Прожити й розповісти - Дімаров Анатолій
Викликав до себе в обком, довго докоряв та вичитував, поцікавився навіть, чи моя жінка не вигнала мене за оці віршики з хати. Весь Луцьк знав, яка ревнива жінка в Гаркуші.
— А може, я про неї й писав! — відповів я, ображений.
— Так я вам і повірив! Який дурень стане про свою жінку отакі вірші писати!
Справа замалим не дійшла до партійних зборів уже в нашій редакції. Готувалася доповідь "Про моральний розклад комуніста Дімарова", коли Ви, Юхиме Антоновичу, покликали секретаря партійної організації й пораїли йому відкласти ці збори на невизначений час.
— Врятували младенца! — радісно прокоментувала цю подію Олена Рябуха. Бісова жінка з першого ж погляду охрестила мене "младенцем"!
Та не тільки мене Ви рятували. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоб Ви винесли комусь догану, хоча приводів для цього траплялося більше, ніж досить.
Особливо нам доткали оті триста рядків, що їх кожен щодня мав подати до газети. Ті прокляті рядки навіть у вихідні висіли над нашими головами, вони нас вимотували, доводили до нервового виснаження. Тож не дивно, що наші душі прагнули якоїсь розрядки. А що ми, колишні фронтовики, звиклі до ста грамів наркомівських (це стосувалося насамперед фронтовиків-офіцерів, яким перепадало і більше), що ми вміли робити для промивки душі, як не випити і закусити. В повоєнні роки це не вважалось гріхом, випивала й закушувала вся наша неосяжна країна, навіть сам Мікоян, виступаючи на партійному з'їзді, проголосив, що радянській людині, яка здобула таку перемогу, не сором і випити. І з краю в край за всіма застіллями гриміло:
Випьєм за Родіну, випьєм за Сталіна Випьєм і снова нальйом!
Ми теж частенько пили і наливали, і призвідцею всіх отих випивок був Іван Рой. Колишній фронтовик, офіцер, поранений в око. Замість вибитого ока носив скляне, що його вставили йому вже у Німеччині, і воно в нього блищало переможно та весело.
Як журналіст Рой був так собі, сидів в основному на інформашках, а якщо й зважувався інколи на кореспонденцію чи більшу статтю, то наш відповідальний секретар Яків Чернявський нещадно правив її, не лишаючи од написаного Роєм місця живого.
Зате не було чоловіка безжурнішого, ніж Іван Рой. Знав безліч анекдотів, міг переповідати їх годинами, нас потішаючи, я переконаний зараз, що в особі Роя естрада втратила неабиякого артиста.
Іще він визначався тим, що мав неабиякий нюх на спиртне. Де ним запахло. Частенько прибігав у редакцію, весело потираючи руки:
— Хлопці, в ресторані появилося свіже пиво з раками! Або:
— В забігайлівці продається спирт-сирець! Побігли, поки не випили!
Той похід за спиртом-сирцем (так називався неочищений спирт, щось середнє між динамітом і толом) я повік пам'ятатиму. Вийшли на вулицю, а там спекота, як у пеклі. Поки добралися до забігайлівки, всі були мокрі од поту. Хильнули по півсклянки тієї гримучої суміші, а закусити нічим, і ми, пороззявлявши роти, вибігли знову під пекуче сонце, шукаючи чергового шалмана, де б продавалась закуска, а вони як на гріх всі були зачинені, тож ми попо-моталися, кленучи Роя.
Так от цього Роя послали редактором виїзної газети в Камінь-Каширський район на лісозаготівлі. Саме тоді масово вирубували Волинські ліси (та хіба тільки Волинські, оголили дощенту й Карпати), відправляючи ділову деревину в основному на Донбас, що відбудовувався, а разом і стискаючи невблаганне кільце довкола оунівських банд. (Усіх повстанців називали тільки бандитами по традиції, що тягнулася ще з часів війни громадянської. Хто проти нас, той і бандит). Тож Рой, прибувши на нове місце призначення, почав свою діяльність із того, що виписав у лісгоспі на ім'я відповідального редактора цілий ящик господарського мила і одразу ж його, звісно, й пропив. А розплатитись забув. Тому невдовзі бухгалтерія й прислала на редакцію рахунок, в якому чорним по білому було написано: "За двісті шматків господарського мила, виданого редакторові "Радянської Волині" Ю. А. Лазебникові".
Як тут було не сказитись! Звільнити з роботи або, на крайній випадок, винести сувору догану? А Ви, Юхиме Антоновичу, пожалівши фронтовика-інваліда, обмежилися лишень обговоренням на черговій літучці.
Або прикрий випадок зі мною. Коли я таки організував сторінку про культуру райцентру, а райцентри й переплутав: подавав з одного, а назвав сусідній. Ще й виніс назву сусіднього у шапку на цілу сторінку.
Або вже випадок з Дерев'янком Миколою, моїм другом найближчим: написав передову статтю про підготовку до весняної сівби. В тій статті піддав суворій критиці одного начальника районного земельного відділу. "Начальник та-кий-то повинен зробити висновок і по-справжньому взятись за справу. Редакція чекає від нього відповіді".
Чекала б. Весь вік би чекала. Бо начальник той вже місяць лежав у могилі.
— Ви що там, мать-перемать! — ревів Профатілов у рурку.— Уже й мертвяків дістаєте із могил!
А в нас не було випадку, щоб Ви, Юхиме Антоновичу, винесли комусь догану. Обмежувалися обговоренням на летучках.
Я щойно згадував, що мало хто з нас цурався чарки. Особливо після виступу Мікояна — своєрідної індульгенції тим, хто любив перехилити за комір. Спився Дерев'янко Микола (до інфаркту допився), після сімейної драми, що лягла в основу мого роману майбутнього, став алкоголіком Яків Чернявський. Він, щоправда, згодом отямився, ліг лікуватися, але два чи три роки були з життя викреслені. Пам'ятаю своєрідного птаха зальотного серед журналістської братії колишнього редактора "Київської правди" гіркого п'яницю Антона Самохіна. "Київська правда" славилась до війни тим, що всі її редактори по черзі спивалися. Цей Самохін ніде не міг довго втриматися. Пару місяців побув і в нас, пропиваючи гонорари за кожну статтю надруковану, але після того як п'яний пішов на базар та, капелюха знявши, став жебрати гроші: "Пожертвуйте бідному журналістові на пропитаніє!" — терпець у Юхима Антоновича нарешті ввірвався і він вирядив Самохіна геть. Невідомо, де він подівся, на якому кладовищі і згнив. А може, й не згнив? Може, й досі лежить цілий-цілісінький: настільки був проспиртований.
Та годі про це, а то читач ще подумає, що всі ми суціль були алкашами. Розповім краще про нараду молодих письменників, яка відбулася у Києві, в приміщенні цека, і вів її не хто інший, як Лазар Моисеевич Каганович. Присвячена вона була побиттю та розвінчанню старої когорти письменників, які уціліли під час погромів тридцятих років, їх звинувачували в злісному націоналізмові, в тому, що вони впродовж цих років не перебудувалися та не розкаялися, і ми, молоді та зубаті, повинні були їх дошматовувати до кінця. На ту нараду від Волинської області були запрошені я та Чернявський. Я їхав як поет-початківець, Чернявський — як гуморист, автор багатьох фейлетонів.
Почалася нарада. Одним з перших зійшов на трибуну Олесь Гончар. Високий, молодий, стрункий та красивий, він запально говорив про те, що вся наша країна нагадує згуртований кавалерійський загін, що мчить у сідлах від перемоги до перемоги, але є ще й такі, як от Рильський та Сенченко, які замість сідел повміщались на сідалах.
Як ми йому аплодували! Як задоволено кивав головою Лазар Моисеевич! Він не помилився у нас, молодих хун-вейбінах, ми дружною тічкою кинулися побивати всіх тих, у кого він ткнув своїм "перстом указующим".
Пригадую Дашкієва, невдовзі відомого фантаста із Харкова. Витягуючи худющу шию, він підтюпцем біг до трибуни, наче боявся, що в президії можуть передумати і його позбавлять слова... А збоку теліпався військовий планшет і виглядала з нього надкушена булка. Я тоді не втримався і вигукнув: "Булку загубиш!" Дашкієв бігти біг, а мене таки запримітив та й носив на мене образу до самої смерті.
Запам'ятався і Микола Руденко. І не так сам Руденко, як велетенська червона краватка, аж під горлом зав'язана (здавалося, що його щойно прийняли в піонери і він весь аж світився втіхою). Він саме був у фаворі: посів посаду головного редактора журналу "Дніпро", замість, здається, Малишка, якого тоді ж і зняли. Звісно ж, за прояви націоналізму.
І Стебун походжав з видом переможця, що перейшов Рубікон. Довкола нього товпилась одна і та ж купка по-чаткуючих: "На мене гляньте, на мене!!"
Нещодавно я прочитав листа-доноса Стебуна й Адель-гейма на ім'я Кагановича, з якого все і заварилося.
Іще пригадую кабінет Леоніда Миколайовича Новиченка, який працював у тому ж цека: весь кабінет під самісіньку стелю був забитий одним і тим же романом — "Живою водою" Юрія Яновського. Ці книжки ще теплими всі до одної, весь тираж вилучили з друкарні та й привезли в цека, щоб не потрапила хоч одна до рук так званої радянської людини — будівника комунізму. Що з ними зробили потім, закопали чи палили день і ніч у грубках, так і не відаю.
Не одставали од нас, молодих, і деякі письменники старшого покоління. Сам Павло Григорович на одній із нарад кивав на Рильського:
— Високий дуб! Зелений дуб! А всередині вже і гниленький. То ми його партійною сокиркою! Сокиркою!
Рильського на тій нараді не бачив. Чи то його не запросили, чи не прийшов, а може, сидів десь, схилившись, аж у заднім ряду. Побачив його вже пізно увечері в буфеті готелю "Театральний", де ми поселилися. Зайшов разом із Остапом Вишнею, підійшов до буфетниці, вже літньої жінки, і та голосно йому поспівчувала:
— Що, Максиме Тадейовичу, б'ють і плакати не дають? Та ви не дуже журіться: погавкають та й перестануть!
А він, схилившись, став цілувати їй руки.
Я дивився на сивоголового метра, що схилився перед жінкою, яка, може, єдина йому поспівчувала, я не міг одвести од нього очей і в мене серце щеміло од болю, і пік мене сором, і горіли долоні, в які я шосили плескав на нараді.
Ластівки літають, бо літається, І Ганнуся плаче, бо пора...
Максиме Тадейовичу... Дорогий Максиме Тадейовичу...
Уже дякував долі, що не виступив, що зійшов на оту трибуну замість мене Чернявський (од кожної області по ораторові) — зумів насмішити самого Кагановича. Його одразу ж "прімєтілі", запросили на зустріч звуженого кола літераторів з членами політбюро ЦК ВКП/б/ України.
Перед від'їздом до Луцька ми відвідали Олеся Гончара вже вдома. Я нізащо не наважився б отак запросто до нього зайти, коли б не Чернявський.
