Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Чи то не знав, чи це було військовою таємницею.

— Де ж ми тут ночуватимемо? — спитав хтось розгублено.

— Де накажуть, браття-слов'яни. Ану підтягнись, вже недовго лишилося!

Йшли й справді недовго. Завернули ще в одну вулицю, скомандували зупинитись. Стали рахувати, чи ніхто не відстав. А потім розвели по будинках.

Нам дістався великий двоповерховий будинок — вигоріла дощенту коробка з обваленим дахом. Перекриття другого поверху не прогоріло: хоч щось над головою, але який толк з цього "щось", коли ні вікон, ні дверей, лише провалля порожні, в які вільно забирається холод. Прибравши сяк-так підлогу, збилися в тісний гурт та одразу ж і поснули, підкошені втомою.

Схопилися од несамовитого стогону. Од моторошного виття. Наче хтось роздирав навпіл землю і вона волала щосили, конаючи. Страхітливі звуки починалися з найнижчої ноти, а обривалися таким несамовитим вищанням, що холола душа.

Ось стогін урвався, над нашими головами, прогинаючи донизу будинок, важко прошурхотіло, нагнітаючи застигле повітря, й одразу ж задвигтіло од вибухів. Хтось зойкнув, хтось метнувся до виходу, ще мить — і всі сипонули б на вулицю, але тут пролунав владний окрик сержанта:

— Назад!.. Куди вас несе під осколки? Німецького міномета не чули?

Не чули. Навіть ті, що вже раніше побували на фронті.

— Шестиствольний,— пояснив сержант.— Не стільки діла, як зойку.

Напруження спало. Хтось уже сміявся нервово, хтось примовляв: "Оце дає фріц прикурити! Накриє — рідну маму забудеш!" Знову лягли, тісніше умощуючись, бо мороз уже й зовсім розходився: градусів тридцять, не менше.

— Пічку б сюди!

— Небо гріти, чи що?

Я уже заснути не міг. Дедалі більше корцюбився, зберігаючи рештки тепла, але від підлоги, од стелі, від стін віяло такою невблаганною холоднечею, що не лишалося місця нічому живому. "Хоч би швидше скінчилася ця ніч!" Мені вже здавалося, що не доживу до світанку, що отут і замерзну.

Посхоплювались, ледь стало світати.

— Всі цілі? Ніхто в підлогу не вмерз? Посміялись, мов з примусу, на жарт командирський, й

одразу ж гучна, на всю вулицю команда:

— Виході строіцца!

Надворі було мов іще холодніше. Млявий світанок ледь ворушився довкола, вимерзле небо не віщувало нічого доброго. В застиглому повітрі плавали тоненькі голочки паморозі, осідаючи на стіни будинків, на одяг, на обличчя. Наспіх шикувались у дворі під захистом стін: попереду сидів уже німець, його мовчазна присутність відчувалася кожним.

Перемовлялися тихо, з острахом поглядаючи в той бік, де нещодавно злітали ракети.

Під'їхала кухня. Не зупинилась на вулиці — завернула одразу ж у двір, теж, мабуть, од німця ховаючись. Коні були сиві од інею, а над кухнею слався веселий димок, парувала гаряча страва. Всі так і полізли за нею, і кухар, вусатий, строгий, з червоними від диму очима, нагримав, щоб ставали у чергу. Він і насипав так же сердито, мов одривав од власного серця.

— Боїться.

— Кого?

— Німця, кого ж. Кине міну — роздаватиме кашу вже на тім світі.

Обпікаючись, давлячись, жадібно їли гарячу страву: поглибте, в перемерзле нутро. А коли Петро ще раз пробився до кухні та приніс півказанка добавки, то й зовсім було свято.

Під'їхала ще одна підвода, кіньми правив уже старшина:

— Ану налітай, розбирай!

Розбирать було нічого. Лише набої до автомата, та й то німецького.

— А де гранати?

— А до гвинтівок патрони? — натискали з усіх боків.

— А ружжа не привезли? — проштовхався до підводи й Петро.

— Звідки ж я знав, що ти без ружжа? — передражнив старшина.— Треба було дать телеграму.

— Кому?

— Ворошилову!

Я теж був засмучений: маю трофейну гвинтівку і жодного набою до неї. І хоча б одну гранату. Мимохіть згадав про гранати, що навалом лежали у бліндажі. Сюди б їх — усім би вистачило.

— Не журіться браття-слов'яни,— втішав нас сержант.— Підем на німця, дістанемо все. А поки що розбирайте цеглини. Та не цілі — по шматкові беріть.

— Цеглини? Навіщо?

— А ось нащо. Кинете в німця, то він що подумає?.. Вірно, граната... Мордою в сніг, ждатиме, поки вибухне. А ви йому на голову: "Хенде хох!" — і з привітом... Ясно?

— Та ясно...

— Ну, коли ясно, то розбирайте цеглини.

Поки озброювались цеглою, зовсім розвиднилось, з-за обрію виткнулось сонце, і як тільки появилося сонце, лунко і дзвінко, наче йому салютуючи, вдарила перша гармата...

Нас кинули в атаку вже під обід. Зосередили за крайніми будинками, бо попереду сидів уже німець, за водосховищем, прикритий муром великого якогось заводу. Там зводились похмурі корпуси, викладені з червоної цегли, чорніло плетиво конструкцій, застигло втикався в небо височезний димар. По ньому весь час стріляли наші гармати. Снаряди, пролітаючи над головами, торохтіли, мов підводи на бруківці, і вже там, поза муром, виростали руді, просвічені сонцем султани, осідали повільно, навсібіч розтікаючись. На димарі прилаштовувались ворожі спостерігачі, і наші намагались їх збити. Іноді снаряд таки влучав у димар, височезна споруда хиталась од вибуху, але продовжувала стояти, мов заворожена.

Всі уже знали про наступну атаку, сигнал до якої буде поданий червоною ракетою: ще перед тим як підтягти сюди, нас вишикували вздовж вулиці і під'їхали два якісь командири. Командири сиділи на конях, один з них був у кубанці й кавалерійській бурці, а другий у шапці-вушанці й розстебнутому кожушкові, так йому було, мабуть, жарко. Обоє, мабуть, добряче поснідали, ще й випили оту нар-комівську норму, після якої й мороз — не мороз, такі в них були червоні та веселі обличчя.

— Замерзли, орли? — звернувся до нас той, що у бурці.— Зараз нагрієтесь. Хто перший добереться до ворога, буде представлений до нагороди. Головне: не зупинятись, не залягати — тільки вперед! Добіжите до муру, а там уже і сам чорт не страшний... Лейтенант!

— я!

— Людей нагодували?

— Так точно, товаришу майор!

— Тоді, як казав товариш Суворов, з Богом! Зустрінемося вже на заводі.

Лейтенант козирнув, побіг уздовж шеренги в той край, що ближчий до передової.

— Р-рота! Р-равняйсь!.. Направ-о!.. Шагом арш!..

Пройшли ще одну вулицю, а далі наказали розосередитись і по одному перебігати до напівзруйнованих будинків, що стояли попереду,— тут уже пострілював ворог. Міг ударити кулеметною чергою, а то й кинути міну. Як доказ, повсюди чорніли вирви од вибухів.

Я біг один з перших. Біг, мимохіть вбираючи голову в плечі: лоскітне відчуття небезпеки холодком ворушилося в грудях. А позаду, на п'яти мені наступаючи, хекав беззбройний Петро. Чи не на мою гвинтівку надіявся?

Добіг до будинків, сховався за стіну.

Тут теж усе вигоріло, навіть дерева стояли обвуглені. Тим білішим, незайманішим здалося водосховище, що про-стяглося попереду на добрий кілометр. А за ним уже мур, до якого ми маєм добратися, і там засів німець. Рівна гладенька поверхня, де навіть окові зачепитися ні за що, тільки сніг, пригладжений, зализаний вітром наче спеціально для того, щоб ніде було сховатись. Навіть сержант розгублено свиснув, побачивши оте водосховище: "Да-а, браття-слов'яни!" Й оті дві години, дві невимовно довгі години до початку атаки, коли ми мерзли під стінами, ховаючись од невидимого ворога, був як ніколи сердитий.

Атака почалася з артпідготовки. Десь позаду озвалися наші гармати, і понад самісінькими головами, рвучи повітря, понеслися густо снаряди. Вибухи затанцювали вздовж муру, там незабаром обволоклось все димом, що розповзався важкою хмарою, поглинаючи сніг.

Згодом гарматне ревище вщухло, в небо з шипінням злетіла ракета. Злетіла, набухла краплею крові, стала повільно стікати донизу. Сержант повернувся до нас зблідлим обличчям, махнув автоматом:

— Вперед, браття-слов'яни! — і сам побіг попереду.

Тремтячи од нервового збудження, я метнувся за сержантом. Скотився донизу, перечепився, упав. І поки баб-рався в снігу, вся рота висипала на водосховище — чорними рухливими мішенями. Я нап'яв шапку, що злетіла, підхопив рушницю і побіг наздоганяти своїх: тут, на оцьому висвітленому нещадним сонцем белебні страшно було лишатись самому. І як тільки побіг, позаду захекало гаряче в спину. Петро! Біг за мною, як пришитий!

Наздогнали своїх. Попереду по коліна в снігу — сержант. Уже не біг, а йшов, пригинаючись, мов скрадався до чогось, і за ним сунуло найбільше чорних постатей: їм, мабуть, здавалося, що де командир, там найбезпечніше. Низьке сонце било прямо в очі, сніг сліпив мільярдами колючих іскринок, мур розпливався у тому рожевому мареві, тільки зігнуті постаті попереду, праворуч, ліворуч, що борсалися в глибокім снігу. Мені вже стало жарко, отой дрож, який тіпав під час артпідготовки, щез, і здавалося, що німець уже втік, бо давно б розпочав стрілянину.

І тільки я про це подумав, як мур озвався вогнем.

Сніг, що досі лежав такий чистий та мирний, раптом весь закипів, загадючився фонтанчиками, обпікаючи скроні, засвистіли, затьохкали кулі. Сусід, який ішов поруч, впустив гвинтівку і, хапаючись за груди, став осідати донизу. Ось іще один впав... іще... Попереду... праворуч... ліворуч. Уже всі лежали в снігу і важко було взнати, хто ж живий, а хто вбитий.

Я теж упав, зарився у сніг.

Скільки отак пролежав, не пам'ятаю. Кулемети сікли й сікли, весь простір наді мною був нашпигований кулями і від них аж ворушилося волосся. Я лежав, обмерши, лише серце болісно гупало в грудях.

Думок не було — сум'ятні уривки думок. "Я живий... Я ще живий. Господи, пронеси!.. Пронеси!.. Гвинтівка... Та ось, під рукою! А цеглину загубив... Сержант... Де подівся Петро?.. Невже усіх вбило? Казанок... Який казанок?.."

Кілька разів мене трусонуло, обпалило близьким вибухом: німець став кидати міни. І я чомусь найбільше боявся, що крига не витрима і я пірну в крижану купіль.

Відчував, що замерзаю. Змокріла од поту білизна взялася льодком, холод сковував м'язи, проникав у суглоби, підкочував до серця, крижаним обручем стискав груди. Вже, здавалося, гасла й свідомість.

І тоді я заворушився й поповз. Щоб хоч трохи зігрітись. Одразу ж ткнувся обличчям у щось тверде й непорушне. Побачив дві чорні підошви, донизу закаблуками, густо пробиті цвяхами. Обповз убитого, рушив уперед.

Згодом став зігріватись. Знову почув, як б'ють кулемети, густо фисвистують кулі. Заліг у снігу, і тут німець знову став кидати міни.

Не пам'ятаю, що було далі.