Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Вона евакуювалась недавно.

— Вернулась, вернулась... А ти їй хто такий будеш? Кажу, що евакуювалися разом, а оце вертаюсь додому.

— Син отих учительок?.. Вони теж додому поїхали... Шурко!.. Шурко! Осьо гість до тебе!

На той оклик вибігла Шура. Сплеснувши зраділо в долоні, засяяла усміхом:

— Знайшовсь, слава Богу! А я вже думала, що ти не вернешся. Переживали за тебе не знати і як!

— Я на хвилину,— кажу не так їй, як отій тітоньці, що стоїть нашорошивши вуха.

— Не вигадуй! — обрива мене Шура.— Тітко Одарко, це син тієї вчительки, що я з ними і їхала.— І знову до мене:— Погодую, відпочинеш з дороги, а тоді вже підеш... Ходімо до хати! — Взяла мене за руку, як маленького, повела за собою у двір.

Пообідавши, я хотів рушати далі, але Шура мене не пустила:

— Побудь у мене днів зо три. Накосиш сіна для моєї корови. А додому ще встигнеш.

Шура вже встигла переодітись у святкове і була такою гарненькою, що я не міг їй відмовити.

— А чим косити?

— Косу дістану... Так залишишся? — зраділо.— От спасибі тобі! А то я й не знаю, що без тебе й робила б.

А увечері послала мені на підлозі. Поруч з ліжком, на якому спала з сином.

— Як перечеплюся вночі, то не лякайся,— засміялась лукаво.

Мене так і обсипало жаром. Уже в темряві чув, як вона роздягалася, як у ліжку пошепки перемовлялась із сином, як той попросив:

— Можна, я піду спати до дяді?

— Питай у дяді,— засміялася Шура тихенько, і той сміх мене знову обсипав жаром.

— Дядю, можна до вас спати?

Я не відповідав: удав, що вже сплю. Бракувало ще мені дристуна під боком! А вони ще довго про щось перешіптувалися, поки я й незчувсь, як заснув.

Прокинувся од мамусиного тривожного голосу:

— Толюсю, тікай!

Голос пролунав так виразно, наче мамуся стояла у мене в головах. Не тямлячи, де я і що зі мною, я розплющив очі й одразу ж побачив якусь білу мару, що схилилася наді мною, піднімаючи ковдру. Зі страху я буцнув її ногами, і мара, ойкнувши, відлетіла у темряву.

І лиш тоді, як вона ойкнула, я впізнав у тій марі Шуру. Вона мовчки полізла на ліжко, а я ще довго не спав, роздумуючи, чи вона оце справді стояла наді мною, чи то мені приверзлося.

А вранці Шуру мов підмінили. Де й подівся привітний усміх, ласкавий погляд. Ходила якась сердита, уникала мене поглядом. Мовчки поснідали (мені й шматок не ліз до рота), я вже зібрався йти косити, як вона непривітно сказала:

— Не треба. Я передумала. Вертайся краще до матері. І я, як обпльований, вийшов із двору.

Ішов увесь день, аж під вечір зупинився в одному селі. Йшов вулицею, вдивляючись, у який двір завернути. Щоб і корівка була, щоб і в печі топилося, бо я таки добре зголоднів протягом дня: Шура не вкинула до моєї торби й сухарика.

Ага, ось те, що мені потрібно: посеред двору щойно завезене сіно, ще і в копицю не складене, а з димаря в'ється мирний димок.

— Тьотю, можна у вас переночувати? На оцьому ось сіні.

Вкотре я промовляю цю фразу. І не було ще випадку, щоб мені відмовили, порадили ночувати деінде.

— Ночуй, сіна не жалко. А ти куди йдеш?

Це теж — обов'язкова анкета. Що я на неї відповідаю в кожному дворі, зупиняючись на ніч.

— Студенок?.. Знаю. Кілька разів там бувала... Та тобі уже недалеко: завтра до обіду й дійдеш... Ой, що ж це я: розпитую, а ти, мабуть, голодний! Ходімо до хати!

Ох і смачні ж вареники були в цієї тьоті! І з сиром, і з вишнями, а до них — мед і сметана. А пухкі — так у роті й тануть.

— їж, їж, бач який ти худющий! Шкіра та кості, прости мене, Господи.

Я і їв, аж за вухами лящало. Ум'яв не менше двох десятків.

— Молочком, молочком запивай.— Налива молоко, і воно аж шумить, вкриваючись білою піною.

Поруч вечеря її син. Хлопець років тринадцяти. Худеньке обличчя, вуха, як у зайця, ворушаться.

— Як тебе звати? — питаю його стиха, коли хазяйка одвернулась до печі.

— Василь... Ти на сіні спатимеш?.. Візьми й мене.

Сидить, очей з мене не зводить.

І вже коли вляглися на сіні (господарка довго вмовляла спати у хаті), коли полягали рядком — обличчям до всіяного зорями неба, він поцікавився:

— Ти воював? Кажу, що воював.

— І багатьох німців убив?

— Убивав — не рахував.

— А я не вбив іще жодного...— Васько повернувся обличчям до мене, і очі його аж горіли.— Ти нікому не скажеш, що я тобі зараз скажу?

— Нікому.

— Чесно не скажеш?.. Мого батька німці забрали. Старостою всього району... То я його вб'ю, а сам у партизани подамся. Я вже й гвинтівку знайшов, без затвору поки що... А ти теж у партизани підеш?

— Піду,— обіцяю Васькові. І наші ліси постають перед зором. І по цей бік Дінця, і по той — укривають всі кряжі. Буде де розгулятися.

Дивно, чому я досі жодного разу не подумав про партизанів?

Йшов другого дня лісом й уявляв себе за отими он деревами — з автоматом, а то й з кулеметом.

* * *

— Только, стій!.. Не ворушися!.. Не ворушися, кажу!.. Я буквально на одній нозі застигаю посеред піщаної

коси, що прилягає до Дінця.

Микола повільно підходить до мене, дивлячись пильно під ноги.

Підійшов, присів, ткнув пальцем у ледь помітний горбик, на який я замалим не наступив:

— Бачиш?

Обережно згортає пісок, і на світ появляється прямокутна дощечка.

— Міна?

— А що ж іще?

Мене кидає в жар. Уявив, що б сталося, аби я наступив на той прямокутник. Вибух, сніп нещадний вогню і моєї ноги як не було б. Обережно присідаю і аж тепер бачу ще один горбик... іще... Праворуч... Ліворуч... Попереду... Коса всіяна мінами, наче картоплею, одному Богові відомо, як ми не наступили на жодну. Ну хай я недобачив, а Микола?

Микола між тим вже викопує міну. Пальцями розриває пісок, дістає дерев'яну коробку, обережно звільня кришку. Ось і двістіграмова шашка толова, схожа на жовтий брусок мила, ось і зведений бойок, і тонкий, як олівець, капсуль-дстонатор: пекельна штуковина, наповнена гримучою ртуттю. Без нього оця двістіграмова плитка абсолютно безпечна: по ній можна бити щосили, кидати об землю або у вогонь — згорить, а не вибухне.

— Є одна,— каже Микола, ховаючи капсуля-детонатора до кишені.— А ось і друга,— нахиляється над наступним горбиком.

Я теж присідаю над міною. Згортаю обережно пісок, намацую пальцями твердий прямокутник. І здається мені, що міна ворушиться у мене під пальцями...

За годину ми розмінували всю косу. Наші кишені повні капсулів-детонаторів, толові шашки акуратно складені в ямку, ямка засипана старанно та ще й помічена, щоб можна було потім знайти.

— Пудів зо три! — задоволено каже Микола.— От би рвонуло!

— Дай час — рвоне,— обіцяю Миколі. Хоч і сам ще до ладу не знаю, що ж ми будемо толом цим висаджувати в повітря. Відступаючи, наші війська знищували все під мітлу — жодного місточка уцілілого. Хіба що німці заходяться щось відбудовувати, от тоді ми і згадаємо про цей тол.

— Треба буде перенести в наш бліндаж,— каже Микола.— Бо ще хтось знайде та забере.

— Кому він потрібен?

— А рибу глушити!

Рибу — це дійсно. Он хлопці, які зголосилися розчищати луки од мін (пропада сіно, чим годувати худобу?), майже щодня повертаються з рибою. Мішками приносять.

— Завтра прихопимо мішки та й однесемо,— каже Микола.

— Селом? Серед білого дня? А як хтось перестріне?

— Увечері, коли стемніє.

— А поліцаї?

— А ми городами.

— А бліндаж по темному знайдеш? Бо не мені, звісно, шукати той бліндаж серед лісу.

— Запросто.

Миколі все запросто. От у кого вже нерви — мотуззя! Я ще жодного разу не бачив, щоб Микола чогось злякався, завагався у чомусь.

Вертаємося у село. Розмінованою вже дорогою (тільки ямки чорніють), що веде через луки. Ліворуч бачимо хлоп-ців-мінерів, вони порпаються у високій траві, знешкоджуючи міни. В кожного за плечима гвинтівка: нещодавно, не ітитаючи згоди, посватали усіх в поліцію. Вдень — міни, а вночі охороняти порядок. Орднунг. Німецький. Дехто пробував брикатись — таких викликали в управу, суворо запитували: "В гестапо захотів?.. Зараз отправимо!.." — Запитував нещодавно призначений начальник поліції, брат уславленого машиніста-орденоносця, депутата Верховної Ради. Колишній командир Червоної Армії, до того ж кажуть, що, потрапивши у полон, одразу й зголосився у поліцію.

От по кому плаче куля!

— Мішок не забудь,— нагадує на прощання Микола. Розстаємось на греблі. Миколі — ліворуч, у Малу Яре-

мівку, мені ж — праворуч, у Студенок. Села фактично злилися докупи, ділить їх лише великий став, що бере початок од лісу та й виплескується на луки.

Йду додому, думаючи про те, що ж казатиму мамусі. Обов'язково стане допитуватись, де бродив цілий день, чому не приходив обідати.

Бідна мамуся! Коли б вона дізналася, де ми ходимо, що ми збираємо, ким збираємось стати — умерла б! Одного бліндажа їй би заочі вистачило б!

Ось уже місяць, як я удома. Кінчається літо, як ніколи сумне, невеселе: німець, кажуть, уже на Уралі, а тут вже й управа, й поліція, і замість колгоспу — земельна громада: той же колгосп, тільки з іншою назвою, ті ж бригади і ланки, та ж робота на спільному полі. Дехто спершу надіявся, що німець розпустить колгоспи, стане наділяти землею селян, та надія ця скоро згасла, бо німець — він недурний, німець зразу розшолопав, з кого легше контрибуцію брати: з колгоспу чи з одноосібника-дядька,— ось про що гомоніли між собою дядьки і я якось був присутній при такій розмові, коли наш сусіда, дядько Іван, примруживши око, казав до дядьків:

— Ви що, думаєте, Гітлер дурніший од Сталіна? Він зразу змикитив, що колгоспи розпускати не треба. Розпусти нас — розліземося по норах, як ховрахи. А так: усе на виду, бо гуртове — чортове. Сталін три шкіри з нас дер, і цей буде дерти.

Я того сусіда одразу ж зненавидів. Як вія сміє так говорити про Сталіна! Сталін для мене був богом, все найкраще, що коїлося в світі, брало початок од нього.

А цей розтуля свого рота чорного. От кому б ворота замінувати!

Весь оцей місяць я ходив на жнива. Не з доброї волі, а з примусу. Селом, не минаючи жодного двору, пройшлись поліцаї, загадуючи на роботу: збирати врожай для непереможної німецької армії. Вихід на роботу обов'язковий, хто ухилятиметься, того під арештом відправлять до району. Як саботажника. А там — табір, а то і петля. Гнали старих і малих, вдома лишалися тільки хворі та ще й ті, хто уже й ходити не міг.

Поле було за Дінцем, за вісім кілометрів, тож виходили рано-вранці, а поверталися затемно.