Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Якась чорна тінь шугонула з неба прямо на мене: сніп полум'я, вибух і мене пожбурило в безвість...
Отямився вже по цей бік Дінця, в польовому шпиталі.
Хлопці, які пораненими потрапили в цей же шпиталь, розповідали, що мене підібрали вже після бою. Що нас усіх кинули на повне знищення в так звану психічну атаку (так ось чому командуванню було байдужісінько, мали ми набої чи ні, були в нас гранати чи цеглини!) і поки німець возився з нами, його обійшли вже інші частини та й вибили з заводу.
— Майже всі полягли... Оце тільки ми і лишилися...
Вбило, мабуть, і Петра. Убило й сержанта.
Я очунював довго і важко. Уже й скресли сніги, уже й води весняні одшуміли, а мене все "водило" то в один бік, то в другий: як зашумить, як задзвенить у голові, як підкотить каламутний нудотний клубок — душу вивертає назовні! Я вже й не валявся на ліжкові, а був наче санітаром при тому ж шпиталі, що розмістився у школі,— носив воду, тягав відра з помиями, перемотував безкінечні бинти, допомагав сестрам носити до операційної важко поранених: у перервах між приступами, коли мені вивертало всю душу,— я, може, й прижився б у тому шпиталі і дійшов би разом з ним до Берліна, коли б не Микола Сушко, який проходив мимо шпиталю саме тоді, коли я ніс відро з помиями.
— Толька?!. Ти що тут робиш?
Обуренню Миколиному не було меж, коли він дізнався, що я тут за санітара:
— Щоб наш командир та помиї носив!.. Де твій командир?
Як я його не вмовляв, він стояв на своєму: поговорити з начальником шпиталю. Я уже знав, що поговорить обов'язково: не було в світі такої сили, яка зупинила б Миколу.
— Ось візьму в сільраді довідку й піду до начальника...
— Яку довідку?
— Що ти був командиром партизанського загону... Хай одпускають.
— Не одпустять.
— Одпустять. Нічого тобі помиї носити! Завтра й прийду.
І Микола таки прийшов уже з довідкою. Що я був командиром партизанського загону (Загону! Чотири чоловіки на весь загін!), а тепер у Студенку організовується для самооборони загін ястребків і мене хочуть поставити його командиром.
Чи то подіяла довідка, чи то те, що Студенок був на лінії фронту (доки я валявся у шпиталі, наші війська відступили і по той бік Дінця, у Великій Яремівці, знов окопалися німці), тільки мене згодом комісували і ще раз визнали непридатним до військової служби.
І от я вертаюся сосновим лісом додому. За плечима моїми — автомат (потягнув у шпиталі), а в кишені довідка, принесена передбачливим Миколою. Що я вже командир ястребків сіл Студенок та Малої Яремівки.
Командиром ястребків я так і не став з тої простої причини, що начальство роздумало організовувати такий загін у селі, що лежало на лінії фронту і без цього було забите людом озброєним. Натомість мене призначили секретарем сільради і на другий же день викликали в район. Не у виконком районної ради, як я сподівався, а в КДБ. Я тоді не розумів, що це була за установа, тому без жодного страху ступив на ґанок будинку, на якому, здається, ще не було й вивіски.
Розмовляв зі мною літній уже капітан, сам начальник районного відділу. Він довго й доскіпливо допитувався, як ми партизанили, сказав написать навіть звіт, а потім, прочитавши написане, раптом запропонував:
— Не бажаєте вступити до училища КДБ? Зненацька застуканий цим запитанням, я промимрив,
що мрію поступити в Інститут журналістики.
— А ви все ж подумайте.— І з притиском мовив:— Ми далеко не кожному це пропонуємо... Вам треба вступити до комсомолу, до речі.
Я відповів, що подумаю. Вийшов із того КДБ й одразу ж подався в райком комсомолу: порада начальника припала мені до душі.
Так я став комсомольцем. А до училища не вступив і за те досі дякую долі.
Не можу сказати, що я як секретар сільради був переобтяжений роботою. Село наше, повторюю, було фронтове, шанці тягнулися попід вікнами майже кожної хати, з дня на день стрілянина та вибухи мін і снарядів, а часом і літаки налітали, так що усім командували військові, а я з головою сільради були за старшого куди пошлють. Ми то збирали по селу велосипеди для армії... (три велосипеди тільки й знайшли). І дісталося ж мені од баби Ганжихи, тещі завуча, який воював на фронті, за те, що я насмілився реквізувати в них веломашину! Йшла за мною і проклинала мене і весь мій рід до коліна десятого... То вели боротьбу з самогонщиками... А то помагали військовим виселяти людей, хати яких стояли на передній лінії окопів. Проводили цю акцію посеред ночі, щоб не побачив німець та не обстріляв, і було всього: і сліз, і плачу, бо всі жінки (а це були переважно жінки та ще діти)... Жінки не хотіли покидати рідних домівок. Пам'ятаю одну, яка затялася: "Не піду! Хоч убивайте, хоч ріжте — не піду!" Ми її і вмовляли, і тюрмою страхали — не помагало нічого. Врешті скрутили та й понесли з хати. І тільки винесли у двір, як вона вирвалася з наших гарячих обіймів та й метнулася в бік Дінця:
— Німчики! Голубчики! Рятуйте!
Ледь зловили. Кинули на підводу, ще й зверху всілися, щоб скажена знову не вирвалася.
Тож було усього. І смішного, й страшного.
Харчувалися ми з головою у матері Валі Чмовжової: двічі на день їли картопляний суп з галушками. Живіт мов і натовчений, а їсти хочеться все одно. Недалеко од Чмов-жових я й спав: у сараї, на сіні, на своїй червонофлотській шинелі,— щоранку вичісував сіно із чуба. Спав як убитий, не реагуючи навіть на рясну стрілянину, що здіймалася часом серед ночі. Хіба що коли починало бомбити (а бувало не раз і таке), зсувався з горища та й виходив надвір.
Німці чомусь бомбили наше село в основному вночі, а вдень до нас частенько навідувалась "рама" — розвідувальний літак з подвійним фюзеляжем. Кружляла над селом, наче шуліка, видивляючись цілі, й обов'язково з її появою починала бити німецька важка артилерія: видовище не для нервових. Не одна хата до неба злітала, не один горбик виростав над могилою...
Врешті командирам так та "рама" насточортіла, що вони оголосили: хто зіб'є цей клятий літак, тому вручать орден Бойового Червоного Прапора.
Отут ми з Сушком і загорілися: зіб'ємо "раму"!
У нас ще зберігся один кулемет (решту здали армії) і бронебійні набої до нього. Закопали поруч із хатою Чмов-жових стовпа, приладнали на нього колесо з воза, щоб оберталося довкола осі, а на колесо вже кулемет. Спорядили, прицілились: ну, давай, налітай!
Літак немов дізнавсь про наш намір: не появлявся два дні. Два дні ми чергували коло кулемета, виглядаючи "раму" з ранку до вечора. Прилетіла аж третього дня і тільки заклала коло над нами, як Микола дав довгу чергу з кулемета.
Уцілив?.. Не вцілив?..
Літак заклав ще одне коло, і Микола знову сіконув довгою чергою. "Рама" раптом хитнулася, завалилася набік... "Уцілив!.. Уцілив!.." Та й сипонула на наші дурні голови цілий сніп бомб.
Скільки їх висипалося, не рахували. Пронизані свистом, метнулися до погреба, де ховались Чмовжові, вкотились донизу. І тільки вкотились, як земля задвигтіла від вибухів.
Більше вже й не пробували полювати за "рамою"...
А потім наші війська перейшли в наступ і погнали німця геть од Дінця.
На другий же день ми зібрались з головою сільради на той бік Дінця. У хутір, в якому ще до війни вчителювала мамуся. Хутір належав до нашої сільради, і ми повинні були взнати, чи залишилися там люди, чи їх погнали з собою, відступаючи, німці.
Вийшли вже після обіду (день довгий, устигнемо), та за годину і повернулися: в кущах верболозу, понад самим Дінцем, здибали німця. Живого, пораненого в праву руку: заюшена кров'ю, вона теліпалася в нього, мов перебита. Неподалік валявся і парашут: отже, німець був льотчиком. Вгледівши нас, німець підняв руку, мов вітаючись, скрививши обличчя в болісній гримасі. Я іще чомусь гукнув: "Хенде хох!" — хоч німець і без цього підняв здорову руку, ще й поставив на нього свого автомата. Голова спритно його обшукав, але не виявив жодної зброї, лише красивий годинник з металевим браслетом і той годинник вмить опинився на руці голови. Мені аж зашкребло на душі, що той годинник діставсь голові, а не мені. Що робити з німцем?
Вирішили одвести його назад в Студенок та й здати військовим.
Здали, повернулись назад. І тільки перепливли через Дінець, тільки добрались до шанців німецьких, як нас перестрів старшина і з ним троє бійців.
— Хто такі? Документи!..
Пред'являємо довідки, пояснюємо, що йдемо до он того хутора перевірити, чи нема там людей.
Та старшину не задовольняють ні довідки, ні наші пояснення:
— Мало хто з документами шляється! Пішли до командира!
Одібрали в мене автомат, а в голови карабін, та й повели в бік Великої Яремівки.
Полковник, до якого нас підвели, навіть не схотів глянути на наші документи:
— Одведіть їх у СМЕРШ, там розберуться!
Нас чомусь не повели одразу ж до СМЕРШу. Довго тримали біля крайньої хати, а коли стало сутеніти, з хати тієї появився знайомий уже старшина і наказав кинути нас до глибокої ями, викопаної для чогось тут же, посеред подвір'я:
— Посидять до ранку, а там одведемо.
— Товаришу старшина, ви не маєте права! — закричав голова.
— Право?.. Я тобі дам право!.. Гоніть їх до ями! І нас замалим не в шию вкинули в яму. Просиділи в ній аж до світанку. Ще звечора почався
дощ, і я ніколи не думав, що в липні, серед літа, може бути так холодно, а тут іще з голови не виходило запитання вартового, що звернувсь до старшини:
— Товаришу старшина, а як німці перейдуть у наступ? Що з ними робити?
— А ти що, не знаєш? Гранату до ями, й капут!
І коли серед ночі раптом знялася близька стрілянина і злетіли у небо ракети, я й голову в плечі ввібрав: от-от влетить до тісної ями граната! І за всю ніч не зімкнув ні на хвилину очей.
Лише пізно вранці нас, пом'ятих, аж сірих від втоми, погнали до СМЕРШу. СМЕРШ той був десь аж під Ізюмом, і всю дорогу ми тільки й чули: "Шпигунів ведуть!.. Шпигунів!.. А, попалися, німецькі шпійони!.." "Самі ви шпі-йони!" — огризавсь я, ображений, і натовп військових лютував іще дужче. Нас матюкали, жбурляли камінням і груддям, кілька разів поривалися одбити в охоронців, щоб розтерзати на місці. Мені садонули цеглиною по голові, а в мого супутника розцвів серед лоба (кепку він десь загубив) здоровенний синяк.
Дісталося й нашим охоронцям (грудка не розбирає, в кого летить), і вони, озвірілі, майже біжка гнали нас "уперьод".
Та ось нарешті і СМЕРШ — рятівна наша гавань.
— Роздється! Сбросіть усьо! Все? Як усе? І майку, й труси?
— Догола! Бистро, таку вашу мать!
Роздягнули, роззули: в чому мати народила вкинули у хлів.
