистому тлі. Але й ми вже не ті, що були. Нас скупали й нарядили у чисту-чистісіньку спідню білизну: сорочку й підштаники. Мене купала санітарка — тітонька років під сорок, купала і весь час примовляла: "Ну, чого ти соромишся? У мене вже синок твого віку!" Синок — не синок, а я не знав, що робити: притримувати поранену руку чи прикривати свого цвіркуна, що поплавком спливав на поверхню.

Тепер ми, скупані, чисті, стоїмо й боїмося не те що лягти — сісти на ліжка: Боже, невже це для нас?

І досі пам'ятаю неземне блаженство, коли врешті ліг у те ліжко. Коли м'які пружини податливо прогнулися піді мною, а простирадла ніжно обгорнули все тіло. Поклав поверх чистісінької ковдри забинтовану руку і поплив, поплив у запашний білий сон. І єдине, що будило мене серед того міцнющого сну, це грюкіт дверей. Мене щоразу так і підкидало: здавалось, що то вибухнув снаряд або міна.

Кілька діб ми тільки й знали, що спали. Валялися на ліжках і вдень і вночі і ніхто не кричав над нами: "Підйом!" — лише зайде тихенько щоразу сестра та подасть кожному термометр. Та сніданок, обід і вечеря, та щоденне відвідування операційної — на перев'язку, де ми відмочували в марганцівці наші заскорузлі бинти, щоб не так було боляче... А біль був такий, що, бувало, й свідомість втрачали. "Це вони навмисне, щоб не залежувались та просилися пошвидше на фронт",— говорили скалозуби. Навмисне-ненавмисне, а я ніяк не міг уторопати, чому вони, оці лікарі, не дають нашим ранам спокою: тільки трохи затягнеться — знову оддирають із м'ясом. Щоденно на перев'язку ганяючи.

А мене ще й прооперували: вийняли дві кулі з руки, а третю залишили, боячись сухожилля пошкодити. Робили під місцевим наркозом: доки розрізали шкіру, ще можна було терпіти, а глибше полізли — здавалося, що й серце виймають. Губи погриз — не один день боліли.

Та все ж ми оживали потроху (молодість брала своє), і, виспавшись, стали вистрибувати у коридор, а там і інші поверхи провідувати, а там і вилазити в двір, на сонце ще гаряче по-літньому, де завжди було повно поранених і де нашвидкоруч спорудили літній кінотеатр і майже щовечора, коли вже темнішало, демонстрували кіно. Кінофільми всі були довоєнні, бачені-перебачені, але ми їх дивилися залюбки, і були вони всі про мирне життя, а про цю війну ще не було... Ні, неправда, один таки привезли, спечений нашвидкоруч на студії в Ташкенті, але краще б і не привозили. В ньому показувалось, як висадився ворожий десант: ціла сотня німецьких вояків у нашому тилу, до зубів озброєних кулеметами та автоматами. І як колгоспники, в основному діди та жінки, озброївшись серпами та косами, хоробро атакували ворога: половину фашистів порізали, а другу взяли у полон. Після цього фільму нам було соромно дивитися один одному в очі.

І ще ми писали додому листи. Написав листа і я, точніше — продиктував сусідові по ліжку Рашидові, який був поранений не в руку, а в ногу. Рашид був родом із Кушки, найтарячішої точки в Узбекистані та, мабуть, і в Союзі Радянському, його кругле обличчя виділялось поміж наших, блідих, густою смагою, а чорнющі очі горіли, як жар. Усіх лікарів, які мучили нас, обзивав тільки шайтанами, а найбільшою лайкою у нього було слово "ішак". По-російському він розмовляв дуже кумедно і в листові отому наробив стільки помилок, що моя мамуся, учителька, прочитавши, жахнулася б. Тому я під кінець додав, що пишу не я, а мій товариш Рашид, бо я поранений в руку.

Іще я продиктував, що поранило мене під час чергової атаки, коли ми хоробро піднялися під кулі, вибиваючи німців, що засіли у шанцях. Ми зійшлися впритул, я встиг заколоти двох фашистів, а третій довгою автоматною чергою прошив мені руку, заодно розтрощивши мою гвинтівку та ще й пожбурив мені під ноги гранату. Гранату я відбив ногою, вона, вибухнувши, вбила отого третього німця, але дісталося осколків і мені: посікло ноги на решето. Іще додав, що мене за той бій представили до нагороди, тільки до якої, поки що не знаю.

Отак продиктував я Рашидові, соромлячись сказати, як було там насправді. Що я навіть живого німця не бачив, чув лише, як він люто прокричав, прошиваючи нас автоматною чергою. І гранату не відбивав ногою, а дивився застигло, як вона підкотилася мені під самісінькі ноги, вдарилася об них довгою дерев'яною ручкою і сама вже відскочила до сусіда навпроти та одразу ж і вибухнула,— я лише встиг прикритися шоломом і те мене, мабуть, і врятувало. Тож я, ну, не міг написати правди та й вигадав двох отих німців. "Пиши п'ять, що їх, гадів, жаліти!" — сказав інший сусіда по ліжкові, але я скромно зупинився на двох, додавши ще третього, що загинув од своєї ж гранати. Я підсвідомо вдався у тому листі до соцреалізму, хоч на той час сном-духом не відав, що це таке. Правда, здавалось мені, навіки покрила б мене ганьбою.

Бідна мамуся моя! До самої смерті вона вірила, що її син заколов двох людей, хай це були й німці.

— ї тобі не страшно було? — щоразу питала вона і дивилась на мене налякано.

Іще ми пробували залицятися до молоденьких сестричок, всі до одної вони нам страшенно подобалися. В ідеально чистих халатиках, що облипали зграбні фігурки, в сніжно-білих косинках вони здавалися нам неземними істотами, які спустилися з бозна-яких небес обслуговувати нас, покалічених, наголо стрижених, нещодавно од бруду одмитих. Якими словами, якими посмішками ми їх зустрічали щоразу, але всі намагання лишалися марними. Сестрички з більшою охотою пурхали поверхом вище, де лежали не "рядові-не-обучені", а лейтенанти та каштани. Ми відчували себе гірко обійденими, адже нам, що не встигли попробувати ще й моні по-справжньому, як же нам хотілося ласкавого погляду, ніжного потиску, не кажучи вже про поцілунок невинний. Ми підсвідомо відчували, що кожен з нас може загинути, так і не звідавши жіночої ласки.

Врешті ми махнули рукою на сестричок та й заходилися писати листи.

"Кому спало на думку писати ті листи, я так і не знаю.

Наша палата містилася на другому поверсі, і великий балкон нависав над хідником, на якому завжди було повно люду. Ми товклися на тому балконові майже весь день, роздивляючись перехожих, а особливо жінок та дівчат, і в когось із нас зблиснула геніальна ідея написати листа якійсь із отих адресаток, що проходили мимо. Вибір був на всі уподобання: чорняві, біляві, товстенькі, худенькі несли свої гарненькі голівки попід нашим балконом,— давай, не зівай! — але ж як познайомитись з отією брюнеточкою чи з тією блондиночкою, не кричати ж, з балкона звісившись: "Слухайте, я хочу познайомитися з вами!"

Отоді й появився перший лист, що починався словами: "Прекрасна незнайомко..." Далі йшлося про те, що я, ім'ярек, хочу познайомитися з вами, бо ви мені страшенно сподобались, що коли ви мене не відвідаєте, то зробите найнещаснішою в світі людиною і душевна рана моя ніколи не загоїться.