Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Там на відкритій платформі під вартою автоматників стояли двоє чоловіків в цивільному. В обох зв'язані завдані за спину руки, в обох білі спиті обличчя, наче сажею обведені очі. Розбухлі, як сині балабухи, до крові потріскані губи. Один — наче підліток, другий — як дуб. Могутню статуру його не змогли, мабуть, зламати жодні тортури. Вантажівка під'їхала задом прямо під шибеницю, і дві петлі загойдалися прямо над головами отих чоловіків.

Наперед офіцерів виступив офіцер-черевань з погонами майора ("тлустий",— сказали б місцеві). Дістав з планшета листок паперу, став читати вирок.

А люди його майже не слухали: дивилися на засуджених. Я теж жадібно вдивлявся у них, намагаючись уявити, що вони зараз відчувають. Що відчуває засуджена до страти, з петлею над головою людина.

Майор дочитав вирок, махнув у бік вантажівки рукою. Автоматники, мов боячись, що заодно і їх можуть повісити, зіскочили на землю, а замість них видерся до засуджених старшина. Ситий, мордатий, у хвацько збитому набакир картузові. Накинув звично петлі на шиї, ще й посмикав, перевіряючи, чи добре тримаються, весело закричав до шофера:

— Па-а-шол!

Загурчав мотор, машина сіпнулася, платформа вислизнула з-під засуджених. Отой схожий на підлітка кленовим листком загойдався в повітрі, а другий одразу ж і впав на землю: обірвався, не витримавши його ваги, мотуз. Ще перед тим як упасти з машини, він глухо вигукнув:

— Сла...— та горло йому одразу ж здушила петля.

— Што ж ви стоітє? Поднять! — закричав до солдатів майор.

Поки його підводили (у нього підгиналися мов поперебивані ноги), старшина, видершись на шибеницю, прилаштовував нову петлю.

І ось він, уже підтримуваний двома солдатами, знову стоїть на платформі, і старшина припасовує йому на горло петлю.

— Пашол!

І ще, тепер уже вдруге, обірвалась петля.

— Та Господи! — не витримала якась жінка.— Та що ж ви робите, люди! Та його ж уже сам Бог милує!

Та енкаведешникам було не до Бога. Підскочили, підхопили під пахви, знову стали висаджувати на машину. Обірвана петля теліпалась на шиї страхітливою краваткою...

Вертався з базару, а у вухах моїх все лунало "Сла..." повішеного за третім разом — отого чоловіка, мельниківця. Бандита. Який пішов на смерть із обірваним вигуком "Слава Україні!".

Іще (я боявся сам собі признаватися в цьому) в мені ворушилося співчуття, перемішане з повагою до чоловіка, страченого енкаведистами. Як він гордо стояв! Як, несхильний, помер! Ні, не міг отак померти бандит та грабіжник, образ якого не сходив зі сторінок наших газет! Тут щось не те. Щось не те.

А ще відчував якусь аж ненависть до отого старшини. За одне його оте веселе "Пашол!" я його залюбки повісив би на шибениці. "Тобі б, гаде, отак двічі зриватися!.."

Цими думками не смів поділитися ні з ким. Навіть з Лазебником Юхимом Антоновичем, який був для мене найближчою людиною в Луцьку.

Може, тому мені й так важко було на душі? Враз немилою стала мені редакція і робота в ній, і щоб хоч трохи розвіятись, я відпросився у творче відрядження, в Усти-лузький район, збирати матеріал про культурне життя одного з найвіддаленіших районів Волині: я ж завідував відділом культури і шкіл. По Хомі, як кажуть, і шапка.

Райком зустрів мене подзьобаними кулями стінами, об— " ладнаними у вікнах бійницями: поверх мішків з піском виглядали цівки ручних кулеметів. Кілька днів тому вночі оунівці атакували райцентр і їх ледве вдалося одбити.

— їх так багато було? — спитав секретаря райкому.

— Полк, як не більше!

— І що ж ви збираєтесь робити далі? — про культуру райцентру недоречно зараз було й говорити, яка там у біса культура, коли все районне начальство сходиться щовечора ночувати в райком — під захист отих кулеметів.

— Скликаємо назавтра з усього району жінок-активісток. На районні збори з повісткою денною: "Про посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами".

Ну що ж, доведеться поки що відмовитись від наміру писати про культуру райцентру, а натомість подати звіт про ці збори, а може, за одним махом написати й про колгосп новостворений? Просив Дерев'янко, завідуючий сільськогосподарським відділом.

— У вас в районі колгоспи вже є?

— Є. Один. Імені Сталіна.

— Далеко від Устилуга?

— Та в Устилузі, під боком!

Цілісінький день попереду, вирішив сходити в колгосп. В пам'яті од того походу збереглося одне: як записували людей до того колгоспу. Ніхто не хотів писатися першим. Агітували, вмовляли, навіть погрожували, відповідь була одна й та ж:

— Прийдуть хлопці і вб'ють. Що перший записався. Врешті комусь зблиснула геніальна ідея. Дістали аркуш

чистого паперу, намалювали велике коло, сказали, щоб довкола і розписувалися. Спробуй узнати, хто перший записався, а хто останній, ні кінця, ні початку.

— І багато вже записалося?

— Штирнадцять душ,— відповів голова.

Про це коло і підписи довкола нього я згадав потім у кореспонденції. Але згадка ця так і не появилася в газеті: не минула недремного ока цензури.

Переночував у райкомі на чиємусь столі (мені не звикати!), а на дванадцяту разом з начальством рушив до районного Будинку культури.

В залі були самі жінки, звезені з усіх сіл, в основному вчительки: ці бідолахи за все оддуваються, знаю це на гіркому досвіді своєї мамусі. Як і годилося, першим мав виступити секретар райкому. Перед тим як звестись з-за столу, він нахилився до мене (я сидів поруч з ним в президії) і пошепки запитав:

— Товаришу Дімаров, хто сказав за дві тисячі літ до нашої ери: "В женщині все зло"? Шикспір чи Галилей?

Від несподіванки я отетерів. А потім, подумавши, що секретар просто жартує, теж відповів йому вжарт:

— Ну звісно ж, Шекспір!

Секретар поважки підійшов до трибуни, видудлив наготовану склянку води, солідно одкашлявся і почав:

— Товариші женщини! Ще за дві тисячі літ до нашої ери Шикспір сказав: "У женщині все зло".— В залі загуло, як у вуликові.— Отак і я вам кажу, як той Шикспір: все зло в бандитах!..

Ні додати, ані відняти! Цей епізод не появився, звісно, в моїй кореспонденції "Голос людського серця", що була опублікована, а за порадою Юхима Антоновича я написав про це в доповідній на ім'я секретаря обкому І. Про-фатілова.

Згадав у доповідній і голову райради сусіднього з Усти-лузьким району, який намагався зґвалтувати дівчину, що прийшла у райцентр вступати до комсомолу. Гї довго перед цим умовляли комсомольські райкомівці, доки вона погодилася. А тому що вона прийшла за день до засідання бюро райкому комсомолу, то її поклали ночувати в кабінеті першого: неабияка честь для простої дівчини! Отам її і злапав п'яний голова райради, навалився на неї:

— Не даси — не приймемо до комсомолу!

Дівчина одбивалася всю ніч і, таки одбившись, у сльозах побігла до себе в село.

— А що ж голова? — обурено запитав я райкомівців.

— Покарали. Винесли сувору догану й направили на роботу в міліцію...

Згадав і першого секретаря Володимир-Волинського району, який разом із головою райради та начальником райвідділу НКВС під охороною взводу автоматників поїхав у одне село... Не проводити збори поїхав, а трусити одного селянина, який під час окупації вимінював у німців барахло за самогонку та сало. Озброївшись щупами, ці три діячі власноручно шукали дядьківський схов і таки "обнаружил" і чого тільки з нього не вигорнули! Було тут і кілька сувоїв жовтого хрому. Написав про цей хром тому, що невдовзі вся керівна верхівка Володимир-Волинського району стала ходити, хизуючись у шкіряних пальтах жовтого кольору.

Я сам їздив із ними на ту операцію. Для чого вони мене прихопили, і досі не знаю.

Результат доповідної: устилузький знавець науки й культури продовжував секретарювати й далі, голова райради (тепер уже колишній) працював успішно в міліції, а воло-димир-волинське начальство так і не познімало жовті шкіряні пальта.

А ось явище зовсім уже масового порядку, що охопило всю нашу область, як пошесть. Та й, мабуть, ця пошесть охопила тоді усі колишні окуповані території.

В сорок п'ятому році американці надумалися одягнуть наш народ, голий і босий. І з чисто американським розмахом назбирали серед населення гори всілякого одягу; навіть горностаєві шубки траплялися, не кажучи вже про каракулеві. А нові, наче щойно пошиті костюми! А шкіряні пальта! А білизна! І попливли кораблі з трюмами, повними заокеанського одягу. Замість танків, гармат і "студебекерів".

Попливли. Припливли. Розсоталися по складах. І тут на склади налетіло начальство, велике й мале. Налетіло, як галич, як ненаситне вороння. Хапали, гребли і особисто для себе, і для членів своєї родини, для знайомих і родичів. Один з обласних керівників узяв аж шість шкіряних пальт і досі, мабуть, доношує. Виходить на демонстрації, люто розмахуючи прапором. Звісно ж, червоним.

А трудящі? Робітники та колгоспники? Невже їм не дісталось нічого? Не знаю. В усякому разі, я не стрічав робітника в шкіряному пальті заокеанському чи колгоспницю в шубці каракулевій.

Сучасний читач може мені не повірити: де Дімаров таких монстрів і викопав? А мені не потрібно було їх і викопувати, вони траплялися повсюди, по всіх областях Західної України.

Досить згадати хоча б знаменитого Чучукала, першого секретаря Львівського обкому партії, який вимагав, щоб його називали не Чучукало, а Чучукало, ставлячи наголос на передостанній голосній. Цей Чучукало уславився безпросвітною тупістю, він навіть написані спеціально для нього доповіді читав, не вникаючи в зміст. Якось друкарка перенесла закінчення фрази, що не вмістилася, на зворотний бік сторінки, позначивши: "Дивись на звороті". Чучукало так і виголосив: "Комуністи Львівщини домоглися дивись на звороті..." і, не заглянувши на зворотний бік аркуша, продовжував шпарити вже зі сторінки наступної: "...занепад і загнивання в країнах капіталістичного світу". А "варвари двадцятого віку" ("варвари XX в." — було надруковано) прочитав так: "Варвари хе-хе-ве". Ця "Вар-

вара" так оскандалилася, виступаючи на звітно-виборчій конференції комуністів Львова, що комуністи, яким врешті-решт урвався терпець, не обрали Чучукала (небувалий випадок!) на обласну конференцію. Помічник Чучукала чи то навмисне, чи то з лінощів випросив у помічника першого секретаря міськкому Львова другий екземпляр звітної доповіді та й підсунув своєму шефові.