Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

І коли оголосили: "Слово має перший секретар Львівського обкому партії товариш Чучукало" — Чучукало ступив до трибуни та й прочитав, слово у слово, ту ж самісіньку доповідь, що її виголошував щойно перший секретар міськкому.

Скандал докотився до цека, і Чучукала невдовзі забрали до Києва: заступником міністра сільського господарства. "Ку-рірувати", як казали тоді, розвиток свинарства на Україні.

Були-таки гумористи в тому цека!

Іще розповідали львів'яни, що під безпосереднім керівництвом Чучукала був організований приміський радгосп, у якому вирощувалося все їстівне для керівництва області, що продавалося потім для них за безцінь. Вигодовували на новорічні ковбаси й свиней. Чучукало особисто відібрав для себе кабанчика і того годували окремо, на літерний пайок посадивши. І коли настав час ту свиноту колоти, її повезли у вантажних відкритих машинах через Львів на м'ясокомбінат. Весь Львів падав з реготу, читаючи на кабанові найбільшому виведений старанно напис: "Чучукало"... Запопадлива обслуга так і помітила вгодовану пацю, щоб саме її, а не іншу подати на стіл хазяїнові області.

І знову мене може запитати сучасний читач: але ж були й інші? Не всі ж були злодюгами, тупаками й нездарами! Були ж і чесні й розумні.

Так, були. Були і розумні, і чесні. Але ж на кожного розумного припадав щонайменше один дурень. Річ у тім, що всі керівні кадри для західних областей України підбирались за принципом: "На тобі, Боже, що мені негоже!" Ну кому цікаво було оддавати здібних, потрібних людей! То й рекомендували, як правило, найтупіших та найбез-дарніших. Траплялися такі екземпляри, що ні в казці сказати, ні пером описати. Вони аж просилися до критичних статей чи фейлетонів. Але критикувати чи, тим більше, висміювати їх нам і було заборонено. Навіть уславлений Остап Вишня не смів підніматися у своїх фейлетонах вище голів колгоспів та бригадирів.

І потім: чи було легше волинському селянинові од того, що на посаді голови райради або секретаря райкому сиділа розумна людина? Вони, оці розумні, всі до одного змушені

зої

були проводити ту ж нелюдську політику, що її нав'язувала радянська система. Так же заганяти селян до ненависних колгоспів, висилаючи непокірних до Сибіру, так же душити селян позиками, так же одбирати в них усе, щоб тільки-тільки не мерли з голоду.

А скількох вони, ці розумники, записали в бандити! В українсько-німецькі націоналісти. З котрими потім розправлялися нещадно.

Другого грудня сорок четвертого року було опубліковане звернення радянського уряду до населення західних областей України. Звернення те закликало населення до нещадної боротьби з бандерівцями та мельниківцями. Знайшлися там і рядки до українсько-німецьких націоналістів. Тим, хто захоче скласти зброю і здатися, оголошувалась цілковита амністія. Запевнялося, що "жодна волосина не впаде з вашої голови".

Звернення це підписали: голова президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха, голова раднаркому М. Хрущов, секретар ЦК КП(б)У України Д. Коротченко.

Чи вірили вони, ці найбільші розумники на всю Україну, в свою обіцянку? В оту, що "жодна волосина не впаде з вашої голови"?..

Тринадцятого липня вже сорок п'ятого року наша газета опублікувала статтю полковника державної безпеки О. Яко-венка: "Бандити, які не покаються, будуть знищені". Там розповідалося про одного мельниківця, який вирішив скласти зброю і здатися. "З повинною прийшов Квятковсь-кий Є. М.,— писав бравий полковник,— псевдо "Богдан", сотенний. Його тяжка провина органами радянської влади була прощена, і він живе, як вільний громадянин".

Прочитавши це, я одразу ж загорівся ідеєю: взяти в Квятковського, який у підпіллі мав кличку "Богдан", інтерв'ю. Описати, як він зараз вільно живе і, щасливий, трудиться на благо України. Який виграшний матеріал супроти оунівців, що іще не покаялись!

Пішов до Лазебника.

— А ви гадаєте, я не думав про це? — посміхнувся скептично Юхим Антонович.

— Так організуйте мені зустріч з ним! Я до нього одразу ж і поїду...

— Куди? На Колиму?

Вийшов од нього, як у воду опущений. Виявляється, що той нещасний Квятковський помандрував у місця "не столь отдальонниє" вже тоді, коли полковник державної безпеки готував для нашої газети статтю. Що він уже там, за колючими дротами, "живе, як вільний громадянин".

І тоді я згадав про інших мельниківців, з якими, не підозріваючи ще, що вони — мельниківці, довелося зустрітися ще в сорок четвертому році, одразу ж після того, як я появився в Луцьку. Тоді Юхим Антонович викликав мене і сказав:

— В обком партії прийшов загін місцевих партизанів. Підіть, порозмовляйте з ними і підготуйте матеріал на цілу сторінку.

Цілий день я розмовляв з тими партизанами, що, не шкодуючи ні життя, ані власної крові, всі роки окупації провоювали з фашистами. Всі вони були молодими і якось особливо красивими. Припав мені до душі й кулеметник Альоша, росіянин, родом з Орловщини, який утік з фашистського табору, розташованого у самому центрі Німеччини, та й прибився до цього загону. Уже одна розповідь про його втечу та мандрівку через Німеччину й Польщу — заслуговувала великого нарису. А як він воював! Недарма ж окупанти призначили велику грошову винагороду за голову "бандита Альоші". А інші як воювали! Я списав майже весь блокнот бойовими епізодами, про які вони розповідали.

Кілька днів готував цілу сторінку, присвячену бойовим діям загону.

А потім мене покликав Лазебник:

— Де ваші записи про загін?

— Уже все майже готове,— доповів йому з гордістю.— Завтра й закінчу..

— Принесіть! Все принесіть!

— І блокнот?

— Блокнот в першу чергу!

З подивом приніс блокнот і все, що встиг написати.

— Кидайте в грубку! І забудьте про те, що писали.

— Чому? Як же я їм і в очі гляну!

— Навряд чи Вам удасться це зробити. Вони вже заарештовані.

— За віщо?? — вирвалось у мене.

— Це партизани, тільки не наші. Націоналісти. їх будуть судити.

— Усіх?

— Всіх до одного.

В грубці, підгодованій папером, зажерливо розгорався вогонь. Я дивився, як чорніють, обуглюючись, списані сторінки блокнота, і мені здавалося, що у тому вогні, вмираючи, корчаться голоси людей, із якими я розмовляв. Іще чомусь я думав про кулеметника Альошу. "Ми орловскіє!" — доносилося з грубки.

Я пам'ятаю, як мені було гірко та боляче, було таке відчуття, наче я зрадив отих всіх людей, кинув їх власноруч у вогонь. Лише пізніше, набагато пізніше я зрозумів, що, спалюючи оті папери, Ви, Юхиме Антоновичу, в першу чергу рятували мене. Ви знали, яка небезпека нависла наді мною, що чекало б мене, коли б отой блокнот, оті усі аркуші, моєю рукою і списані, та потрапили до недремних органів НКВС.

Так чи не так, Юхиме Антоновичу?

По своїй натурі Ви добра Людина. Були для нас усіх якщо не батьком, то старшим товаришем, другом. Кожен із нас міг зайти до Вас в кабінет, щоб поділитися сумнівними проблемами, навіть тими, що виникали в житті особистому... Пам'ятаєте, як ви врятували мою молоденьку дружину? (Я тоді навчався в літінституті, в Москві, і вже начебто й не належав до колективу редакції). Та коли до Вас (саме до Вас) прибігла моя перелякана матуся: "Помирає невістонька!" — Ви підняли на ноги весь пологовий будинок, і дружина та новонароджений син були врятовані.

А як Ви захищали нас у сорок восьмому році, коли на Вкраїну прийшов Каганович та розгорнув боротьбу з українським буржуазним націоналізмом! Коли лисий пройдисвіт Гаркуша ("У нього хоч і голова лиса, зате думки кучеряві," — сказала якось про нього Олена Рябуха), секретар обкому Волинської області по пропаганді, заходився й собі вишуковувати націоналістів у нашій редакції. Він націлився на деякі надруковані в газеті статті, зокрема й на організовані мною: про визначні місця на Волині (замок Любарта, Берестечко), твердячи, що вони пахнуть націоналістичним душком. І скільки ж Вам довелося поповою-вати з цим високопартійним донощиком. Не побоялися нажити собі лютого ворога.

А коли мене стали тіпати на всіх партійних рівнях за злощасний цикл віршів!

Окрім кореспонденції та нарисів, окрім оповіданнячок, я грішив іще віршами. Друкував їх частенько в газеті, один із них впав навіть у око Павлу Григоровичу Тичині, і великий поет розхвалив мене на всю Україну. Ось цей вірш:

Ми в боях намучились немало, Обійшли півсвіту у строю, Ми у смерті з боєм виривали Нескориму молодість свою. Рани наші не перелічити, Як і трупи наших ворогів. Бо ми хочем, ми бажаєм жити. Щоби світ посмішками яснів. Щоб дзвеніла молодість піснями.

Розсипалась сміхом по землі.

Тому й гнів повсюди ходить з нами.

Тому й кулі наші вічно злі.

Звичайно ж, од визнання самого Тичини я перебував на сьомому небі.

А тут саме був надрукований цикл ліричних поезій Максима Тадейовича Рильського, мого найулюбленішого поета, і я просто п'янів од цих віршів, читаючи такі ось рядки:

Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся любить, бо пора. Хвилею зеленою здіймається Навесні Батиєва гора.

Я їх вивчив напам'ять, вони бриніли в мені святково і радісно, мене огортала невимовно світла печаль, всі молоденькі жінки та дівчата здавалися мені таємниче прекрасними, всі люди — усміхнено добрими. Мені хотілося зробити для них щось таке... щось таке особливе... А що я міг зробити, як не написати й собі ліричний цикл віршів? Я його й написав, за один присіст написав. І починався він так:

Сизокрилою голубкою

Я тебе знайду?

Стала ти моєю любкою

В золотім саду.

Цілувала, віддавалася,

Спрага ж як була,

Бо незнаною зосталася.

Свіжою пішла.

І солодкий біль не гоїться,

Вік йому цвісти.

Що у серці моїм коїться,

Знаєш лише ти.

А закінчувався цикл зовсім уже на ноті мінорній:

Осінь стукає в вікно: Ви готові? Ви готові? Відцвіли уже давно Чорнобривці тонкоброві. Відійшли минулі дні, Що мені весна нашила. Ти наснилась теж мені. Чи не правда, моя мила? Це було давним-давно... Або й зовсім не бувало... Я не знаю... Все зів'яло... Осінь стукає в вікно.

На свою біду, я відніс оці вірші на радіостудію, згодом вони пролунали в ефірі, а буквально через день у центральній пресі почали бити Максима Тадейовича Рильського за отой його цикл. Тож і мої віршики звалилися на голови начальству місцевому, як манна небесна: знайшли свого

Рильського! Мене стали товкти на всіх рівнях, на партійних нарадах та конференціях, звинувачуючи в міщанстві та запопадницьких настроях, навіть Гаркуша зацікавився моєю особою.