Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій

Він навчався разом з Гончарем, їх обох ледь не вигнали з того навчального закладу: видали стіннівку "Пуп" з передовою "Бережіть пупи", власноручно написаною Олесем Гончарем.

Підійшли до високого, в центрі, будинку, довго підіймалися по крутих сходинах аж під верхотуру. І вже там, під верхотурою, жив автор "Прапороносців", невдовзі й увінчаний Сталінською премією. Стіл, стілець, вузьке ліжко, заслане картатою ковдрою, а на столі — щойно віддрукований рукопис нового твору (коли він і встиг його написати!). Повість "Земля гуде", написана по замовленню цека комсомолу. Про Лялю Убийвовк, полтавську підпільницю...

Прощалися, зачаровані Олесем Гончарем. "Прапороносці" мені страшенно подобалися, я тоді ще не відчував усієї фальші в цьому романі,— сам би так писав, коли б узявся зображувати війну, так писали в той час усі радянські письменники, починаючи од Фадєєва і вже аж до нашої Василевської Ванди.

Окрилений (аякже, був учасником республіканської наради письменників!) повернувся додому та й засів писати повістину. Першу у своєму житті.

Наша газета з ініціативи Юхима Антоновича затіяла організувати дружбу місцевого колгоспу з колгоспом уже підмосковним. Молодшого брата із старшим. Вибрали артіль імені Сталіна Любомльського району, а в Підмосковії — "Борець" із села Раблово. Написали в редакції листа волинських селян, які щойно ступили на світлий шлях колективний, до російських братів з низеньким укліном: не погребуйте нами, повчіть! Як господарювати в колективі, як орати землю та сіяти хліб, як вирощувати багаті врожаї, щоб досягти такого ж життя, заможного та щасливого. Той лист дали підписати кільком колгоспникам Волинської артілі і надіслали не поштою, ні, пошті таку важливу річ не довірили, а повіз його особисто, якщо не помиляюся, Дерев'янко. Мав організувати і відповідь рабловських колгоспників.

Обидва листи були надруковані в "Радянській Волині". І пішло, і поїхало! За рішенням обкому партії у гості до нових своїх друзів поїхала ціла делегація волиняків, а разом з ними вже й інструктор обкому та той же Дерев'янко: перший, щоб наглядати й організовувати, а другий — висвітлювати. По поверненню всіх членів делегації привели до редакції, де й відбулася розмова. Наслідком цієї розмови був розворот на дві повні сторінки під заголовною шапкою: "Що ми бачили в колгоспі "Борець". Із підзаголовком: "Делегація скибінських колгоспників звітує про свою поїздку". Волинські колгоспники бачили там лише хороше, про яке можна було тільки мріяти, недарма ж той колгосп вважали показовим і в нього частенько привозили делегації і закордонні, навіть з капіталістичних країн.

Відтоді майже в кожному номері "Радянської Волині" з'являвся матеріал про ту зворушливу дружбу. їздив у Скиби і я, привозив кореспонденції ("Навіть піски родять на колгоспному полі",— пригадую заголовок однієї з них), тож не дивно, що для першої своєї повістини я вибрав тему дружби двох братніх народів, тему безпрограшну, це я відчував усім своїм нутром журналіста. "Гості з Волині" — так назвав оцю повість, бо вирішив описати поїздку волинських колгоспників у підмосковний колгосп, з яким зав'язалася дружба. Сам я в показовому колгоспі тому не був, але уявляв його добре, тим більше, що випросив у Дерев'янка великий плакат, на якому яскравими фарбами були вима-льовані ошатні будівлі взірцевого колгоспу (навіть корівник мав вид показового клубу), і, принісши додому, повісив його на стіні, щоб він увесь час був перед очима. Згадав про плакат цей і в повісті, як один із героїв перед поїздкою жадібно розглядає його, але те, що він побачив у "Борцеві", перевершило його найсміливіші мрії.

Особливо подобався мені один епізод у щойно завершеній повісті. Вже по дорозі додому мої герої вирішили оглянуть Москву. І, звичайно ж, в першу чергу пішли на Червону площу — вклонитися великому Ленінові. Вистоявши довжелезну чергу до Мавзолею, вони потім довго дивилися на увінчані рубіновими зорями вежі Кремля і мліли од щастя при самій лише думці, що ось тут, за червоною стіною, живе й трудиться Сталін.

Запевняю: я це абсолютно щиро писав. Ні на краплю не сумнівався у тому, що так воно й було. Або точніше: так, саме так і мало бути. Писав, і в мене щоки, як ніколи, палали і обганяли одна одну думки.

А потім настав час, коли я довго вагався, куди послати свою повість. Хотів спершу заадресувати "Дніпрові", але коли пригадав Миколу Руденка і його краватку червону і те, як він, розвалившись у кріслі, зверхньо розмовляв зі мною, то й передумав одразу ж.

Виручив мене Володимир Клінченко, заступник редактора:

— Давайте одвезу в "Радянський Львів".— Він саме збирався до Львова.

— А надрукують?

— Спробуємо. Там у мене знайомий: заступник редактора Борис Буряк. Йому і дам почитати. Надрукують — із вас бочка пива,— додав жартома: Клінченко спиртного до рота не брав.

Поїхав, повернувся невдовзі — одвіз. І потягнулися довгі, невимовно довгі години чекання.

Аж ось Клінченко закликає до себе в кабінет:

— Так де ваша бочка з пивом?

— Друкують? — задихнувся од радості.

— Друкують. Ось і лист.

Я носив той лист біля серця, не розлучаючись ні вдень ні вночі. Читав його й перечитував.

І ось воно чудо: журнал "Радянський Львів" з моєю надрукованою повістю. Анатолій Дімаров! "Гості з Волині"! Усім вона страшенно сподобалась, а мамуся моя, побачивши, залилася слізьми:

— Господи! Чи ж думала я, що мій син стане письменником!

Повість "Гості з Волині" дістала схвальний відгук у пресі, навіть "Літературна Україна" надрукувала позитивну рецензію і мене невдовзі прийняли до Спілки письмен-' ників. Окрилений успіхом, я дуже швидко спік ще одну повість, і вона мала назву "Весна в моєму селі". Була надрукована в тому ж "Радянському Львові", добряче таки підкорочена. Я надіслав її зопалу в Київ, до видавництва "Радянський письменник", щоб видали окремою книжкою, звідки й отримав незабаром добрячого щигля по своєму задертому носі: розгромну рецензію. І досі дякую долі, що цю повістину не видали окремою книжкою, і щоб читач зрозумів це, наведу один лише приклад.

Мова йшлася про розбудову колгоспу у Волинському таки селі. Напхав туди усього: і мельниківців, які палять колгоспну стайню ("Коні не винні!" — кричать колгоспники, рятуючи коней. Чуєте вплив Коцюбинського?), і куркулів, і злісних одноосібників, яким протистоять стовідсотково позитивні герої,— газетчина перла із мене як із м'ясорубки, я тоді ще й не міг писати по-іншому, я навіть уяви не мав, як можна писати по-іншому, попереду ще лежала довга-довга, всіяна гострим камінням і колючим терням дорога, щоб це зрозуміти й оте "інше" освоїти, по краплині вичавлюючи з себе звичку бачити життя не таким, яким воно насправді було, а яким мало бути згідно рішень і постанов нашої партії — основний принцип соц-реалізму. І Боже борони хоч на крок одступити од нього.

І ось феєричний фінал, до якого мене неминуче привів отой принцип.

Головний герой, комсомолець і тракторист, оре усуспільнене поле, оре весь день і всю ніч, щоб таки його переорать за одним махом, і хвилини не відпочиваючи оре і нарешті стрічає сонце, що заливає усуспільнений лан, золотим, звісно ж, промінням. І навстріч цьому сонцю натхненно співає:

Утро красіт нєжним светом Стени древнего Кремля, Просипаєтся с рассветом Вся советская земля. Кіпучая, могучая, Нікєм нєпобєдімая Страна моя, Москва моя. Ти самая любімая!

Відчули всю правдивість разючого цього фіналу?..

Написавши дві оці повістини, я продовжував працювати в редакції, хоча вже й серйозно подумував перейти на "творчий хліб". Кинути к бісу наостогидлу писанину в газету, оті триста щоденних рядків, що висіли на шиї, як гиря пудова, оті всі листи читачів, які мусив з дня у день правити, вставляючи "з великим натхненням" та "піднесенням", оті всі відрядження, летучки, що не давали вільно дихнути. А графомани! Боже, а графомани! Вони оббивали пороги редакції, і всі до мене, до мене (я відав же культурою й школами), вони плодились, як мухи весінні, і все те, що вони несли і несли, мав уважно читати, відповідати так, щоб не образити.

Найбільше допікали мені одразу ж по закінченні війни звільнені у відставку майори й полковники. Майже всі мали якщо не початкову, то найбільше семилітню освіту, та й ту капітально позабували. Кожен із них вважав, що література — саме те, що вони можуть успішно освоїти уже в цивільному житті, і довести їм протилежне,— була річ безнадійна.

Особливо тероризував мене один підполковник, як іконостас увішаний орденами й медалями. Приходив до мене майже щодня, щоразу з новими віршами і на кожне критичне моє зауваження відповідав контраргументом:

— А што, ваш Тічіна лучше пішет? — підполковник розмовляв і писав російською мовою.

Врешті я не витримав і пораїв кинути віршування. Не псувати марно папір.

Підполковник звівся, обличчя його налилося сердитою кров'ю. Запитав, звертаючись уже на "ти":

— Ти кем воевал?

— Рядовим.

Тоді він гаркнув щосили:

— Рядовой Дімаров, смір-р-на!

І я підхопивсь, як обпечений. Спрацював проклятий рефлекс, що я його набув в армії.

— То-то же...

Зібрав свої вірші і повагом вийшов.

А інший приносив прозу. Оповідання. Теж російською. Єдиний перл, що запам'ятався: "Тяжолая слеза сваліла его на кровать". Ніяк не міг йому довести, що одна-однісінька сльоза, якою вона важкою б не була, не могла повалити людину на ліжко.

— Ви мне не говоріте. Я сам ето відєл.

Та найбільше запам'ятався один майор із страшним, через все лице шрамом. Цей уже писав українською. Приніс зошит, списаний віршованою п'єсою "Репетиція кохання — серцю, нервам гартування". Я попросив його ту п'єсу залишити, бо не міг же отак узятися й прочитати її одразу.

Потім я і Олена Рябуха читали й перечитували ту п'єсу. Реготали до сліз над кожною сторінкою, бігали й читали іншим працівникам редакції.

Та й як же не веселитися, читаючи ось такі рядки. (Вся п'єса — історія кохання учителя, який повернувся з війни, і молоденької вчительки). Учитель співа серенаду:

Руки ваші чудо, Виставить на блюдо, В інститут музичний, Як зразок класичний. Груди ваші чудо. Серцю охорона, Вперед виступають: Всій красі корона.

І ремарка автора, адресована, мабуть, майбутньому акторові: "Цю пісню виконувати на мотив "Інтернаціоналу".

А фінал!..